Воєнна економіка

Друга світова війна тривала довгих шість років, а отже, може запропонувати кілька уроків того, як виграти війну на виснаження. 

Справді, після перших військових успіхів шанси на перемогу країн Осі ставали дедалі меншими. Економіка всіх союзників у Другій світовій війні сукупно була значно більшою, ніж економіки держав Осі разом узяті. Із кожним днем війни зростав розрив у кількості танків, літаків та боєприпасів, що збільшувало ймовірність поразки Німеччини, Італії та Японії. З наближенням останніх днів війни німецька та японська економіки були настільки скалічені й виснажені, що не могли виробляти зброю чи навіть основні товари, як-от їжа та паливо, що робило їхню поразку неминучою.

Отже, які уроки ми можемо взяти з Другої світової?

По-перше, війна вимагає величезної мобілізації економіки. У розпал Другої світової війни витрати держав на армію становили дуже велику частку ВВП – 42% у США, 55% у Великобританії, 70% у Німеччині та 74% в Японії. Це означає, що приватне споживання потрібно було обмежити. Ця мета була досягнута за допомогою поєднання кількох стратегій – від стимулювання заощаджень (докладніше про це нижче) до прямої заборони купувати товари для приватного споживання. Наприклад, у період між 1943 і 1945 роками американські споживачі не могли купувати нові автомобілі.

По-друге, хоча капіталістичні країни зберегли ринкові економіки під час війни, уряд відігравав вирішальну роль у розподілі ресурсів. Наприклад, уряд США створив Раду з воєнного виробництва для координації виробництва, встановлення економічних пріоритетів та раціонального розподілу ресурсів. Рада працювала як орган центрального планування – мінімізувала дублювання зусиль та марнування ресурсів, координувала питання, пов’язані з логістикою та розподілом обмежених запасів тощо. Коротко кажучи, генерали вирішували, що потрібно, а цивільна рада вирішувала, як це забезпечити. Тобто навіть ринкова економіка стала досить централізованою, щоб підтримати економічну інтеграцію (виробництво та ланцюги постачання) в умовах сильного стресу.

По-третє, найбільш вузькими місцями були стратегічні матеріали. Усім країнам довелося боротися з нестачею продовольства, гуми, нафти та інших ключових ресурсів. Нездатність Японії та Німеччини забезпечити постачання сировинних матеріалів зробила їхні військові операції обмеженими, якщо не суїцидальними (наприклад, найбільший японський лінкор «Ямато» відправили в останній бій із запасом палива в один бік). Те що, російські війська не надто просунулися в перші тижні вторгнення в Україну (у російської техніки буквально закінчилося пальне), підкреслює важливість матеріально-технічного забезпечення. Однак створення та підтримка ланцюгів постачання необхідні й для економіки загалом. Адже як економіка може працювати без палива?

По-четверте, інакше відбувалися й державні закупівлі. З метою забезпечення швидких і стабільних поставок уряд США перейшов від тендерних контрактів до прямих переговорів. Щоб знизити ризик інвестицій під час війни для бізнесу, уряд використовував контракти, що передбачають оплату виробничих витрат плюс премії  (cost-plus contracts). Уряд віддавав великі, складні замовлення великим фірмам, оскільки вони мали більше організаційного капіталу та з більшою ймовірністю могли виготовити продукцію. Відзначимо, що угоди субпідряду були дозволені, проте уряд заохочував фірми проводити закупівлі якомога ближче до місця виробництва, щоб мінімізувати логістичні витрати та заощадити паливо. Масове виробництво мало вирішальне значення для зниження витрат.

По-п’яте, війни коштують дуже дорого, а отже, має бути надійна модель фінансування, яка підтримуватиме високі темпи воєнної економіки. Наприклад, в Україні підрахували, що для підтримки воєнних дій та економіки країні потрібно 5-7 мільярдів доларів на місяць (близько 40-50% місячного довоєнного ВВП). У зв’язку з величезними витратами на закупівлю зброї під час Другої світової війни уряди були змушені підвищити податки. Наприклад, кількість домогосподарств у США, які сплачували податок на доходи, виросла з 4 мільйонів у 1939 році до 50 мільйонів у 1945 році. Окрім розширення податкової бази, адміністрація Рузвельта підвищила податкові ставки; при цьому ставка для найвищих рівнів доходу сягала 90%. Проте навіть цього колосального збільшення податкових надходжень виявилося недостатньо, й фактично більшість воєн не фінансуються податками (див. таблицю нижче). Федеральна резервна система (центральний банк США) не лише друкувала гроші для безпосереднього придбання державних боргових цінних паперів, а й утримувала процентні ставки на низькому рівні, щоб мінімізувати витрати на обслуговування державного боргу.

Як у такому випадку контролювати інфляцію та підтримувати високий рівень виробництва? У своєму відомому есе «Як оплатити війну» Кейнс висловив думку, що найкращим рішенням з фінансування війни є рішуче заохочення (а якщо потрібно, то й примус) домогосподарств, особливо багатих та з високими доходами, заощаджувати та купувати державні облігації. 85 мільйонів американців (із загальної кількості населення трохи менше ніж 140 мільйонів) у період з 1941 по 1946 рік придбали державні цінні папери на суму 185 мільярдів доларів. Багато людей (наприклад, 95% працівників компанії General Motors) вибрали автоматичні відрахування зі своєї зарплати на купівлю військових облігацій. Тому податками оплачувалися лише близько 40-50% витрат на війну, а решта фінансувалася за рахунок боргів та доходу від емісії грошей (сеньоражу). Такий підхід до стримування приватних витрат у поєднанні з певним контролем за цінами дозволив уряду фінансувати військові витрати не викликаючи інфляції.

В України інші обставини й час. Наприклад, виробничі потужності в будь-якій частині країни знаходяться під загрозою російських ракетних ударів. Значну частину інфраструктури зруйновано або ж вона наразі є непридатною для використання (наприклад, морські порти заблоковані). Це обмежує можливості уряду збирати значні суми за рахунок податків чи переносити виробництво в безпечні місця. Позитивним моментом є те, що Україна має потужну підтримку з боку союзників та отримує озброєння, гуманітарну й фінансову допомогу, а отже, потреба у внутрішній мобілізації ресурсів (зокрема, друку грошей) є менш гострою. Однак іноземна допомога не може бути постійним джерелом фінансування військових витрат. Якщо країна хоче перемогти у війні на виснаження, вітчизняна економіка має працювати. Вочевидь Україна не може сліпо копіювати кожну стратегію часів Другої світової війни, але багато уроків із того часу (мобілізація, централізація, зосередженість на захисті постачання та виробничих ліній, масове виробництво тощо) все ще залишаються актуальними. Крім того, уряду варто серйозно замислитися над поверненням податків, які він скасував після початку війни. Війна на виснаження з порожнім бюджетом неможлива.