Трансформація України – Виклики і Значення для Заходу

Український процес реформ гальмується внутрішніми ворогами і перешкодами, а також московською “гібридною війною” проти Києва. Враховуючи масштаби, складність і виклики українського трансформаційного проекту, досягнені на сьогодні результати не можна назвати незначними, але вони все ще далекі від стійкого рушійного успіху. Поточна європеїзація України вплине на увесь пострадянський простір. Для її подальшої підтримки західні країни і організації повинні тісно співпрацювати зі всіма тими українськими політиками, чиновниками, експертами і активістами, що підтримують реформи.

Сучасні українські реформи в історичному і міжнародному контексті

Від часу перемоги Революції гідності на початку 2014 року українське суспільство намагається здійснити радикальну реструктуризацію своєї економіки, управління, судочинства, охорони здоров’я, освіти і культурного ландшафту. Реформи впроваджуються за активної участі громадянського суспільства України і західної діаспори, а також за істотної підтримки з закордону, особливо таких структур, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, німецький Кредитний інститут відновлення економіки (KfW) та ін. На додаток до багатьох інших західних державних, напів- і недержавних інститутів, у тому числі, Німецького товариства міжнародного співробітництва (GIZ) і Німецької служби академічних обмінів (DAAD), з моменту вступу в силу усіх частин Угоди про асоціацію з Україною 1 січня 2016 року ключову роль в цьому процесі трансформації і європеїзації відіграє ЄС.

І дійсно – після публікації амбітної програми “Стратегія реформ 2020” Президента Петра Порошенка в липні 2014 року було прийнято цілу низку потенційно важливих законів: про люстрацію, про боротьбу з корупцією, про державні закупівлі, про фінансування партій, про реорганізацію державного управління, про реформу вищої освіти, про формування нової поліції, про створення громадського телерадіомовлення і так далі [1]. Насьогодні засновано чотири нові служби, які займатимуться виключно боротьбою з корупцією в різних сферах. Відомий київський політолог Олексій Гарань щодо цього зазначив у січні 2016:

Саме зараз відбуваються найважливіші інституційні зміни – такі, як створення нових інститутів і ухвалення законів [3].

Незважаючи на такий напрочуд вдалий початок, в процесі реформування в Україні досі немає істотного поступу.

Причини затримок в проведенні реформ

Головними причинами в’ялого проведення реформ є масштабність і важкі обставини цього процесу. Варшавський Центр східно-європейських досліджень оцінив специфічні виклики реформування України таким чином:

…українська модернізація є безпрецедентною на пострадянському просторі, враховуючи розміри країни і масштаби існуючих проблем. Україна стикається з проблемою необхідності реформування майже усіх ключових областей своєї державної системи. Контекст, в якому проводяться реформи, – війна Росії з Україною, спрямована на унеможливлення успіху її модернізації, а також глибока економічна криза в країні, – украй невигідний для України.

Проте західні аналітики нерідко не враховують вищенаведені аспекти.

Це пов’язано з тим, що до недавнього часу Україна була для Заходу певною білою плямою на карті світу – свого роду terra incognita Європи [5]. Оскільки пострадянський простір в останні 25 років вважався загалом неспокійним, багато спостерігачів тільки частково розпізнають специфіку постреволюційної ситуації в сучасній Україні. Внаслідок тривалого вакууму знань і дискусій про цю країну, від деяких західних коментаторів і консультантів залишається прихованою історична незвичність важливих аспектів нинішніх процесів, а саме:

• радикальність, якщо не революційність суспільних змін,
• багатовекторність і згубність “гібридної війни” Москви проти Києва,
• а також глибина постреволюційної соціально-економічної кризи в Україні.

Багато хто з іноземних спостерігачів не бачить принципової різниці між відносно депресивним станом України до Євромайдану, з одного боку, і її теперішніми величезними труднощами, з іншого.

Поза всяким сумнівом, якби не безперервна і багатовимірна російська “гібридна війна” проти України та її численні соціальні й економічні наслідки, Україна здійснювала б своє реформування успішніше, а, можливо, набагато успішніше, ніж це відбувалося протягом останніх двох років. Іншою була б також і загальна економічна ситуація. Війна травмує країну, обмежує ресурси, споживає енергію, пожирає гроші, розхитує державу і часто просто відвертає увагу уряду і суспільства від здійснення реформ [7]. Вона зменшує або знищує – часто у буквальному розумінні – людський і матеріальний капітал країни.

Хоча коментарі компететних західних експертів щодо досягнень в реформуванні післяреволюційної України є часом песимістичними та саркастичними, оцінка сьогоднішньої ситуації у внутрішньому і в історичному контекстах є дещо іншакшою. Згаданий політолог Гарань у кінці 2015 року дійшов висновку:

Найбільшим успіхом минулого року є те, що Україна вистояла. Вже два роки ми боремося проти російської агресії і неоголошеної війни. Окрім цього, ми повинні проводити болючі економічні реформи. Таким чином, головне – це те, що ми не здалися [8].

Зрозуміло, ця контекстуалізація не може нівелювати ні ті проблеми України, що виникли з власної вини, ні виправданий скепсис українського громадянського суспільства і зарубіжних спостерігачів щодо київського уряду. Внутрішня і міжнародна критика повільного здійснення реформ в Україні і подальшого розгулу корупції звернена в першу чергу до економічних і політичних еліт країни. До того ж в основному влучна фундаментальна критика Києва прозахідними українськими і західними українознавцями є виправданою.

Проте подібні виражено критичні дискусії про українське керівництво іноді непродуктивні, оскільки для успішних політичних дій, особливо в кризових ситуаціях, потрібна довіра до політичних лідерів. Як нинішній тотальний провал партії прем’єр-міністра Арсенія Яценюка в опитуваннях громадської думки і його надзвичайно низький особистий рейтинг, так і поширена думка в Києві, що президент Порошенко стає “другим Януковичем”, в такому світлі – амбівалентні. Така надмірно гостра реакція віддзеркалює як очевидні невдачі в процесі реформ, так і нереалістичні очікування щодо реальних можливостей політиків і партій [9].

В Україні перед завершенням радянської епохи (а частково ще раніше), на тлі негативних прикладів безвідповідальних і корумпованих політичних еліт, серед цивільних активістів і простих громадян виробився анти-державницький, а частково навіть анархічний менталітет. Це частково призводить до яскраво вираженої недовіри до усіх державних інститутів. Наслідком такого менталітету в деяких випадках стає систематична відмова частини громадянського суспільства країни співпрацювати з політичними лідерами в процесі проведення реформ. Так, наприклад, Михайло Радуцький, засновник київської приватної клініки “Борис” і один із заступників мера Києва Володимира Кличка, скаржиться на те, що “суспільство в цілому” не готове до змін. У секторі охорони здоров’я, який Радуцький повинен реформувати в Києві, головні лікарі і персонал, що знаходиться з ними в змові, заважають реформам, відмовляючись співпрацювати і звинувачуючи в усіх порушеннях владу [10].

В Україні, як і в інших країнах, простежується зв’язок між нездоровою участю економічних еліт в політиці країни і патологіями політичної культури звичайних громадян. Таким чином, глибокі причини все ще присутнього в Україні дисбалансу стосунків між державою і суспільством полягають не лише у відомих проблемах корумпованої бюрократії, морально нестійких політиків і надмірного впливу промислових магнатів на державу [11]. Для більшості українців на виборах головну роль відіграють походження кандидата і його імідж – і меншою мірою його політична біографія і ідеологія. Це частково пояснює неодноразовий дивовижний успіх абсолютно нових політичних проектів, які за фінансової підтримки олігархів, але без змістовної політичної програми, а тільки за допомогою реклами в ЗМІ, отримують значну кількість голосів виборців. Як приклад можна навести партію “УКРОП”, творіння українського олігарха Ігоря Коломойського, що несподівано з’явилася в жовтні 2015 року незадовго до українських місцевих виборів і з вражаючими результатами пробилася до деяких регіональних і місцевих парламентів України.

Українські та західні спостерігачі, включно з нами, часто наголошують на важливості громадянського суспільства України для успішного проведення політики реформ в ролі консультанта, спостерігача, контролера і критика влади [12]. Незважаючи на значне збільшення кількості і якості українського громадянського суспільства з часів Майдану [13], ще рано говорити про фундаментальні зміни в складних стосунках між громадськими активістами і політичними елітами. Щоб забезпечити глибокий зв’язок між владою і суспільством, знадобиться більше, ніж декілька сотень нових ініціатив, які виникли впродовж останніх двох років (наприклад, для допомоги біженцям, на підтримку армії і добровольчих батальйонів, для моніторингу реформ і для вирішення інших завдань, з якими держава не справляється).

Необхідними є також готовність та бажання активістів самим виходити на політичну арену для просування своїх ініціатив і захисту інтересів суспільства від олігархії. Досі багато представників громадянського суспільства в Україні не готові на такий крок, в основному через страх дискредитувати себе ярликами “політика” або “партії” в антиполітично налаштованому українському суспільстві. Подібна нерішучість позбавляє важливі вимоги суспільства до еліт необхідної політичної сили і призводить до того, що старі партії не мають гідної конкуренції.

Про загальноєвропейське значення українського проекту реформ

До початку 2016 року увага міжнародного співтовариства до України знову знизилася внаслідок зменшення інтенсивності бойових дій на сході країни і появи нових викликів для ЄС. До того ж через повільний процес реформ в Україні у міжнародної спільноти поступово уривається терпець. Представники як ЄС, так і США безперервно звертаються до київських еліт із закликами прискорити реформи і відповідний законодавчий процес у сфері, наприклад, децентралізації. Вони застерігають від розвалу коаліційного уряду і нових виборів, які, на їх думку, ще більше затримали б подальше здійснення програми реформ. Між рядків знову відчувається так звана Ukraine fatigue (“втома від України”), тобто втома або розчарування Заходу у зв’язку з інертністю і внутрішніми конфліктами київської політики, які сформували образ України у багатьох європейських столицях після Помаранчевої революції з 2005 року.

Навіть якщо такі надскептичні оцінки обґрунтовані, все ж потрібно розглядати українську ситуацію реалістично. Іншими словами: не можна судити про сьогоднішню Україну і її розвиток лише по моментальних знімках і у світлі інших тем західного порядку денного. Тільки за допомогою історично чутливої інтерпретації поточної постреволюційної фази в специфічному контексті розвитку української держави з 1991 року, а також його постімперських і постколоніальних складнощів можна зрозуміти, наскільки великі сучасні українські виклики і яке значення українські реформи мають в міжнародному масштабі. Незважаючи на постійну, великою мірою викликану ззовні нестабільність, яка характеризує Україну з 2014 року, демократизація і модернізація країни, які Україна надолужує після Революції гідності, досягли відносно високого рівня в їх регіональному, тобто північно-євроазіайському порівнянні.

Як і вищезгадані негативні аспекти сьогоднішньої ситуації, цей відносний успіх – не історична випадковість і не лише результат культурних особливостей України [14]. На відміну від інших країн пострадянського простору традиційно слабка українська централізована держава, відсутність значних природних ресурсів, а також необхідність балансувати суперечливі внутрішні українські регіональні інтереси, сприяли розвитку різних форм політичного консенсусу в Україні. Тому небезпека повернення до авторитаризму тут значно нижча, ніж в інших країнах-спадкоємцях СРСР. Таким чином, з моменту розпаду Радянського Союзу, в Україні в ході трьох “пострадянських моментів” [15] (тобто повстань 1990-1991, 2004 і 2013-2014 років.) відбувся політичний навчальний процес, який підняв сучасну політичну систему України на хоч і не консолідований, але якісно новий рівень демократизації. Певною мірою жорстка реакція Володимира Путіна на події в Києві після лютого 2014 року ілюструє ту значну загрозу, якою є ця нова якість політичного плюралізму в Україні, для усіх авторитарних режимів на пострадянському просторі, і перш за все для російського.

Мабуть, основною проблемою для сучасного західного бачення України, її революції і суперечливого процесу проведення реформ є “парадигма стабільності”, що утворилася на ниві страхів глобалізації, транснаціональних криз і міжнародної невизначеності, що зростає [16], які з початку тисячоліття замінили колишнє трансформаційне завзяття західних демократій в “другому” і “третьому світах” [17]. Що стосується пострадянського простору, ця зміна парадигм часто призводить до поверхневого сприйняття самодержців, що панують там, в ролі якорів стабільності, хоча ці правителі, кінець кінцем, заводять свої країни в безвихідь своїми безперспективними економічними моделями, а також своїми жорсткими (хоча методологічно усе більш витонченими) репресіями політичної критики і громадських рухів. Мабуть, рано чи пізно неминучий занепад пострадянської автократії, що залишилася, супроводжуватиметься насильством і нестабільністю, масштаби яких можуть набагато перевершити ту конфліктність, яка проявилася у більш поступовому політичному переході в Україні.

У зв’язку з цим західним партнерам Києва варто було б згадати свою трансформаційну ейфорію 1990-х. Помилкове поєднання прагнення до стабільності і негативного сприйняття хаотичних політичних змін в т. з. “режимах відкритого доступу” [18], яке зустрічається нині у багатьох західних політиків і дипломатів, не лише етично сумнівне, але і політично непродуктивне. Багато що свідчить на користь того, що росіяни і білоруси незабаром також оберуть складний перехідний шлях, подібний до українського, – або за допомогою західних закликів до демократизації, або без них.

У зв’язку з цим підтримка поточних процесів в Україні потрібна й для того, щоб не втратити Київ як найбільш важливий нині якір для демократизації на пострадянському просторі, тобто як джерело демонстраційних ефектів для інших колишніх республік СРСР [19]. Підтримка українських реформ це не просто питання морального авторитету ЄС у світі або ідеалістично трактованого порятунку “європейського проекту” [20]. Безпека і стабільність, які перш за всесподіваються отримати стратеги ЄС від своєї т. з. Європейської політики сусідства, будуть гарантовані тільки в разі, якщо ця політика зуміє піднятися над статусом-кво. Стійкої стабільності не досягти шляхом нескінченної терпимості до автократії, яка у будь-якому випадку колись занепаде. Вона може бути забезпечена тільки за допомогою сучасного і своєчасного прогресу в розвитку політичних систем східноєвропейського регіону.

Висновки: Що потрібно Україні

Постійний міжнародний тиск на український уряд, якого постійно вимагають від Заходу представники громадянського суспільства України, у світлі вищезгаданих дилем – виправданий та важливий. Ефективні реформатори досі в меншості у вищих ешелонах київської влади. Сьогодні їм протистоять дві впливові групи, які експлуатують надзвичайний стан війни в Донбасі у своїх цілях. Так, українські реформатори стикаються з принципово антиреформаторськими представниками старого режиму (олігархами, продажними політиками, корумпованими чиновниками), які відомі і небезпечні в якості супротивника перетворень.

Але також вже утворилася нова неофіційна “партія влади”, члени якої хоча і позиціонують себе реформаторами, сьогодні прижилися в новій післяреволюційній рівновазі. Цій групі політиків і чиновників, які ще в 2014 році були орієнтовані на проведення реформ, уже бракує бажання робити подальші і радикальніші кроки з реформування, оскільки вони тим самим ризикують втратити нещодавно придбаний доступ до привілеїв, влади і статусу, а в деяких випадках і до каналів збагачення.

Тому в майбутньому знадобиться ще тісніша співпраця українських реформаторів і зарубіжних друзів України. У цей альянс, що вже частково існує, входять з українського боку некорумповані політики, чиновники, що заслуговують довіри, представники НУО, експерти-аналітики і непідкупні ЗМІ, а з боку Заходу, міжнародні донори, проукраїнські уряди ЄС, міжнародні НУО і спеціалізовані аналітичні центри. Тільки у разі їх спільних і ретельно скоординованих дій ця коаліція створить достатню противагу частим затримкам або фальсифікаціям, ініційованим супротивниками реформ, і гарантуватиме стійкі перетворення.

Оскільки Україна надто слабка у військовому і економічному аспектах, Захід також повинен гарантувати суверенітет і функціонування української держави на своїй території. Це означає, що територіальний конфлікт на Донбасі має бути нейтралізований (тобто мають бути виконані Мінські угоди), або, принаймні, він має бути заморожений настільки, щоб більше не перешкоджати розвитку інших частин України. Не менш важливо також спонукати Кремль припинити і різні невоєнні заходи його “гібридної війни” проти України (напр., торгові санкції, кібер-атаки, таємні спецоперації, пропагандистські кампанії і так далі) і прийняти свого сусіда як окрему та суверенну державу.

Як відомо, Донбас сам по собі не цікавить Росію. Так звані “народні республіки” більшою мірою – інструменти Москви для дестабілізації усієї української держави. Зупинка російських підривних дій важлива не лише для Донбасу, але і для усієї України. Якщо Кремль не буде вимушений зупинитись, можуть “видихнутися” будь-які хороші реформи, а допомога Заходу Україні, обчислювана в мільярдах доларів, може виявитися безрезультатною.

Примітки