Як велося українським олігархам після Євромайдану?

«Майже 70 депутатів працюють на Коломойського, а ще 100 на Ахметова» – такий заголовок має стаття, нещодавно опублікована в Українській правді. У статті наводиться перелік певних дій з боку депутатів Верховної Ради, які, подейкують, працюють на інтереси своїх покровителів у законодавчому органі України. Проте Ігор Коломойський та Рінат Ахметов – це лише найгучніші імена з цілої низки провідних олігархів, які вже більше двох десятиліть домінують у політичному та економічному житті України, зазвичай на шкоду державі. У цій статті описуємо як, незважаючи на зміну облич, система зберігається та залишає країну бідною й корумпованою.

Олігархи та низький рівень життя: два боки однієї медалі

Однією з вражаючих особливостей сучасної України є не лише постійний вплив таких діячів як Ахметов чи Коломойський на життя суспільства, а й стійкість олігархії як інституту до епізодів серйозної політичної турбулентності, як-от Майдану 2013-14 років, який, як здавалося певний час, загрожував її виживанню. 

Олігархія – це політична система, в якій домінує соціальна меншість заможних. Якщо багатство є характерним джерелом соціальної влади олігархів, це завдяки тому, що воно дозволяє їм боротися із загрозами, що їх зазвичай притягують до себе великі статки. Те, як це робиться – чи переважно через найм силовиків чи за допомогою інших професійних послуг – залежить від існуючих політичних інститутів, які впливають на те, чи основний фокус захисної стратегії спрямовано проти конфіскації багатства чи проти перерозподілу отримуваного від нього доходу.

В Україні ситуація є дещо складнішою. Це пояснюється тим, що сучасна українська олігархія – це не просто її провідні олігархи, а скоріше структурний зв’язок з офіційною політикою великих бізнесово-політичних груп, якими керують олігархи. Основні відносини в посткомуністичній політико-економічній владі в Україні встановилися за часів президентства Леоніда Кучми наприкінці 1990-х років. Незважаючи на те, що ці відносини еволюціонували за час роботи наступних урядів, фундаментальні принципи їхньої роботи залишалися незмінними. Іншою вражаючою рисою сьогоднішньої України є те, що середні доходи населення є набагато нижчими не лише у порівнянні з країнами Західної Європи, а й порівняно з багатьма східноєвропейськими економіками, що входили до соціалістичного блоку. За офіційними даними, лише за останні кілька років середній рівень життя в Україні знову наблизився до рівня наприкінці радянської епохи.

 За останні три десятиліття досить багато економічних досліджень намагалися пояснити помітну різницю економічних показників серед посткомуністичних економік. Переважають три основні пояснення, при цьому кожне обумовлює наступне. Це (i) відмінні умови, успадковані на початку перехідного періоду, у тому числі інститути та рівень макроекономічних викривлень; (ii) швидкість, з якою запроваджувалася діюча система цін та стабілізаційні заходи; та (iii) ступінь успіху в розвитку політичних та економічних інститутів необхідних для функціонування ринкової економіки. 

Отже, у випадку України тривалі затримки з проведенням лібералізації та інституційних реформ зазвичай представляються основною причиною слабкого економічного розвитку після здобуття незалежності. Однак постає запитання не лише про те, чому прогрес у сфері економічних перетворень весь час був таким повільним, але й про те, хто і як його сповільнював. Тож це пояснення, яке потребує пояснення. Тут стає в нагоді політико-економічний підхід. Зокрема, я аргументую, що процес відтворення української олігархії і нинішній низький рівень життя в Україні пов’язані, причому перше підживлюється останнім, так що в цьому сенсі вони є «двома сторонами однієї медалі».

Гроші небагатьох: концентрація національного багатства у верхах

Оскільки концентрація багатства вирізняє олігархів як політичних акторів, на відміну, скажімо, від доведеної здатності мобілізувати населення (успішні політики) чи отримання владного становища в організації (державні службовці), актуальним стає питання про те, чи зменшилась “влада матеріального ресурсу” українських олігархів та їхнє багатство відносно українського суспільства в період між президентствами Віктора Януковича та Петра Порошенка. 

Щоб відповісти на це запитання, я зібрав дані за 2006-2017 роки про “100 найбагатших українців”, опубліковані на веб-сторінці щотижневого українського журналу “Фокус”. “Фокус” щороку оцінює вітчизняні бізнес-активи української економічної еліти з точки зору ринкової капіталізації (для компаній, акції яких торгуються публічно) або “справедливої ​​вартості” (для приватних компаній). Хоча цей перелік має свої вади, він пропонує найбільш вичерпну картину рівня та розвитку багатства у верхній частині шкали власності в сучасній Україні.

Згідно з цими даними, річна вартість багатства 100 найбагатших українців досягла максимуму в 101 млрд. доларів США у 2007 році, але потім впала до найнижчого рівня в 24 млрд. доларів США у 2015-2016 роках. Сама по собі ця інформація не повідомляє нам того, що ми хочемо знати. Нам потрібно в якийсь спосіб порівняти багатство бізнес-еліти з багатством українського суспільства в цілому. Один зі способів – це обчислити українське національне багатство, що можна зробити, виходячи з національних рахунків країни, зокрема «експериментального» обліку фінансових та нефінансових активів Державної служби статистики.

Основний висновок (графік 1) — це те, що як частка національного багатства, вітчизняні бізнес-активи 100 найбагатших українців справді знизилися з піку у 18% у 2010 році до близько 9% у 2017 році. Цікаво, що більш різке зниження мало місце за часів президентства Януковича, ніж при Порошенку (ця частка була 11% у 2013). Причиною може бути те, що економічна політика та хижацька практика ведення бізнесу елітою за часів Януковича мали негативний вплив на ділову впевненість та результати діяльності на фондовому ринку (різке падіння з 2011 року), а отже, і на той базис, яким вимірюється вартість бізнес-активів. Можливо, це також пов’язано з тим, що українська еліта навчилася більш уміло приховувати структуру власності на свої активи в рамках тактики захисту багатства.  

 

 

З цієї широкої картини постає інше питання: чи означає зниження матеріальної потужності відносно українського суспільства зменшення політичної влади олігархів. Це не обов’язково так із низки причин. По-перше, не всі дуже багаті громадяни є олігархами. Дехто – це бізнесмени, які не мають на меті відігравати якусь роль у національній політиці задля досягнення власних бізнес-цілей. 

По-друге, хоча в середньому частка бізнес-активів представників першої сотні у національному багатстві зменшилася між 2013 і 2017 роками, вона зросла для осіб у верхній частині списку в період між цими роками. Іншими словами, багатство «найбагатших» збільшилося в порівнянні з українським суспільством в цілому навіть якщо для представників нижчої частини рейтингу його рівень упав. 

По-третє, вітчизняні бізнес-активи дуже багатих, ймовірно, є лише частиною, а можливо, й невеликою частиною загального багатства, що належить українській еліті, значна частина якого знаходиться в офшорах за кордоном. Останнє стосується самої соціальної природи багатства, яке потенційно є владою, що повинна реалізовуватися в інституційному середовищі – в даному випадку через політичні та економічні структури та практики самої української олігархії, які я розглядаю нижче.

Рада, «найбільший бізнес-клуб Європи»

Від часу здобуття незалежності дуже багаті знайшли численні способи конвертувати своє багатство у політичну владу в Україні, в тому числі за рахунок фінансування політичних партій чи окремих депутатів та володіння ЗМІ. Хоча Рада є лише одним із каналів впливу, вона є важливим каналом, що постає як місце для укладання угод та альянсів між керівниками основних бізнес-політичних груп. Саме тому Сергій Лещенко, журналіст-розслідувач та депутат Ради в минулому, характеризує Раду як “найбільший бізнес-клуб Європи”. 

Після Майдану документальні докази використання матеріального заохочення для впливу на результати голосування в Раді з’явилися після опублікування частини “чорної бухгалтерії” Януковича – книг з детальною фіксацією таких платежів. На безперервний характер ведення такої політики в період між президентствами Януковича та Порошенка вказує, наприклад, обмін телефонними повідомленнями щодо купівлі голосів між депутатами Порошенка та депутатом Олександром Онищенком, який втік з країни в 2016 році, щоб уникнути звинувачень у корупції. Саме в цьому контексті слід розглядати результати мого дослідження щодо голосування за законопроекти. 

Зокрема, у період роботи трьох урядів з кінця лютого 2014 року до кінця грудня 2017 року, я аналізую закономірності голосування за 23 законопроекти, які сучасна економічна теорія пов’язує з умовами, необхідними для загального добробуту. З цією метою я зібрав дані щодо голосування по кожному законопроекту партійних фракцій з (чудового) Інтернет-архіву Ради, доповнюючи їх повідомленнями українських журналістів про неформальні зв’язки депутатів із провідними олігархічними групами.

Типи досліджуваних законів охоплюють не лише ті з них, які регулюють бізнес-операції, пов’язані, наприклад, з конкурентною політикою чи державними субсидіями, – але й ті, що впливають на політичний плюралізм та ефективність роботи центральних органів влади. Сюди входять закони про фінансування партій, спрямовані на зменшення залежності політичних партій від фінансової підтримки з боку олігархічних мереж, а також про протидію корупції в суспільному житті та зміцнення незалежності судової влади. Ці типи законів можна охарактеризувати як такі, що передбачають перехід від “екстрактних” до “інклюзивних” інституцій – тобто від ситуації, коли еліта може вільно використовувати власне політичне домінування та економічні результати на свою користь, до ситуації, коли така можливість є більш обмеженою, в тому числі завдяки більшій політичній участі громадян. 

Графік 2. Зміна середньої частки голосування груп “старих” олігархів за законопроекти, що збільшують добробут

 

Зростання середньої частки голосування всіх депутатів, пов’язаних зі старими олігархами, показане в зміщенні вгору від синьої горизонтальної пунктирної лінії за часів роботи другого уряду Яценюка (Період 2) до сірої пунктирної лінії після того, як Гройсман став прем’єр-міністром (Період 3). “ФЛБ” у легенді означає групу депутатів різних фракцій, пов’язаних з Фірташем та його найближчими соратниками Сергієм Льовочкіним та Юрієм Бойком. Згідно з повідомленнями у ЗМІ, Віталій Хомутиннік, який у 2014 році був наймолодшим та найбагатшим українським депутатом, став незалежним гравцем лише починаючи з Періоду 3.  

 Ключовим висновком тут є певні докази блокування «старими» олігархами як групою  законопроектів «добробуту» шляхом маніпулювання голосуванням пов’язаних із ними щонайменше 74 депутатів з різних фракцій. До старих олігархів належать не тільки Ахметов і Коломойський, але й Дмитро Фірташ, який заробив свої гроші на торгівлі газом, а також Віктор Пінчук і Віктор Медведчук. Останній сприймається багатьма як «контактна особа» Росії в Україні. 

Тобто ці депутати більш системно демонстрували сталу тенденцію не голосувати за законопроекти, націлені на добробут, ніж інші депутати – зв’язок, який, як показують статистичні тести, навряд чи є випадковим. Найбільш очевидним поясненням цього є те, що закони, про які йдеться, сприймаються олігархами як такі, що зазіхають на їхні конкретні галузеві бізнес-інтереси, або, в ширшому сенсі, – звичний для них спосіб ведення бізнесу. 

Ще однією помітною особливістю цих даних є те, що в період між другим урядом Арсенія Яценюка та протеже Порошенка Володимира Гройсмана спостерігається помітний розрив у структурі голосування. Це збігається з розпадом п’ятисторонньої парламентської коаліції, що складалася з партій, які підтримували акції протесту на Майдані, через поглиблення внутрішньополітичних розбіжностей, викликаних продовженням корупції в сфері публічного управління та намаганнями внесення змін до Конституції щодо автономії Донбасу. 

Відповідно, спостерігається помітно більша схильність колишніх фракцій Януковича (більшість із них у фракціях “Опозиційний блок” або “Народна воля”), а також депутатів із груп впливу старих олігархів, до голосування за урядові законопроекти, що сприяють підвищенню добробуту. Це пояснюється тим, що урядові партії, що лишилися в парламенті, – Блок Петра Порошенка і Народний фронт – мали покладатися на їхню підтримку в прийнятті законів. 

Схоже, що це вказує на третю стадію “реінтеграції” в офіційну політику як старих олігархів, так і їхніх груп, а також залишків еліти епохи Януковича – а отже повного відновлення олігархії як ділового зв’язку між успішними політиками, державними чиновниками та великим бізнесом після короткої фази риторики «деолігархізації» відразу після перемоги Майдану. Більш ранні етапи включають призначення провідних олігархів у 2014 році для захисту сходу та південного сходу в перші дні військового вторгнення з боку Росії, а потім президентські та парламентські вибори, що проводилися пізніше того ж року, коли на проведення виборчих кампаній залучалися кошти олігархів. 

Схеми отримання ренти в енергетичному секторі після Майдану 

Такий розвиток подій порушує наступне питання: а що отримали олігархи в обмін на посилену підтримку уряду Гройсмана? Схоже, що це збігається в часі з «реабілітацією» провідного донецького олігарха Ріната Ахметова, який був ключовим спонсором і бенефіціаром президентства Януковича, і який приблизно в цей час, у 2016 році, почав організовувати власну вигідну схему ціноутворення на енергоносії «Роттердам плюс». Здається, це також збігається з послабленням імплементації енергетичного законодавства, запровадженого в рамках галузевих реформ стимулом до яких стала макроекономічна дестабілізація 2014-15 років. 

Це пов’язується з третім основним напрямком мого дослідження, який аналізує схеми отримання ренти в енергетичному секторі, за допомогою яких українська еліта може конвертувати свою політичну владу назад у багатство, завершуючи таким чином “національне” коло інституційного відтворення. (З точки зору ортодоксальної економіки рента – це плата, що перевищує рівень, необхідний для стимулювання постачання фактору виробництва на ринок; про неї можна думати як про отримання доступу до доходів, що сприяють росту багатства без вкладень у створення цього багатства.) 

Газова рента була основою формування та накопичення багатства олігархами з моменту її появи в 1990-х роках, особливо завдяки зв’язку з Росією в постачанні газу – принаймні до початку війни у 2014 році.  

Хорошим прикладом схеми збирання ренти в газовому секторі постмайданної епохи є надання за зниженою ціною в 2017 році дозволу на видобуток газу для газового родовища в Полтаві новоствореній фірмі, яка не мала досвіду роботи в енергетичному бізнесі, яку журналісти-розслідувачі з телепрограми з влучною назвою «Схеми» пов’язували з найближчими соратниками президента Порошенка. Однак, із ширшої перспективи це можна розглядати як лише один епізод більш широкої боротьби за владу між конкуруючими бізнесово-політичними групами, а саме між групами навколо Петра Порошенка в той час, коли новий президент намагався консолідувати свою провідну політичну позицію, та групою «Приват» Ігоря Коломойського, найуспішнішого (на той час) та найвідомішого з «губернаторів-олігархів». 

У період після Майдану ця боротьба почалася зі спроби змінити структуру Нафтогазу, державної енергетичної компанії, і, зокрема, намагання відібрати контроль управління в Коломойського та його групи «Приват» над «Укрнафтою», вітчизняним виробником нафти та дочірньою компанією Нафтогазу. Ця фаза боротьби за контроль над ресурсами між двома групами завершилася широко відомим протистоянням в березні 2015 року, після того, як Коломойський привіз до столиці озброєну команду охорони, щоб спробувати де-факто захопити управління над Укрнафтою, в який «Приват» володів лише міноритарним пакетом акцій. За це Порошенко усунув його з посади голови Дніпропетровської облдержадміністрації. 

Поруч зі схемою із дозволами на видобуток у Полтавській області, я розглядаю дві інші схеми постмайданного отримання ренти. Одна схема передбачала створення газопостачальної компанії в Кіровоградській області для постачання газу неіснуючим домогосподарствам і таким чином дозволяючи купувати газ за відносно низькими цінами для пов’язаних галузей промисловості. Схоже схема, нібито організована Олександром Онищенком, депутатом Ради, який втік у 2016, полягала в тому, що регіональні постачальники тепла на західній Україні купували більше газу, ніж їм потрібно, щоб виробити тепло для домогосподарств, та продавали “зайвий” газ промисловості.

Попередні результати цього напряму мого дослідження вказують на адаптування українською елітою  звичних схем збирання ренти до нових геополітичних та внутрішньополітичних постмайданних реалій, а також змін в енергетичній політиці. Наразі основні висновки полягають у тому, що при значному скороченні можливостей використання традиційних схем отримання ренти за газ з Росією, вони зазвичай стають менш масштабними в фінансовому плані, а також більш орієнтованими на внутрішній ринок та обмеженими регіонально. Водночас фокус збирачів ренти перемістився з газового на інші енергетичні сектори, особливо після реінтеграції ключових олігархів у політичний процес за часів уряду Гройсмана. 

Деякі висновки

Об’єднавши три напрямки мого дослідження — динаміки багатства, фінансового впливу на законотворчий процес та еволюції схем збирання ренти в енергетичному секторі, — можна безпосередньо повернутися до питання у заголовку цієї статті. Моя відповідь полягає в тому, що українська олігархія здатна продовжувати свою діяльність навіть проходячи через фази серйозної політичної нестабільності шляхом продовження й адаптації своїх звичних політичних та економічних практик, взаємодіючи на регіональному, національному та міжнародному рівнях, мотивована і підтримувана багатством. Цей набір взаємопов’язаних процесів та практик схематично зображено на діаграмі нижче. При цьому ідея „валютних потоків” висвітлює роль багатства як інституційно реалізованої суспільної сили та кінцевої мети.  

Ключовими економічними “побічними ефектами” таких практик є зокрема надзвичайна майнова нерівність, високий ступінь “офшоризації”, низький рівень інвестицій та періодичні втрати державних фінансів. Це свідчить не лише про те, що відтворення олігархії є ключовою складовою пояснення низького середнього рівня життя в Україні, але також і про те, що постійна слабкість української держави і сила бізнесово-політичних олігархічних груп можуть бути обернено пов’язані.

Представлена ​​тут циклічна концепція відтворення еліт в цілому відповідає зростаючому науковому консенсусу щодо моделей політичної динаміки еліт у пострадянському світі пов’язаних із пануючою політичною культурою. Ця циклічна перспектива, а також міжнародний аспект відтворення української політичної економічної моделі, заслуговують на особливу увагу не в останню чергу через їхні практичні та політичні наслідки. Тобто на періодичні політичні розриви в пострадянській політиці краще дивитися не як на приклади демократичного прориву чи відкату назад, як їх часто зображують, а як на цикли адаптації та перевпорядкування еліт, оскільки неформальні бізнесово-політичні групи взаємодіють з та пристосовуються до змін офіційної політики.

З цього погляду Майдан можна охарактеризувати як революцію, але лише політичну, оскільки, незважаючи на зміну політичного керівництва, яке прийшло переважно з лав уже існуючої еліти, також мало місце значне перенесення елітами політичних і економічних практик, приклади яких  наводилися мною вище. Так само, якщо вважати, що корінь проблеми збереження неоптимальної політичної економічної моделі України криється виключно у внутрішніх умовах України, а не підтримується ззовні міжнародними правовими і фінансовими системами, то пропозиції щодо того, як домогтися позитивних інституційних змін та розвитку, можуть виявитися хибними.

Додаток. Перелік українських олігархів

Найбагатші особи України, 2006-17
№	Ім’я	Середня вартість активів (дол. США)	Середня частка національного багатства  (%)	Років у рейтингу топ-100 “Фокусу”
1	Рінат Ахметов	9,989	2.08	12
2	Ігор Коломойський	3,005	0.66	12
3	Віктор Пінчук	2,999	0.66	12
4	Геннадій Боголюбов	2,898	0.63	12
5	Вадим Новінський	1,899	0.39	12
6	Костянтин Жеваго	1,558	0.33	12
7	Дмитро Фірташ	1,461	0.30	12
8	Віталій Гайдук	1,164	0.25	12
9	Костянтин Григоришин	1,171	0.25	12
10	Юрій Косюк	1,029	0.24	12
11	Сергій Тарута	1,097	0.22	11
12	Олександр Ярославський	860	0.20	12
13	Петро Порошенко	846	0.20	12
14	Андрій Веревський	821	0.20	12
15	Леонід Юрушев	852	0.19	12
16	Сергій Тігіпко	703	0.16	12
17	Леонід Черновецький	640	0.15	12
18	Віктор Нусенкіс	704	0.14	10
19	Валерій Хорошковський	558	0.12	10
20	Василь Хмельницький	531	0.11	12
21	Олексій Мартинов	510	0.11	11
22	Віталій Антонов	426	0.10	12
23	Вячеслав Богуслаєв	429	0.10	12
24	Григорій та Ігор Суркіси	411	0.09	12
25	Андрій Іванов	420	0.09	12
26	Олександр та Сергій Буряки	370	0.08	10
27	Володимир Костельман	331	0.08	12
28	Микола Янковський	335	0.08	12
	Загалом	38,015	8.21
Джерела: Фокус, Верховна Рада, власні розрахунки.