Марія Алексинська: Низька Продуктивність Праці в Україні: Хто Дійсно Винен

У своїй нещодавній статті Том Купе досліджував проблему непродуктивності робочої сили в Україні. Він висунув кілька припущень щодо того, які заходи можна вжити для збільшення продуктивності робочої сили в Україні і, отже, для підвищення рівня оплати праці. Том Купе припустив, що незважаючи на те, що в Україні існує висококваліфікована робоча сила, вона не може трансформувати тривале навчання у продуктивність через низьку якість освіти, «втечу мізків», а частіше за все через погане інституційне та макроекономічне середовище, в якому працюють компанії, що використовують цю робочу силу.

Погоджуючись з уже існуючими аргументами, в цій статті запропоновано декілька додаткових пояснень низької сукупної продуктивності праці в Україні, а також погляд на роль інституційних факторів і потенційних інституційних реформ у поліпшенні продуктивності праці.

Відразу після розвалу Радянського Союзу, в Україні масово знецінилися навички, накопичені протягом періоду централізованого планування. Після двадцяти п’яти років незалежного існування, в Україні і доси існує значна когорта робітників похилого віку, чиї навички застаріли для економіки, що потребує працівників нових типів. На початку перехідного періоду розподіл продуктивних сил був вкрай спотвореним; приватизація державних підприємств та лібералізація у приватному секторі призвела до масового скорочення наявних робочих місць і створення робочих місць, які вимагають нових професійних навичок. У цій ситуації, кваліфіковані та некваліфіковані працівники почали конкурувати за робочі місця, замість того, щоб доповнювати один одного.

При цьому сектор освіти пристосовувався до нових вимог дуже повільно, і в результаті нові «хвилі» молодих працівників, які прибували на ринок праці протягом двох останніх десятиліть, не отримали належної освіти, щоб повною мірою відповісти новим вимогам ринку праці. З одного боку, спеціалізована та професійно-технічна підготовка запізнюється із затвердженням нових навчальних програм. З іншого боку, їй також не вдається залучити та мотивувати талановиту молодь, більшість якої «спокусилась» на кращі перспективи «престижніших» спеціальностей, наприклад, бухгалтерського обліку або ділового адміністрування. Мода на ці професії підтверджується вищими ставками заробітної плати. Таким чином, система освіти послідовно у великих кількостях випускала і випускає на ринок «білих комірців», в той час як економіка здебільшого потребує кваліфікованих робітників для промисловості, сільського господарства і сектора послуг (зокрема, будівництва). Дійсно, згідно з даними Світового банку (2009 p.), близько 75 % всіх створених робочих місць в Україні були призначені для працівників фізичної та технічної праці, причому половина з них для кваліфікованих робітників (електриків, сантехніків) і операторів верстатів/ механіків. У результаті склався гострий дефіцит деяких кваліфікованих робітників і надлишкова пропозиція інших фахівців. Це також призвело до нинішніх суттєвих вертикальних і горизонтальних невідповідностей між здобутою освітою та необхідними для праці навичками [1], в результаті чого українські робітники виявилися занадто освіченими для існуючих вакансій, або ж отримали низький рівень освіти – але зовсім у інших областях. Саме цей феномен – невідповідність освіти роботі – у поєднанні з хронічним недофінансуванням і відсутністю модернізації в промисловому секторі, сфері комунальних послуг і сільського господарства, надмірною кількістю робітників та застарілим управлінням на все ще численних державних підприємствах, і несе відповідальність за сукупну низьку продуктивність праці.

Тоді як Том Купе зазначає, що «відсутність кваліфікованого персоналу рідко визначається як головна проблема ведення бізнесу в Україні: менше 5 % опитаних вказали, що це є найбільш проблематичним фактором в Україні», диявол, як завжди, ховається в деталях. Згідно з даними Світового Банку, отриманими з дослідження підприємств, яке було проведене серед офіційно зареєстрованих фірм в Україні в 2008 і 2013 роках, відповіді на питання «Назвіть найсерйознішу перешкоду, що впливає на роботу вашого бізнесу?», показують, що, дійсно, лише 3% фірм в 2013 (проти 7% фірм в 2008 році) заявили, що відсутність кваліфікованої робочої сили є основною проблемою. Однак коли в тому ж опитуванні питання було перефразовано “Наскільки сильно некваліфікований робочий персонал перешкоджає успішній роботі вашого підприємства – вкажіть ступінь», 63% опитаних підприємств у 2008 році відповіли «від середнього до дуже високого ступеня» (дуже перешкоджає) [2]. Незважаючи на те, що це число скоротилося до 20% в 2013 році – справді, значне зменшення – це все ще чималий відсоток. Це підтверджує, а не відкидає припущення (як зазначає Том Купе), про те, що якість освіти та відповідність «освіта-робота» вимагають покращення. До того ж цей відсоток України значно перевищує показники інших країн з перехідною економікою [3]. Крім того, незмінно протягом років одні й ті ж респонденти сигналізували про те, що відсутність кваліфікованої робочої сили є серйознішою проблемою, ніж ліцензування бізнесу або майнові права на землю.

Враховуючи все вищесказане, необхідно направити потенційні державні заходи саме на підвищення якості освіти, коригування навчальних планів під нові потреби ринку, а також залучення підприємств, в тому числі й іноземних, до розробки навчальних програм. Також держава повинна стимулювати підприємства забезпечувати професійне навчання, проходження практики та стажування, щоб звести мости між світом освіти і світом трудової діяльності; забезпечити стимули для навчання на робочих місцях протягом всієї трудової діяльності; допомогти в організації ярмарок вакансій і ярмарок для школярів, які обирають професію, щоб підвищити обізнаність про нові спеціальності і нові та необхідні навички; поліпшити загальний імідж кваліфікованих робітників з технічною або професійною підготовкою; продовжити модернізацію державних підприємств, включаючи ініціативи державно- приватної власності.

Але головним аргументом Тома Купе є те, що для покращення продуктивності, Україні необхідно покращити свої інститути, і тут взаємодоповнюваність реформ відіграє свою роль. Хоча важко не погодитись з цим загальним твердженням, але все ж потрібно розглянути нюанси цього аргументу. Які саме інститути необхідно реформувати? Які інституційні реформи будуть особливо ефективні, і який порядок пріоритетності реформ? «Інститути» – це дуже узагальнене визначення, його потрібно деталізувати. Наприклад, індекс якості «інститутів» у Звіті про глобальну конкурентоспроможність, де Україна займає дуже низьку позицію, складається з більш ніж двадцяти пунктів, включаючи захист прав інтелектуальної власності, громадську довіру до політиків, судову незалежність, різні показники корупції, ефективність правової бази у врегулюванні суперечок, організовану злочинність, надійність поліцейських служб, а також етичну поведінку підприємств, якість аудиту та стандартів звітності. Реформи в деяких сферах вже почалися, зокрема, в правоохоронних органах, в протидії корупції або судовій сфері. Але все ж слід з особливою серйозністю поставитися і до інших реформ, а саме до реформування захисту інтелектуальної власності або якості аудиту та стандартів звітності. Цікаво зауважити, що індекс якості «інститутів» не включає в себе показники інших установ, таких як інститути ринку праці (для них є окремий показник у Звіті про глобальну конкурентоспроможність, згідно з яким Україна насправді посідає порівняно непогане місце). В той же час, Звіт про глобальну конкурентоспроможність також містить індекси «розвитку фінансових ринків» і «ефективності ринку товарів», де Україна посіла таке ж низьке місце, як і в рейтингу якості «інститутів», хоча в своїй статті Том Купе не пише про необхідність реформування цих областей. До якої міри покращення в цих областях вплине на продуктивність може стати предметом подальших досліджень.

Якщо казати про підприємства України, вони, як правило, частково погоджуються з пріоритетами Звіту про глобальну конкурентоспроможність. Насправді, опитані Світовим банком у ході проведеного дослідження підприємства, відповідаючи на те ж питання: «Назвіть найсерйознішу перешкоду, що впливає на роботу вашого бізнесу», серед найбільших проблем назвали політичну нестабільність і корупцію, але також згадали і про високі податки та доступи до фінансування. Потенційно, саме ці сфери є додатковими для подальшого реформування,  щоб допомогти підприємствам підвищити свою ефективність та продуктивність праці.

Джерела