Загарбники розлучили мене та моїх дітей

Миколаїв

24 лютого о 6 ранку я прокинулася у потязі “Київ – Миколаїв”. Відкрила телефон і побачила страшні новини. Я їхала у відрядження (працюю в аграрній журналістиці). Ми планували приїхати на елеватор однієї української компанії.

До Миколаєва лишалося дві години. Мене охопив жах. Тому що у Сумській області в Лебедині (районний центр — ред.) у мене залишилося двоє дітей і чоловік. Я подзвонила чоловіку. Він сказав, що також читає новини, вже були повідомлення про те, що у Сумській області багато російської техніки і солдат. Я почала дзвонити перевізникам, у яких є рейси з Лебедина до Києва. Вони або не відповідали, або відповідали, що “війна, ми не працюємо”.

За дві години, о 8 ранку, ми приїхали з колегою-фотографом до Миколаєва. Вийшли з потяга і побачили, що на вокзалі у Миколаєві вибите скло. Це було пов’язане з тим, що двома годинами раніше окупанти розбомбили Миколаївський аеропорт, який знаходиться за декілька кілометрів від залізничного вокзалу — вибухова хвиля вибила вікна.

Ми з колегою пішли до банкомату через дорогу від вокзалу, тому що у нас не було готівки. Черга уже стояла величезна. Ми, мабуть, простояли півтори години. Потім дізналися, що є потяг назад, у Київ, о 10 годині, і ми вирішили проситися до провідника. Потяг запізнився на годину. Як ми дізналися потім, у машиніста стався інсульт, цілу годину шукали йому заміну.

Дорога до Києва

Коли потяг приїхав, провідник взяв нас до себе в купе. Дорога була страшна у сенсі переживань. Ми моніторили новини, зникав зв’язок, новини були невтішні. Це виглядало так, що ти ніби розумієш, що війна, але, з іншого боку, не маєш віри, здається, що це сон.

Їхали дуже повільно з багатьма зупинками. Приїхали у Київ, коли вже було близько 22 години, тобто розпочалася комендантська година. У мене в Києві немає житла, переночувати у неї запропонувала колега. Якимось дивом ще їздили таксі, так я дісталася до її дому. Так пройшов мій перший день війни.

Київ

Я думаю, тоді в мене ще була можливість виїхати з Києва до Сум — потяг був о 17 годині. Але, оскільки ми приїхали пізніше, мені довелося залишитися в Києві. У сім’ї колеги, яка мене прихистила, я була з вечора 24 лютого до 1 березня.

Я дуже переживала за дітей, весь цей час я хотіла бути з ними. Я всіляко намагалася дізнатися, як доїхати до Сум або до Лебедина. На другий день мого перебування в Києві мені взяли квиток на потяг до Сум, який мав відправлятися в обідній час.

Мене з Дарниці підвезли до метро. У метро було дуже страшно, там у підземці вже сиділи люди зі своїми пожитками, ховаючись від авіаударів. На вокзалі з’ясувалося, що потягу не буде, тому що Суми в облозі.

У фейсбуці знайшли декілька людей, які також виявилися заблокованими і хотіли їхати до Лебедина, вони всіляко шукали людей, яким би заплатили, щоб ті відвезли додому. Але, зрозуміло, охочих не було, особливо після новин про розстріл автомобілів, у тому числі в Сумській області, де обстріляли машину з людьми і ще одне авто, в якому жінка везла свого племінника в лікарню.

Отже, я кілька днів сиділа в Києві, чекала, поки все закінчиться. Мене мучила совість, що я в Києві, а не зі своїми дітьми.

Першу ніч у Києві ми ночували у квартирі на 9 поверсі. Другу ніч ми вже ходили спати у бомбосховище, спали на підлозі, вдень поверталися у квартиру, їли, я навіть трішки намагалася попрацювати: обдзвонювала аграріїв, запитувала, як у них справи, чи вони взагалі готуються до посівної. Був один день, коли вдалося попрацювати, всі інші дні ми займалися побутовими справами. Мали намір здати кров, але поруч не виявилося пункту здачі. Єдине, що допомагало — це перерахування коштів на армію. Перерахувала гроші — і дві години спокійно сидиш.

У ті дні не могла говорити з дітьми, тому що одразу починала плакати. За весь час перебування у Києві я говорила з ними лише двічі.

Дорога до Житомира

1 березня ми були у квартирі з людьми, які мене прихистили. Мама колеги говорила по телефону, і я почула, що хтось із Києва вибрався до Житомира. Я запитала: як ви думаєте, скільки це ще буде тривати? Мама колеги відповіла: ще місяці зо два. У цей момент я зрозуміла, що маю діяти: треба їхати до Житомира, в Житомирську область, до моїх батьків. Тим більше, що напередодні у Києві на Дарниці, на вулиці Кошиця розбомбили будинок. Було дуже страшно.

З відчуттям, що я зраджую своїх дітей, я швидко зібрала речі. В рюкзаку було обмаль одягу, тому що я їхала на одну добу, на дві ночі у потязі — туди і назад. 

Я дізналася, що до Житомира з Києва є електричка, про яку чомусь ніде не писали. Метро на той час вже не возило з лівого берега на правий. Мама колеги посадила мене на хлібну машину, я доїхала до вокзалу Дарниці і чекала електричку, щоб доїхати на Центральний залізничний вокзал. Саме під’їздив потяг “Харків – Львів”. Я бачила, як люди з дітьми, з тваринами туляться у переповнених вагонах, щоб від’їхати подалі на захід країни.

Дочекалася потяга, приїхала на Центральний вокзал, пішла на Приміський вокзал і далі чекала електричку. Електричка повинна була прибути о 18:30, але мені ніхто не міг сказати, буде вона взагалі чи ні.  Я запитувала технічних працівників — відповідали, що не знають. Я зателефонувала на житомирський вокзал — там теж не знали. На табло з’являлися платформи для різних електричок, навіть для тих, час відправлення яких після електрички на Житомир, але про потрібну електричку інформації не було. Саме в цей час загарбники намагалися пошкодити київську телевежу, на Приміському вокзалі було чутно вибухи.

Я була в розгубленому стані: не можу повернутися на лівий берег, до людей, які мене прихистили, бо вже пізня година, і немає потрібної електрички. Починаю запитувати у людей: а ви не на Житомир? На платформі стояла електричка без жодних написів, мені сказали, що вона на Житомир. Електричка була заповнена на 95%, не було такого аншлагу, як на Львів.

Ми їхали в темряві. Спочатку люди користувалися телефонами, і від них падало якесь світло. Але згодом зв’язок почав зникати, люди втомилися, стало зовсім темно. Це було відчуття паралельної реальності, ніби я — в якомусь бойовику.

Житомир

До Житомира приїхали близько 23 години. За 20 хвилин до прибуття у Житомирі був авіаудар у районі Богунії (поблизу військових частин відомої і героїчної 95 бригади — ред.), постраждали мешканці приватних будинків, зазнав пошкоджень обласний перинатальний центр.

Щойно ми вийшли з електрички, нас завели у сховище, всі не помістилися. Я спочатку посиділа просто у залі вокзалу, подалі від вікон, а потім змерзла і пішла у сховище. Зі сховища в той час більшість людей вже повиходили. З кількома іншими людьми ми просиділи у сховищі до ранку.

Вранці, о пів на восьму, нас попросили вийти. Ішов сніг, було холодно, безлюдно. Останні 10 років я в Житомирі бувала тільки влітку, коли приїжджала з дітьми на канікули.

На тролейбусі я під’їхала до водоканалу. Там, поки я чекала свого друга, який мав відвезти мене до батьків, зустріла бабусю. Разом із нею ми пройшли блок-пост на виїзді з міста. Потім нас зустрів мій друг, ми відвезли бабцю, куди їй було потрібно. Поки доїхали до Чуднова, було ще чотири-п’ять блок-постів.

Чуднів, Турчинівка

У Чуднові ми зробили зупинку. Я зайшла в аптеку і магазин. Поки стояла у черзі, якась жінка, почувши тривожну сирену, почала кричати: хімічна атака, всі вдягнули маски, ніхто не виходить! Тобто налякала всіх людей, а потім просто вийшла з магазину і пішла.

Нарешті приїхали у село до батьків. Було тихо. Єдине, що ми чули — це звуки літаків, що пролітали над будинками. Ми досі не знаємо, чиї це літаки (ворога чи Збройних Сил України).

Я постійно переписувалася з чоловіком, дуже хотіла бути зі своїми дітьми. 3 березня я вирішила, що для зв’язку з дітьми я читатиму їм казку на ніч. Вибрала я Джанні Родарі “Джельсоміно у Країні брехунів”. Півгодини я читала, діти мене слухали. Я була така щаслива, що ми побули разом, хоч і далеко одне від одного.

Лебедин

Наступного дня, 4 березня, почали бомбити Лебедин, де були мої діти. І раніше там було неспокійно, але цього разу у моїх зникло світло (його і досі там немає). Оскільки вони у дідуся та бабусі у приватному секторі, то від світла також залежить подача води. Чоловік каже, що в них все нормально з продуктами і водою, але… не знаю, наскільки це правда. Сподіваюся, що це правда. Немає світла, і я більше не можу читати дітям казку.

5 березня пів дня з ними взагалі не було ніякого зв’язку. По-перше, не було можливості зарядити телефони, а по-друге, мабуть, глушили зв’язок. За ці пів дня я зрозуміла, що насправді мені не важливо, чи мої діти поряд зі мною, головне, щоб вони були живі і здорові. Коли чоловік вийшов на зв’язок — пробував навмання, написав звичайне смс, і воно пройшло, — ми добу спілкувалися за допомогою смс.

Зараз* це триває: мої діти сидять без світла, місто Лебедин в облозі, в облозі також Суми, немає можливості виїхати, заїхати, машини розстрілюють, залізниця не працює. Чоловік ходить заряджати телефон на квартиру, де ми сім’єю жили. Ходити містом дуже небезпечно.

Я не маю уявлення, в якому стані мої діти. Так, я чула, що вони веселі, що у них все добре, що вони нагодовані. А що вони відчувають зараз? Коли я не поруч, я не можу зрозуміти, як вони, наскільки вони переживають, наскільки це для них травматично.

Я розумію, що Сумщина — не головна ціль ворога. Я розумію, що нам треба боронити Київ. Я вірю в ЗСУ, в наших хлопців і дівчат. Я вірю в нашу перемогу. Але я дуже боюся за дітей. Тому що Охтирку зрівняли з землею, у Тростянці біля будинків орки поставили важку техніку. Мені дуже страшно.

* Олена поділилася своєю історією 5 березня. Історія отримала щасливе завершення через 5 днів. 9 березня її чоловік із дітьми виїхали з Лебедина до Полтави, а звідти — на Житомирщину. 10 березня вся сім’я вже була разом.