Публікуємо огляд розмови з Юрієм Кубрушком, співзасновником БФ Лелека-Україна, в подкасті «Що з економікою», який виходить на Громадському радіо та всіх стримінгах. Говоримо про стан волонтерства в країні та зміни, які запроваджує нова постанова Уряду №953, яка створює єдину систему реєстрації та розподілу гуманітарної допомоги.
Повну розмову слухайте за посиланням
Ведучі: Юлія Мінчева, Вокс Україна, та Юрій Гайдай, Центр економічної стратегії
Про співвідношення донатів з-за кордону та з України
(мова про БФ Лелека) З 2014 року дотепер, певно, наша найбільш стала база підтримки за кордоном – це українська спільнота. Саме вона донатить регулярно, робить це свідомо, розуміє ситуацію, її не треба особливо переконувати чи закликати. Це основа. Якби її не було, то ми б весь цей час не протрималися.
Максимум пожертв, що ми отримали, припали на перші півроку після початку повномасштабного вторгнення. В цей час ми отримали багато великих пожертв від корпоративних спонсорів – це іноземні банки, страхові компанії, IT-компанії. Це були великі суми, але переважно одноразові.
Цього року приплив пожертв значно знизився. Через те, що Україна вже не на перших шпальтах, багато хто вважає за замовчуванням, що або в нас ситуація стала кращою, або що їхні країни – НАТО, США, Європа – настільки Україну підтримують, що принаймні потреби медицини вже закрили, що не так. В особистій розмові людині це можна донести, а масово поки нам це, на жаль, не вдалося.
Про рух до інституціоналізації та диверсифікації у волонтерстві
Я дуже вірю в спеціалізацію. Я вважаю, що коли волонтерські групи чи фонди спеціалізуються на одній чи кількох сферах – це дуже ефективно, бо це дозволяє вчитися, занурюватися у певну сферу і підвищувати ефективність своєї роботи.
Об’єднання волонтерів трапляється, але, на мою думку, не масово. Просто через те, що волонтери переважно досить запальні люди. Коли збирається в одній кімнаті багато волонтерів, не так легко домовитися між собою про спільні параметри і засади роботи.
Коли є визначений ворог або чітка ціль і треба докласти спільних зусиль – це працює добре, всі один одного поважають і завжди підтримують. Але щоденну операційну роботу досить важко робити довго. Півроку чи рік можна об’єднатися, протриматися, а далі вже треба або розбудовувати інституції – благодійні фонди чи громадські організації – або мати дуже-дуже злагоджену команду, що багато років працює разом, де всі вже притерлися і розуміють психологічні та інші аспекти роботи один з одним.
Зважаючи на велику кількість законодавчих, податкових, митних особливостей України, ми рухаємося в бік професіоналізації благодійної діяльності, створення юридичних осіб (фонди, ГО). А коли створюєш юридичну особу, треба мати бухгалтера, юриста, бек-офіс, щоб усе відслідковувати і робити за законом. Отже, це вже стає професійною роботою.
Я вважаю, що це вибиває із процесу багатьох волонтерів. Чим більше держава починає згадувати про правила, закони, норми – тим менше волонтерів можуть це тягнути. У багатьох немає ресурсу, часу, можливості повноцінно організовуватися, брати персонал і починати це все опрацьовувати. Тому зараз вони просто «вибувають із гри» і вибуватимуть надалі.
Це проблема, бо не можуть десятки професійних волонтерських благодійних фондів вирішувати ті задачі, які зараз вирішують тисячі організованих груп і десятки тисяч окремих волонтерів, які працюють щодня. Це просто неможливо. Масовість нас втримала минулого року, вона дуже допомогла. Але, на жаль, я зараз із сумом бачу, що цей рух зменшується. Це, напевно, еволюційний процес, але мені ця еволюція не дуже подобається.
Про екосистему волонтерства в Україні
На вершечку «піраміди» зовсім великі розбудовані фонди, такі як «Повернись живим» чи «Фонд Притули», є середні фонди, є маленькі фонди, є якісь ГО, є волонтерські групи, є окремі волонтери. Усі вони потрібні, тому що вони працюють на різних рівнях. «Повернись живим» забезпечує зв’язок чи авто для цілих бригад, закриваючи якісь сегменти і маючи комплексні, гарно продумані програми. Фонд «Лелека» зараз працює лише з медиками, по військовій медицині. Є багато інших фондів, які мають свої ніші чи свої напрацьовані схеми. Але моделі, за якими кожен із наших фондів працює, залишають великі прогалини. Наприклад, ми допомагаємо медикам, але не можемо передати аптечки в конкретний взвод, який стоїть десь під Кліщіївкою і в якого зараз немає аптечок.
Для того, щоб закрити ці маленькі поточні проблеми, потрібна постійна робота окремих волонтерів і малих груп. Вона важлива, бо коли тисяча чи дві тисячі волонтерів візьметься за те, щоб забезпечити окремий взвод, де зараз служить їхній знайомий чи колега, то це вже матиме системний загальний ефект. Без них це ніхто не зробить. Не будуть великі фонди працювати з 10-30 військовослужбовцями і вдумуватися в їхні проблеми, оскільки у фондах працюють десятки людей, а не сотні й не тисячі.
Водночас тут є фактор мотивації. Чим ближче до конкретного військовослужбовця, тим більше мотивація щось зробити, допомогти. І є певна довіра стосовно фандрейзингу. Бо коли це волонтер, який живе в тому самому місті, і люди знають, що він добре працює багато років, то люди довіряють йому гроші автоматично.
Якщо цей волонтер вибуває з роботи, бо більше не тягне, й не хоче відкривати ГО чи БФ, то великі шанси, що ті люди, які його підтримували, не перейдуть автоматично в умовну «Лелеку», до «Птахів» чи «Повернись живим». Навіть якщо цей волонтер їх закличе до цього, то люди, можливо, один раз послухають, а потім повернуться до свого життя, і на цьому все зупиниться.
Може здатися, що це невеликі втрати. Наприклад, один волонтер вибув – один-два взводи залишилися без допомоги. Інший волонтер вибув – можливо, він збирав по 100-120 тисяч гривень на місяць. Це непомітно для нас із вами, але з часом кумулятивний ефект стане помітним в масштабах країни.
Про шляхи регулювання волонтерства
Є два шляхи. Перший шлях – зробити якусь спрощену систему, щоб дозволити тим, хто не є юридичними особами, далі працювати, але повністю в юридичному полі.
Другий шлях, який мені особисто завжди подобався більше – це повна лібералізація. Щоразу коли я чую про те, що держава намагається це врегулювати, запитую, яка ціль і навіщо це робиться? Навіщо всі ці порядки з декларування, обліку, звітності? Кажуть, для того, щоб ці можливості не використовували для контрабанди, щоб не крали, щоб допомога не йшла на ринок абощо. На мою думку, ці ризики значно нижчі від переваг, які створила би така лібералізована система. Зараз поясню, чому.
Візьмемо просту річ – турнікети. В Америці виробляються якісні турнікети марки САТ. там їх можна купити оптом, наприклад, за 23 долари. Зараз ми купували вроздріб на Амазоні десь по 30 доларів за штуку. В Україні, якщо їх завозити офіційно, розмитнювати, вони коштують доларів 40-50.
Тепер уявімо, що якийсь контрабандист хоче завезти 100 тисяч САТів і для цього використає лібералізований порядок – запишеться волонтером і провезе їх без сплати мита і ПДВ. З одного боку, держава втратить на цьому митні платежі і ПДВ. З іншого боку, і це набагато важливіше, країна отримає 100 тисяч САТів, яких зараз немає.
За ці роки в Україні їх не було більше, ніж кілька тисяч штук. Ми один раз намагалися скупити все, що було, бо в нас був дефіцит, і ми не могли чекати наступну партію зі США. В усіх українських магазинах ми скупили півтори тисячі САТів. Більше ми нічого не могли знайти за будь-яку ціну.
Уявімо, що наш умовний контрабандист ці 100 тисяч САТів почне продавати за українську ринкову ціну – 40 чи 50 доларів – і заробить на цьому космічну маржу 100%. Це погано для боєздатності армії? Ні, не погано. Бо в Україні бійці, родичі, українські волонтери, невеличкі фонди, що не можуть це з Америки везти, отримають можливість купити це все на місці.
Те саме стосується дронів і всього іншого. Тобто я на це дивлюсь як на насичення країни всіма необхідними засобами. І я вважаю, що чим більше привезуть, того, що потрібно для армії, тим краще.
Можливо, мова про інші товари більш комерційного характеру. Але це схоже на перекладання відповідальності: коли державні органи не в змозі ефективно контролювати те, що завозиться, можуть виникати такі ускладнення, як нова система оформлення гуманітарної допомоги.
Про провал комунікації з боку Мінсоцу і ситуацію довкола постанови
Зараз існує якась система, що працює останні півтора року. Вона частково прописана в законодавстві, а частково ніяк не прописана, тобто працює у сірій зоні – але працює.
5 вересня Кабмін ухвалив нову постанову 953. Проблема в тому, що у постанові 953 є дуже багато посилань на старий порядок (постанова 927 від 2020 року), який ніхто не міняв. Лише в середині жовтні Мінсоц на своєму сайті опублікував запропоновані зміни до цієї постанови.
Коли волонтери й фонди дізналися про новий порядок, вони почали читати постанову 953 й побачили, що вона посилається на стару постанову 927. Вони починають читати вже цю постанову і хапаються за голову, бо за старою системою працювати нереально.
Лише після тижня взаємних звинувачень з’ясувалося, що постанову 927 Мінсоц теж планував змінювати, просто на пару місяців пізніше. І виходить, що нова система повинна працювати з 1 грудня, проте тестування почалося лише 1 листопада, тоді ж запрацювала робоча група, але обговорення змін із громадськістю та ЦОВВ іще триває.
Отже, ми взагалі не знаємо, як ця система буде працювати, бо система працюватиме на базі нормативно-правових актів, а не на красивих презентаціях і поясненнях добрих людей, що очолюють Мінсоц. Коли порядок буде прийнятий, можна буде його відкрити й оцінити його легкість та адекватність.
Волонтерів у нас багато тисяч, і питань у них приблизно стільки ж. В ідеалі потрібен час, щоб ці питання проаналізувати, подивитися, наскільки відповідні постанови та порядки є адекватними, і внести потрібні зміни.
Потрібно відкласти запровадження пропонованої системи. Не всі з користувачів системи (а це тисячі благодійних фондів та ГО) такі, як «Повернись живим». Не у всіх є 9 років досвіду, відповідні фахові директори, бухгалтери, юристи. Вони можуть навчитись використовувати систему, але для цього треба мати необхідний час, повний доступ до інформації, методичних рекомендацій, затверджені НПА, щоб можна було це за кілька місяців осягнути і перебудувати свою діяльність під вимоги нової системи.
Можливо, є речі, які держава вважає важливим регулювати. Але точно повинен бути діалог стосовно того, як саме це робити.
Застереження
Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
