Beta

Юліан Чаплінський та Андрій Вавриш про законопроєкт щодо реформування ДАБІ у подкасті «Що з економікою?»

28 Серпня 2021
FacebookTwitterTelegram
51

Верховна Рада України у першому читанні ухвалила законопроєкт, покликаний реформувати Державну архітектурну будівельну інспекцію (далі — ДАБІ). Своїм баченням переваг і недоліків цього документа з ведучими подкасту «Що з економікою?» поділилися експерти — Юліан Чаплінський, архітектор, автор блогу про архітектуру CHAPLINSKY VLOG, екскерівник Управління архітектури міста Львова, та керівник компанії SAGA Development Андрій Вавриш.

Повну версію подкасту слухайте тут:

Мусимо думати про комфорт і впорядкування середовищ, а не про нові звершення

Юліан Чаплінський: — Я взагалі дуже не люблю слово «містобудування», тому що це — пряма репліка у сторону «градостроительства». Це, можливо, було актуально за радянських часів, коли дійсно будували нові міста. А зараз ми працюємо переважно з тими містами, які є, і з викликами постіндустріального часу. Ми мусимо думати про комфорт і впорядкування середовищ, а не про нові звершення.

Крім корупції у ДАБІ, є десяток інших проблем

Юліан Чаплінський: — Я скептичний [щодо «Проекту Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування сфери містобудівної діяльності» — авт.], бо у мене таке враження, що закон орієнтований виключно на ДАБІ. А там, крім корупції у ДАБІ, є десяток інших проблем, про які треба говорити. Почати треба з того, на кого це орієнтовано. Кожен законопроєкт, коли готується, повинен мати аналітичну таблицю: на які верстви суспільства орієнтований цей закон і як він буде зачіпати їхні інтереси — в плюс чи в мінус.

У даному випадку у нас є суспільство — громади міст і ОТГ, пересічні люди, які є споживачами міського середовища. У нас є будівельники, професійні кола — інженери, архітектори, проєктанти. І є влади — місцева влада, місцеве самоврядування, державні органи контролю, прокуратура, суди тощо. Фактично такі стейкхолдери крутяться навколо будівельного ринку.

Міські ради потерпають політично

Юліан Чаплінський: — На мою думку, цей законопроєкт — виключно про інтереси забудовників.

Багато говорять про те, що «нам треба давати дорогу будівельникам», «економіка тримається на будівництві», «нам треба пришвидшити процеси», «щоб не збирали з них побори» і так далі. Це зрозуміло. Але це — одна з проблем.

Суспільство натомість турбує переущільнення міст, нерозуміння того, чому немає правил. Суспільство обурюється знищенням історичного середовища, нещадним поводженням із землею.

Проблеми починаються ще на рівні міських рад, на рівні ухвалення змін цільових призначень, на рівні детальних планів. Міські ради потерпають політично, тому що люди досі не можуть зрозуміти, що не місто дає дозвіл на будівництво і не місто впливає на кінцевий результат. Місто отримує подарунок так, як і вся громада. Приклад — театр на Подолі. Люди очікували театр у формі київського торту, бісквітного, розмальованого кремовими декорами, а отримали мінімалістичний об’єкт.

Коли я був головним архітектором міста у 2015 році, я видавав умови й обмеження —  близько 30 пунктів, де були й кількість паркомісць, і вимоги до благоустрою. Натомість, по-моєму, у 2017 році законодавство змінилось, і нам залишили три умови й обмеження для житла, нам — в сенсі — містам, і дві умови й обмеження — на все решта: висотна відмітка й відсоток забудови. Нічого немає про форму забудови.

У цьому законі це питання ще більше поглиблюється. Містам абсолютно не додають можливості формувати свій список умов і обмежень, поглиблювати свою містобудівну документацію. Тобто ви можете змалювати у детальному плані несамовиті обмеження, але написати в умовах і обмеженнях треба рівно два пункти. І в цьому законі додається інструкція про те, що цей список вичерпний, і не можуть міста додавати чогось свого. Я вважаю, що це катастрофа. Це знову не про архітектуру і не про її сакраментальні якості, там — просто про будівництво.

Не вірю, що приватні інспектори діятимуть проти інтересів забудовника

Юліан Чаплінський: — Я абсолютно не вірю, що приватні інспектори діятимуть проти інтересів забудовника, якщо забудовник оплачує їхню роботу. Але найгірше не те, хто кому платить. Найгірше — те, що ви як кияни не будете знати прізвища приватних інспекторів, прізвище керівника органу з містобудівного контролю. Ви будете знати свого мера і свого, напевно, головного архітектора міста, і ви до них будете звертатися й запитувати: чому ми отримали чергове порушення, чому ми отримали чорний фасад, а не жовтий, чому у нас не арки, а прямокутні вікна. Тобто міста, згідно з цим законом, не потрапляють в прийом в експлуатацію, як це було.

Моє переконання: для того, щоб на головного архітектора міста вішати відповідальність за кожний будинок, який збудований (політично так і відбувається), потрібно дати йому повноваження бути присутнім, ставити свій електронний підпис і сказати: так, це — ті наміри, які я підтверджую, це — ті наміри, які ми видавали. Натомість у цьому законі міста в кінцевому результаті отримуватимуть те саме, що і зараз, — сюрприз.

Міста будували, як набори бараків

Андрій Вавриш: — Логіка (у часи СРСР — авт.) полягала у тому, що міста будували як набори бараків, де люди просто жили між робочими змінами. У цьому сенсі запитів було дуже небагато. Коли ці підприємства почали закриватися, міста стали занепадати. 

… Не хочеться згадувати Російську Федерацію, але оскільки вони — вихідці з тієї самої системи, варто згадати, що зробили вони. Росіяни проаналізували всі міста: що в них де є, подивилися на всі свої урбаністичні практики, що краще у них сталося або не сталося у певний момент часу у 2010-х роках. Після цього зробили стратегію розвитку міст: що треба робити з мономістами, з містами, у яких слабкий економічний потенціал, з містами, які суттєво втрачають через екологічні проблеми, з містами, з яких або в які їдуть. Тобто розібрали комплекси проблем і розробили набори пропозицій, яким чином варто розвивати ці  території. Що найкраще — ці пропозиції лягли в основу норм і правил, які розвиває країна системно. Виходячи з цих концепцій, норм і правил, були реформовані державні будівельні норми, законодавство, системи контролю і моніторингу, було визначено, що є цими територіальними ресурсами, за балансом яких потрібно слідкувати [можливо, ці норми й були розроблені, але російські міста, як і наші, потерпають від хаотичної багатоповерхової забудови та слабкої інфраструктури — ред.].

Україна — п’ята у світі за темпами освоєння нових територій

Андрій Вавриш: — Україна — п’ята у світі за темпами освоєння нових територій (спікер посилається на дослідження Світового банку (стор. 74) — ред.). Вдумайтеся: у нас дві третини всієї країни має від’ємний приріст населення — всіх, будь-яких населених пунктів, і ми маємо найвищі темпи освоєння територій. Це — найбільша дурість. Місто Київ розбудували по периметру таким чином, при тому що в самому місті — обмаль ресурсів територій.

Але чому це відбувається? Тому що там не можна, там не чіпайте, там ми знову відновимо «Більшовик», там — «Хімволокно», це ж — радянська слава. Щоб ви правильно розуміли обсяг негативного впливу чиновницького апарату і деструктивної ролі системи планування розвитку міст: ми змогли вирватися не за розмірами економіки, де ми там 50-ті, 70-ті у світі — ми мали би бути 70-ті за темпами освоєння нових територій, а ми вирвалися на 5 місце в світі. На це витрачаються так звані національні ресурси. Освоєння нових територій масштабно дорожче, ніж ревіталізація тих, що є. Це — не тільки комунікації, це — інфраструктура і все разом взяте. І виходить так, ми з вами створюємо якісь Нові Васюки замість того, щоб займатися розвитком міст.

Міста мають за свої гроші будувати інфраструктуру

Юліан Чаплінський: — Не може місто жити виключно з ПДФО із зарплат людей. Якщо б у містах було чітко регульоване питання землі і вони могли б отримувати прибуток із нерухомості (місцеві ради можуть встановити податок на нерухомість на рівні не більше 1,5% мінімальної зарплати за 1 кв. м на рік – ред.), з прибутку підприємств (міста отримують податок на прибуток комунальних підприємств та установ – ред.), тоді б міста могли змінюватися, був би ресурс, щоб міста за свої гроші будували інфраструктуру. Наш Податковий кодекс і реальність говорять про те, що міста не можуть ніде брати цей ресурс. 

Не маємо права апелювати до інших контекстів — маємо вибудовувати свій

Андрій Вавриш: — Ми не маємо необхідного запиту суспільства на раціональні рішення. Ми живемо не ощадливо. І до того часу, поки ми не стали ощадливими німцями, говорити, що німецькі рецепти у нас спрацюють, це — божевілля. Я вважаю, що ми не маємо права апелювати до інших контекстів, інших систем, а маємо вибудовувати свій [контекст].

Враховуючи, що закон [№5655 — авт.] — фрагментарний, ми мусимо зважати, що в цьому законі є речі, які приносять багато корисного, виключають деструктивні фактори. А наш страх про те, що міста можуть бути забудовані неякісно чи не так,  має бути  акумульований навколо створення нових правил, за якими відбувається забудова.

Автори