Уривок з книги «Економіка пончика. Як економісти XXI століття бачать світ» Кейт Реворт

Cучacний cвiт дocягнув нaдзвичaйнoгo пpoгpecу. Oднaк вeликi пpoблeми, щo зaгpoжують дoбpoбуту людeй, нiкуди нe зникли. Нa жaль, нинiшнє eкoнoмiчнe миcлeння цьoгo нe вpaxoвує, тoму йoгo пoтpiбнo тpaнcфopмувaти вiдпoвiднo дo peaлiй XXI cтoлiття. У цьoму пepeкoнaнa дocлiдниця Кeйт Poвopт, якa виcунулa нoву eкoнoмiчну тeopiю, вiдoму як… «eкoнoмiкa пoнчикa». Публікуємо уривок з третього розділу «Виховувати людську природу. Від раціональної економічної до соціально адаптованої людини» книги, яку презентувало видавництво «Наш Формат».

Згадайте найвідоміший в історії портрет. Думаю, це «Мона Ліза», загадковий малюнок Леонардо да Вінчі, перенесений на поштові листівки та магніти для холодильників у всьому світі. Леонардо майстерно володів олійними фарбами, але й пером орудував не гірше. Спостерігаючи за перехожими в Мілані, він винайшов мистецтво карикатури. Це портрети, що навмисно перебільшують найхарактерніші риси людини (хай то великий ніс чи квадратне підборіддя). Такі образи мають надзвичайну схожість зі своїми прототипами. 

«Мона Ліза», може, й найвідоміший портрет, але не найбільш впливовий. Цей титул належить не менш загадковому, хоч і зовсім інакшому, персонажу, схожому на одну з карикатур Леонардо. Звісно ж, ідеться про раціональну економічну людину, егоцентричне уособлення людства, що лежить у серці економічної теорії. Вона також відома як homo economicus (варіант латиною надає термінові наукової достовірності). Її образ понад два століття малювали та перемальовували покоління економістів. І з часом він став настільки гіперболізований і неправдоподібний, що був схожий вже не на карикатуру, на мультик. Та, попри свою абсурдність, вплив раціональної економічної людини поширюється не лише на магніти для холодильника. Це головний персонаж мало не кожного підручника з економіки. Він формує політичні реалії у всьому світі. Він визначає те, як ми про себе говоримо, і наказує нам, як треба поводитися. От чому його роль така вагома. 

Homo economicus, може, й найдрібніший елемент економічного аналізу, наче атом у ньютоновій фізиці, але, як і у випадку з атомом, його складові аж ніяк не можна ігнорувати. Наймовірніше, станом на 2100 рік нас буде понад десять мільярдів на цій планеті. Якщо ми йтимемо до цієї точки, і далі думаючи і діючи як homo economicus, тоді в нас буде мало шансів забезпечити дотримання прав кожної людини, не виходячи за межі, що встановлює Земля. Отже, час ще раз познайомитись із самим собою і прибрати цю карикатуру з економічної галереї, замінивши на новий портрет людства. Це буде найважливіший портрет ХХІ століття. Не лише для економіки, а й для всіх нас. Над першими ескізами вже працюють. Як і в майстерні Леонардо, творці разом складають окремі елементи докупи. Серед них є психологи, вчені, неврологи, соціологи, політологи та, звісно ж, економісти.

Історія нашого автопортрета

Раціональна економічна людина — це ядро традиційної економічної теорії, але історію її появи підручники дещо прикрасили. Її портрет формують словами й формулами, а не ілюстраціями. Однак, якщо її намалювати, вона матиме приблизно такий вигляд: стоїть сама, у руках тримає гроші, у голові в неї калькулятор, а в серці — власне его.

Звідки взявся цей персонаж? Один із його найперших портретів намалював Адам Сміт двома своїми роботами: «Теорією моралістичних почуттів» 1759-го та «Багатством народів» 1776 року. Сміт відомий тим, що першим зауважив людське прагнення «торгувати

й обмінюватися», а також роль корисливості в роботі ринку139. Та хоча він стверджував, що корисливість — «одна з найцінніших для особи рис», Сміт вірив, що вона не настільки гідна захоплення, як наша «людяність, справедливість, щедрість і дух солідарності… риси, дуже корисні для інших». Чи вважав він, що єдиним джерелом мотивації людини є власні інтереси? Аж ніяк. «Якою б егоїстичною не була людина, — писав він, — у її природі, очевидно, є принципи, які спонукають її цікавитися благополуччям інших і потребувати їхнього щастя, хоча нічого матеріального воно їй не дає»140. До того ж Сміт вважав, що людський егоїзм і турбота про інших, у поєднанні з іншими рисами та пріоритетами, створюють складний моральний образ, чию поведінку не просто передбачити.

Позаяк політичній економіці бракувало спрощеного передбачуваного центрового персонажа, здавалося, що вона так і залишиться більше мистецтвом, аніж наукою. Це спонукало Джона Стюарта Мілля скоротити набір характеристик героя і стати першим карикатуристом у галузі економіки. Політична економіка «не описує людську природу цілком… як і її існування в межах суспільства, — заявив він 1844 року. — Вона вивчає людину, як істоту, що прагне володіти багатством». До цього прагнення багатств Мілль додав дві інші перебільшені якості: нелюбов до роботи та любов до розкоші. Він зізнався, що образ, який він у результаті отримав, вийшов досить «довільним» і «спирався на не зовсім обґрунтовані припущення». Отже, висновки, що зробила політична економіка, були лише «абстрактно правильними». Мілль захищав свою карикатуру, бо був упевнений, що «жоден економіст не може бути настільки недалеким, щоб припустити, що обличчя людства саме такий вигляд і має», тож «наука може використовувати цей образ».

Та не всі з ним погодилися. У 1880-ті роки економіст Шарль Стентон Девас вигадав сумнозвісне тепер прізвисько, висміюючи Мілля за те, що той «наряджає сміховинного homo economicus» і зважає лише на «тварину, що полює на долари»142. Але спрощений і передбачуваний образ, який створив Мілль, усе ж зумів прилипнути до економічної теорії.

Найбільше прагнув розвивати зусилля Мілля економіст Вільям Стенлі Джевонс. Його надихнув Ньютон, який спростив увесь фізичний світ до атомів і на основі цього сформулював закони механіки. Отже, Джевонс аналогічно спробував змоделювати економіку країни, спростивши економічну діяльність до того, що він називав «одним окремим індивідом, з яких і складається населення». Йому довелося зробити карикатуру ще більш сміховинною, щоб людську поведінку можна було описати математично, що для Джевонса було основним критерієм наукової правдоподібності. Він дізнався, що філософ Джеремі Бентем намагається по-своєму інтерпретувати ідею корисності, базуючись на класифікації 14 типів людської насолоди і 12 видів болю. Це було потрібно, щоб створити базу універсального морального і правового кодексу, яку можна було б оцінити кількісно. Скориставшись математичним потенціалом цієї концепції, Джевонс вигадав «людину обчислювальну», чия зацикленість на корисності змушує її постійно рахувати, що вона отримає, зробивши той чи той вибір.

Так Джевонс помістив корисність на авансцену економічної теорії (де вона залишається й досі) і запропонував закон «спадної віддачі»: що більше ви чогось споживаєте (наприклад, бананів), то менше цього бажаєте. Однак сам його персонаж чомусь не підозрював про принцип перенасичення. Альфред Маршалл чудово це описав у відомій роботі «Принципи економіки», датованій 1890 роком. «Людські бажання незліченні за кількістю і дуже різні за характером, — писав він. — У нецивілізованої людини їх ненабагато більше, ніж у дикої тварини, але з кожним кроком у власному прогресі кількість її бажань зростає… вона хоче мати більший вибір речей, щоб задовольняти щораз нові прагнення». Так станом на кінець ХІХ століття карикатура зображувала самотнього ненаситного чоловіка, який постійно рахував.

Цей надзвичайно простий образ дав зелене світло новим економічним аргументам. Та цього було недостатньо. Людина економічна ХІХ століття, може, й рахувала постійно, але далеко не все знала, а це не давало змоги скласти повноцінну математичну модель. Отже, у 1920-ті роки чиказький економіст Френк Найт вирішив наділити людину економічну двома божественними рисами — надзвичайними знаннями й чудовою здатністю передбачати. Вони дали їй змогу порівнювати товари та ціни за всю історію. Це був переламний момент. Не надто перебільшуючи основні людські риси, Найт дав своєму homo economicus суперсилу. А відтак карикатура перетворилася на мультик. Він теж визнавав, що його образ людства сповнений «величезної кількості» абстрактностей, що породжують істоту, яка «ставиться до інших людей, ніби до ігрових автоматів». Але, на його думку, економічній науці була потрібна саме така ідеалізована людина, яка могла б жити в ідеальному економічному світі, давши змогу реалізувати весь потенціал математичного моделювання. Він став першим у світі економічним мультиплікатором.

Мілтон Фрідман підкріпив аргументи Найта в 1960-ті роки, захищаючи його персонажа. Він заявляв, що, позаяк у реальному житті ми поводимося так, «ніби» приписуємо егоїстичні підрахунки раціональній економічній людині, спрощений карикатурний герой має право на існування. Важливо те, що приблизно в той час багато визнаних економістів почали бачити в цьому мультику приклад того, як має поводитися реальна особа. Історик Мері Морган згадує, що цей персонаж став символом раціональності та перетворився на «нормативну модель поведінки, яку мали наслідувати економічні актори».

Життя імітує мистецтво

За два століття зображення людини економічної перетворилося з детального портрета на примітивну карикатуру. Те, що спершу було моделлю людини, стало прикладом для наслідування. Економіст Роберт Франк стверджує, що це має велике значення, адже «наші вірування стосовно людської природи допомагають цю природу формувати». Дослідження Франка показало, що економіка приваблює егоїстичних людей. Унаслідок експерименту в Німеччині, наприклад, було встановлено, що студенти-економісти більш віроломні за решту, коли йдеться про особисту вигоду.

Завдяки американському дослідженню було доведено, що студенти економічних факультетів спокійніше ставляться до корисливої поведінки, а їхні викладачі жертвують менше грошей на благодійність, аніж їхні колеги, які заробляють менше.

Однак вивчення homo economicus впливає не лише на егоїстів. Воно змінює наші погляди на те, хто ми такі та як мусимо поводитися. В Ізраїлі студенти третього курсу економічного факультету назвали альтруїстичні цінності, такі як небайдужість, чесність і відданість, менш важливими, — на противагу їхнім колегам-першокурсникам. Після курсу економічної теорії ігор американські студенти починають поводитися більш егоїстично й очікують цього від оточення. «Згубний вплив егоїстичної теорії тривожить найбільше, — бідкається Франк. — Коли ми очікуємо найгіршого від інших, це пробуджує найгірше в нас, ми починаємо соромитися своїх благородних інстинктів».

Це чітке застереження для всіх студентів-економістів. Однак вплив раціональної економічної людини поширюється далеко за межі навчальних аудиторій. Яскравий приклад трапився на Чиказькій біржі опціонів (ЧБО), яка відкрилася 1973 року і стала одним із ключових фінансових інструментів світу. Того самого року, коли там почалися торги, два впливові економісти, Фішер Блек і Майрон Шоулз, опублікували так звану модель Блека–Шоулза, яка використовувала загальнодоступні ринкові дані для підрахунку очікуваної вартості опціонів. Спершу ці передбачення дуже відрізнялися від реальних цін на ЧБО — на 30 % чи навіть 40 %. Але вже за кілька років похибки становили не більше ніж 2 %. Модель Блека–Шоулза незабаром назвали «найуспішнішою теорією не лише у сфері фінансів, а й в економіці загалом». Її автори отримали Нобелівську премію.

Два фахівці з економічної соціології, Дональд Маккензі та Ювал Мілло, вирішили ретельніше покопатися в цьому питанні, провівши особисті опитування з деякими трейдерами. Що вони дізналися? Виявилося, зростання правомірності теорії з часом пояснювалося тим, що поступово трейдери починали поводитися так, ніби вона правильна, а отже, слід застосовувати ціни, які вона пропонувала, визначаючи власні ставки. «Фінансова економіка, — підсумували вони, — допомогла втілити в реальність той ринок, який існував теоретично». А пізніше всі побачили, що коли такі теорії зрештою виявляються хибними, наслідки бувають катастрофічними. 

Якщо раціональна економічна людина може впливати на нашу поведінку на фінансовому ринку, дуже ймовірно, що вона впливає і на інші аспекти нашого життя, особливо якщо тут замішана характерна для неї риторика. Унаслідок одного з американських експериментів було доведено, що коли керівників корпорацій просять виконати прості завдання, використовуючи такі слова, як «прибутки», «кошти» чи «зростання», вони демонструють менше турботи про своїх колег і навіть вважають, що такі прояви людяності можуть здатися непрофесіоналізмом. Інше дослідження показало, що студентам, яких запросили взяти участь в «Оцінюванні реакції споживачів», ближчі такі поняття, як заможність, статус і успіх, аніж їхнім колегам, яким сказали, що вони беруть участь в «Оцінюванні реакції громадян». Змінивши лише одне слово, можна кардинально змінити ставлення людини та її поведінку. Протягом ХХ століття популярність слова «споживач» невпинно зростала в геометричній прогресії, доки воно не затінило слово «громадянин». В англомовних книжках і газетах цей переламний момент стався в середині 1970-х років156. Чому це так важливо? Аналітик у галузі медіа та культури Джастін Льюїс пояснює: «Споживачі більш обмежені за громадян. Якщо громадянин бере участь в усіх аспектах культурного, соціального й економічного життя… споживач проявляє активність лише на ринку».

Портрет ХХІ століття

Наш автопортрет визначає те, хто ми такі. От чому економісти повинні заново намалювати портрет людства. Краще усвідомивши власну складність, ми зможемо виховувати свою природу й дістанемо шанс створити економіку, що вписуватиметься в безпечну зону «пончика». Над попередніми ескізами цього портрета вже працюють фахівці, виокремлюючи п’ять ключових змін, які мають відбутися. По-перше, ми радше не егоцентричні, а соціальні та схильні до взаємності. По-друге, замість однозначних пріоритетів, маємо мінливі цінності. По-третє, ми не відокремлені, а взаємозалежні. По-четверте, ми не рахуємо, а робимо приблизні припущення. І по-п’яте, ми не домінуємо над природою, ми глибоко інтегровані в неї.

Ці п’ять змін у новому портреті чудові, але є один нюанс: вибір натурщика. За останні сорок років поведінкова психологія багато чого розповіла про поведінку людей, але яких саме? Суто заради зручності в більшості експериментів, які проводили в університетах Північної Америки, Європи, Ізраїлю та Австралії, дослідники використовували власних студентів. Як наслідок, у період із 2003 до 2007 року 96 % учасників таких експериментів були представниками країн, що становлять лише 12 % світового населення. У цьому не було б нічого поганого, якби поведінка цих піддослідних була характерна для всіх людей. Але виявляється, що це не так. В інших країнах теж провели невелику кількість таких досліджень, і стало очевидно, що вищезгадані студенти поводяться зовсім не так, як більшість із нас. Імовірно, річ у тому, що, на відміну від переважної частини населення Землі, вони представляють західне освічене, індустріалізоване, заможне й демократичне суспільство.

Який висновок можемо зробити з цього? Розуміння поведінкових відмінностей між різними культурами й суспільствами — це те, на що треба звертати особливу увагу, але наразі ми точно знаємо лише дві речі. По-перше, хоча людська поведінка й відрізняється залежно від культурного середовища, усе ж є те, що нас об’єднує: ніхто з нас не схожий на ту стару модель раціональної економічної людини. По-друге, доки ми не намалювали більш детального портрета людства, той образ, який маємо зараз, — це фактично образ представника західної цивілізації.