Beta

Уривок з книги Рендала Рея «Я ж вам казав! Сучасна економіка за Гайманом Мінськи»

8 Вересня 2018
FacebookTwitterTelegram
172

Мабуть, жоден економіст не отримав такого визнання внаслідок глобальної фінансової кризи, як Гайман Мінськи. Хоч і кілька дослідників били на сполох про можливість кризи іще на початку 2000-х, — застереження Мінськи з’явилися на півстоліття раніше. Завдяки застосуванню альтернативного підходу до економічної теорії він побачив вразливість фінансової системи тоді, коли мейнстрімні економісти ще не відчували жодної загрози. Основна ідея Мінськи полягає в тому, що «стабільність дестабілізує». Щойно система досягає рівноваги, поведінка людей, економічна політика та й власне бізнес — усе починає змінюватися. Унаслідок цього система стає слабкою та нестабільною. VoxUkraine публікує уривок з цієї книжки.

Мінськи знав, що реальний світ мінливий, але обмежений інституціями, які він пізніше назве «автоматичними вимикачами». Наприклад, на Волл-стрит припиняють торгувати акціями, якщо впродовж одного дня ціни падають занадто низько. Наведемо інший приклад. Коли відбувається масове вилучення депозитів, центральний банк, щоб це зупинити, видає в кредит резерви: вкладники розуміють, що можуть спокійно чекати, бо уряд надає банкові підтримку. Перше — приклад приватно застосованого вимикача, а друге — втручання уряду з метою захистити банки від «ірраціональності» ринку.

Визнаючи, що такі інститути стримують внутрішню динаміку ринку, у своїй роботі кінця 1950-х років Мінськи, щоб обмежити бурхливе зростання і кризи, додав у модель мультиплікатора-акселератора інституційні стелі й підлоги.

Зрештою, він повернувся до цих моделей у деяких своїх останніх статтях, написаних у 90-ті роки в Економічному інституті ім. Леві. Однак, очевидно, його твердження про те, що програма «Новий курс» та повоєнний інституційний устрій стримували нестабільність, притаманну сучасному капіталізму, створюючи видимість стабільності, стосуються саме робіт 50-х років. Мінськи зазначав, що період після Другої світової війни до середини 1960-х років був, очевидно, найстабільнішим в історії США, без значних фінансових криз. Він пов’язував це з інституційними обмеженнями, що залишилися переважно від «Нового курсу», та додатковими стабілізаційними інститутами, які додалися в ранній післявоєнний період.

Мінськи зазначав, що період після Другої світової війни до середини 1960-х років був, очевидно, найстабільнішим в історії США, без значних фінансових криз. Він пов’язував це з інституційними обмеженнями, що залишилися переважно від «Нового курсу», та додатковими стабілізаційними інститутами, які додалися в ранній післявоєнний період.

Багато з цих установ стримувало фінансову систему (у Сполучених Штатах це активізувало правило Q, яке обмежувало виплати відсотків за депозитами, Федеральну корпорацію страхування депозитів, яка захищала депозити, а також акт Ґласса — Стіґолла, що розділив комерційну банківську справу і більш ризиковану інвестиційну банківську діяльність), хоча Мінськи як важливі стабілізатори доходу також виділяв створення системи соціального забезпечення і згодом встановлення допомоги сім’ям із дітьми-утриманцями. Крім того, він відзначав, що компенсаційна влада профспілок (з певною державною підтримкою для захисту прав працівників), а також законодавство про мінімальну заробітну плату запобігають зниженню заробітної плати за низхідною спіраллю під час рецесії, яка може спричинити другу Велику депресію.

Нарешті, двома найважливішими подіями, на його думку, були зміцнення зобов’язань «великого банку» (ФРС) і «великого уряду» (федерального уряду) щодо економічної стабілізації. Разом ці післявоєнні інституції обмежували нестабільність, особливо нівелюючи ризики економічного спаду.

У ранніх роботах Мінськи також розглядав фінансові інновації, стверджуючи, що звичайне прагнення прибутку фінансовими установами постійно заважає спробам влади обмежити зростання грошової маси. Це одна з основних причин, чому він відхилив припущення LM-кривої про фіксовану грошову масу (яку нібито контролює центральний банк). Справді, обмеження центрального банку стимулюватимуть інновації, і це гарантуватиме, що центральний банк ніколи не дотримуватиметься правила встановлення швидкості зростання грошової пропозиції — на зразок того, що впродовж десятиліть пропагував Мілтон Фрідман. Водночас ці інновації розтягували б ліквідність такими способами, які зробили б систему більш вразливою до криз. Якби центральний банк втрутився як кредитор останньої інстанції, він би таким чином легалізував нововведення, гарантувавши його подальше існування.

Тому Мінськи і не прийняв пропозиції Мілтона Фрідмана, згідно з якою монетарна політика повинна регулюватися правилом на кшталт знаменитої поради Фрідмана, яку він дав центральному банку — збільшувати пропозицію грошей із постійною швидкістю. Відповідь Мінськи була така: «Єдине універсальне правило Федеральної резервної політики — те, що вона не може бути продиктована універсальним правилом». Оскільки правило неминуче викликає зміну поведінки, це робить його неприйнятним. Економічна політика повинна завжди адаптуватися.

У першій важливій статті Мінськи 1957 року було розглянуто створення міжбанківського кредитного ринку резервних грошей (у США його називають ринком фондів ФРС). Він показав, що це дало змогу банківській системі економити на резервах, тож згодом пропозиція грошей стала ендогенною. Малося на увазі, що інновації дозволять банкам обійти спроби центрального банку обмежити кредитування і створення грошей.

У першій важливій статті Мінськи 1957 року було розглянуто створення міжбанківського кредитного ринку резервних грошей (у США його називають ринком фондів ФРС). Він показав, що це дало змогу банківській системі економити на резервах, тож згодом пропозиція грошей стала ендогенною. Малося на увазі, що інновації дозволять банкам обійти спроби центрального банку обмежити кредитування і створення грошей. Мінськи висунув гіпотезу, що ці нововведення поступово збільшуватимуть вразливість системи; однак, якщо станеться фінансова криза, центральний банк, на думку Мінськи, врегулює її, виступивши кредитором останньої інстанції.

Першого серйозного випробування на міцність фінансова система зазнала в 1966 році на ринку муніципальних облігацій, а другого — у 1970-му, коли сталася паніка на ринку комерційних паперів. Додаткові випробування прийшли пізніше (комерційні папери в 1970 році, Національний банк Франкліна в 1974 році тощо), але кожне із них вдалося подолати завдяки швидкій реакції центрального банку. Таким чином, незважаючи на те, що ранній післявоєнний період був хорошим прикладом «умовно чіткої» фінансової системи з невеликим приватним і величезним успадкованим федеральним боргом (з часів Другої світової війни), інновації для пошуку прибутку поступово робили інституційні обмеження менш суворими. Фінансові кризи частішали і ставали більш серйозними, ставлячи під сумнів здатність влади запобігти «їй» (ще одній Великій депресії). Удавана стабільність сприяла нестабільності.

Іншими словами, усі ці післявоєнні інститути, які допомогли стабілізувати економіку, зрештою заохотили би більш ризиковану поведінку. Набагато простіше встановити «підлогу» для підтримки приватного сектора, ніж визначити «стелю», яка буде намагатися обмежити його природну схильність до надмірного ризику та спекулятивних операцій. Зменшуючи ризики економічного спаду, уряд фактично заохочує ризикованішу поведінку з метою отримання більшої дохідності. Таким чином, фінансові установи, щоб обійти всі «стелі», постійно створюватимуть інновації.

З огляду на це Мінськи наголошував, що надзвичайно важливо постійно змінювати заходи регулювання і нагляду, які вживає уряд у відповідь на інновації приватного сектора. На жаль, у післявоєнний період заходи уряду в галузі економічної політики загалом були спрямовані в протилежному напрямку: коли фінансові установи знаходили, як обійти встановлені правила та регуляції, відповіддю часто була дерегуляція — фактично затвердження інновацій.

Як ми побачимо, це мало катастрофічні наслідки.

Що читати далі