В Україні протягом років на місцях бракувало коштів на розвиток, а на державному рівні не вистачало коштів, щоб надати фінансування всім громадам. В різні роки виникали різні інструменти підтримки, але досить сталим було фінансування бюджетної програми Державний фонд регіонального розвитку (ДФРР).
Ідея ДФРР полягала в тому, що кошти з державного бюджету спрямовуються на інвестиційні проєкти на місцях. Ці проєкти мають відповідати цілям стратегій регіонального та місцевого розвитку, а також сприяти створенню робочих місць. Щоб отримати кошти з ДФРР, місцеві органи влади мають подавати якісні проєкти, які обираються на конкурсній основі у два етапи. Першим «фільтром» є регіональні комісії, а другим – спеціально створена комісія Мінрегіону, не менше 50% якої становлять представники Бюджетного комітету парламенту. Така процедура мала підвищити прозорість та ефективність витрачання бюджетних коштів на противагу політично упередженій субсидії на соціально-економічний розвиток, яка мала би давно бути ліквідована, але, на жаль, реінкарнується щороку як політичний інструмент впливу (про це VoxUkraine писав раніше: тут і тут).
При цьому, в ДФРР також були проблеми, які потребували вирішення, як-от розпорошеність коштів, іноді фінансування проєктів, які необов’язково сприяли розвитку регіону та створенню робочих місць тощо. Саме тому у 2020-2021 роках за ініціативи уряду почали змінювати підходи до фінансування проєктів за рахунок коштів ДФРР, зокрема чіткіше визначати пріоритети проєктів. У квітні 2021 року уряд ухвалив нові підходи до оцінки та вибору проєктів для фінансування з ДФРР. Одним із важливих напрямків фінансування проєктів на 2022 рік мало стати фінансування інфраструктури для індустріальних парків, на що в початковій версії Державного бюджету закладали 400 млн грн за рахунок коштів ДФРР. Проте Верховна Рада так і не ухвалила законопроєкт із більш комплексними змінами (у вересні 2022 року його зняли з розгляду).
На жаль, ті плани не вдалося втілити через повномасштабну війну, внаслідок якої у 2022 році уряд скасував чи значно скоротив більшість капітальних видатків, включно з ДФРР. Однак зараз депутати знову згадали про ДФРР. Вони подали та ухвалили за основу законопроєкт про використання коштів ДФРР. Наразі законопроєкт готовий до другого читання.
Законопроект «Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2023 рік” щодо використання коштів державного фонду регіонального розвитку» пропонує змінити у 2023 році порядок використання коштів ДФРР, а саме:
- 50% усіх коштів розподілити порівну між усіма областями
- решту 50% коштів додатково дати 11 областям, які знаходяться поблизу районів бойових дій або частково були окуповані
- міста з населенням понад 225 тис. мають співфінансувати 50% вартості проекту (решта громад – 10% вартості, які і раніше)
- на другому етапі відбору проектів замінити комісію Мінрегіону на голосування в Дії (за місцем реєстрації). Результати голосування будуть затверджені урядом
- у другому читанні додали положення про те, що уряд має переглянути багаторічні проекти, розпочаті до повномасштабного вторгнення, та передбачити у бюджеті на 2024 рік кошти на дофінансування тих проектів, які мають сенс.
Назва законопроєкту не повністю відображає його сутність. Насправді, якщо законопроєкт буде ухвалено, ДФРР зникне як інструмент державної політики у підтримці інвестиційних проєктів на місцях.
І головна проблема не в тому, що змінюється формула співфінансування, на чому зокрема наголосила керівниця Бюджетного комітету Роксолана Підласа, хоча крок дуже ризиковий (дуже хотілось би побачити оцінку спроможності міст із населенням понад 225 тис. осіб надавати співфінансування проєктів у сумі 50% їхньої вартості, оскільки така спроможність неочевидна). І не в розподілі фінансування між областями, якому також бракує обґрунтування (якщо воно і є, то не оприлюднене).
Головна проблема законопроекту – це процедура вибору проєктів, які підтримуватиме ДФРР. Якщо раніше остаточне рішення ухвалювала спеціально створена для цього комісія, складена з представників уряду та Бюджетного комітету ВРУ, то тепер пропонується вибирати проєкт за результатами голосування громадян в Дії. І виглядає так, що народні депутати переплутали різні інструменти: ДФРР як інструмент державної політики регіонального розвитку та громадський бюджет (або бюджет участі) як інструмент демократії.
Останні кілька років органи влади багатьох громад запроваджували бюджети участі, в межах яких громадяни могли подавати проєкти на фінансування за рахунок місцевих бюджетів. Проєкти вибирали на основі голосування мешканців відповідної громади. На 2020 рік планували запровадити Всеукраїнський бюджет участі, в якому громадяни могли би голосувати за проєкти за межами своєї громади (цього не сталося, оскільки внаслідок пандемії Covid-19 було скасовано фінансування такої програми). Важливо, що за допомогою такого Всеукраїнського бюджету участі розподілялася б лише частина фінансування, тобто він не замінив би процедуру надання інвестиційного фінансування з ДФРР.
Отже, ухвалення законопроєкту №9165 фактично зробить ДФРР інструментом (електронної) демократії, а не регіональної політики. І це в час, коли надзвичайно важливим є саме регіональний розвиток та визначення його пріоритетів державою (з урахуванням думки місцевої влади). При цьому пріоритети потрібно визначати прозоро і з обов’язковим обґрунтуванням ухвалених рішень.
Велике занепокоєння викликає те, що передбачено голосування лише за допомогою Дії, що суперечить обов’язковим для демократії принципам інклюзивності та залученості й відповідно порушує права людей. Так, Дія є лише у 17 млн громадян, тоді як на 1 лютого 2022 року в Україні було понад 41 млн людей (за даними Держстату). При цьому можна припускати, що з більшою імовірністю немає Дії у вразливих верств населення – людей із низькими доходами, старшого віку, тих, які проживають у сільській місцевості та ін. Отже, люди, яким проекти розвитку могли би принести найбільшу користь, будуть фактично позбавлені права голосу щодо цих проектів.
Тому ми радимо парламентарям не голосувати за цей законопроект.
Цю публікацію підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її вміст є виключною відповідальністю Олександри Бетлій і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
