В той час як канцлер Німеччини Фрідріх Мерц готується до візиту в Китай, з’являється все більше доказів зростання дисбалансу між двома країнами. Німеччина, найбільша економіка Європи, повідомляє, що в 2025 році її ВВП виріс лише на 0,2%, тоді як Китай зафіксував рекордний торговельний профіцит у розмірі 1,19 трлн доларів. Ці дані пов’язані: за оцінкою Goldman Sachs, якби не конкуренція з боку Китаю, зростання німецької економіки досягнуло б 0,5%.
Протягом десятиліть торговельний профіцит Німеччини сприяв індустріалізації Китаю. Швидко зростаюча китайська економіка поглинала величезні обсяги німецького експорту (переважно обладнання), що також сприяло зростанню німецької економіки. Але в останні роки китайські експортери завойовували все більшу частку світового ринку високотехнологічних товарів, таких як електромобілі, чинячи конкурентний тиск на ці галузі в інших країнах.
З 2020 року Німеччина відчуває наслідки цієї зміни, оскільки тиск з боку Китаю все більше загрожує виживанню таких секторів як автомобілебудування та машинобудування, які довгий час були основою її економіки та двигуном її експортно-орієнтованої моделі зростання. Ці сектори також займають непропорційно велику частку в загальних витратах країни на дослідження та розробки.
«Китайський шок» останнім часом посилився через протекціоністську торговельну політику США, на яку Китай відреагував збільшенням поставок товарів до Європи. Минулого року китайський експорт до США впав приблизно на 20 %, тоді як експорт до Європи виріс на понад 8%. Не дивно, що такі спостерігачі, як коментатор Financial Times Рон Хардінг, зараз запитують, чи не закінчаться незабаром у Німеччини товари, які можна продавати Китаю.
Економісти інстинктивно відкидають цю ідею. Згідно з логікою порівняльної переваги, заробітна плата та відносні ціни мають автоматично змінитися так, щоб кожна економіка зберегла певну спеціалізацію. Якби Китай випередив Німеччину в усіх сферах, китайська заробітна плата й обмінний курс виросли б до такого рівня, що конкурентоспроможність принаймні деяких німецьких галузей була б відновлена.
Але таке коригування залежить від добре функціонуючих ринкових механізмів, включно з обмінним курсом. На жаль для Німеччини, Китай ретельно контролює вартість своєї валюти. В результаті реальний ефективний обмінний курс юаня впав майже на 20% з 2021 року. І, схоже, він продовжить падати.
На відміну від номінального ефективного обмінного курсу, реальний ефективний обмінний курс враховує різницю в інфляції між країнами. Китай зараз переживає дефляцію, спричинену інтенсивною внутрішньою ціновою конкуренцією, а Європа виходить з періоду інфляції, спричиненої перебоями в постачанні, пов’язаними з пандемією та енергетичним шоком, викликаним вторгненням Росії в Україну. Це серйозно спотворило умови конкуренції.
Це не означає, що Німеччина – і Європа в цілому – не мають альтернатив. Оскільки США не демонструють жодних ознак відмови від протекціоністської політики, Китай не може дозволити собі втратити доступ до європейського споживчого ринку. Якщо це станеться, він швидко накопичить надлишкові потужності в низці галузей, зокрема в галузі електромобілів. Це дає Європі значну перевагу, яку Європейська комісія зараз ризикує втратити.
Минулого місяця Комісія опублікувала керівництво для автовиробників щодо подання «цінових пропозицій», що включають мінімальні імпортні та роздрібні ціни, зобов’язання щодо обсягів та обіцянки майбутніх інвестицій в Європейський Союз. Ідея полягає в тому, що виробники, які працюють у Китаї, серед них і німецькі бренди, можуть уникнути 35-відсоткових антисубсидійних мит, які ЄС запровадив у 2024 році, якщо вони подадуть пропозиції, які «достатні для усунення шкідливих наслідків субсидій і забезпечують ефект, еквівалентний митам».
Однак мінімальна ціна для певного обсягу товарів, що поставляються до Європи, не має такого ж впливу, як мита. Мита підтримують конкуренцію між китайськими та європейськими виробниками, одночасно забезпечуючи доходи, які можуть допомогти поповнити європейську скарбницю, яка зараз щорічно втрачає мільярди доларів внаслідок конкуренції з боку Китаю. Натомість системи мінімальних цін усувають конкуренцію і дозволяють китайським експортерам отримувати додатковий прибуток в той час як європейські споживачі платять більше. Хоча перехід до мінімальних цін можна вважати дипломатичним кроком з метою деескалації, його економічна логіка, в найкращому разі, сумнівна.
Замість того, щоб давати китайським компаніям можливість отримувати більше прибутку від Європи, Європейська комісія має наслідувати стратегію, яку вперше застосував Китай. Протягом десятиліть Китай вимагав від іноземних компаній створювати спільні підприємства з місцевими компаніями, щоб отримати доступ до його ринку, тим самим сприяючи передачі технологій до Китаю. Тепер Європа повинна почати вимагати від китайських компаній, які бажають продавати високотехнологічні продукти на її ринку, створювати спільні підприємства з місцевими виробниками. Власність буде рівною, але китайські компанії повинні будуть ділитися ноу-хау та навчати своїх європейських партнерів.
Однак якщо китайські компанії матимуть інший варіант забезпечення вільного або дешевого доступу до європейських ринків, їхня мотивація до створення спільних підприємств зникне. Чому вони мають ділитися своїм технічним досвідом (і прибутками) з європейськими компаніями, якщо можуть просто підвищити ціни для європейських споживачів і заробити на цьому?
Ми вступили в нову еру геоекономіки, в якій тарифи та експортний контроль регулярно використовуються як інструменти тиску. Європа більше не може дозволити собі стратегічну стриманість. Якщо вона хоче мати хоч якийсь шанс на конкуренцію, вона повинна встановити правильні умови для доступу Китаю до свого ринку.
Авторські права: Project Syndicate, 2026. project-syndicate.org
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
