Чи варто вірити, що російська опозиція здатна забезпечити значущі зміни?

Допоки російські опозиціонери не будуть готові голосно й беззастережно засудити імперіалістичну мрію про «велику росію» – зокрема, її претензії на Україну, віру в російську вищість та позиціонування росіян як жертв – їм не можна довіряти. Недостатньо просто бути «проти» війни чи «проти» путіна – справжні зміни вимагають відмови від гегемонії росії та демонтажу націоналістичних марень, що підживлюють її агресію. Втім цього вкрай необхідного ідеологічного зсуву у їхній риториці немає зовсім. 

Натомість ця так звана опозиція наполегливо намагається відбілити імідж росії. Опозиційні діячі часто зображають «звичайних росіян» пасивними жертвами пропаганди, подаючи путіна як єдиного архітектора агресії цієї країни. Такий наратив зручно знімає відповідальність із десятків мільйонів тих, хто активно підтримує, толерує війну або сприяє їй.

Втім, ухилення від відповідальності не є чимось новим. Російський політичний дискурс давно опирається будь-якій підзвітності, натомість перекладаючи вину на інших та пропагуючи жаль до себе. Ця тенденція притаманна навіть деяким із найвідоміших опозиційних діячів, як-от Юлія Навальна. На Бледському стратегічному форумі у вересні 2024 року пані Навальна порушила тему деколонізації росії. Вона розкритикувала її прихильників, стверджуючи, що поділ росії на менші державні утворення є помилковим, оскільки її народи «мають спільний бекграунд та культурний контекст» (хоча близько 130 народів, що мешкають на території росії, об’єднує лише те, що росія окупувала їх та намагається стерти їхню ідентичність). Такі погляди свідчать про незмінну прихильність до імперських фантазій та чітко показують, що відомі лідери російської опозиції не є справжніми реформаторами, а радше претендентами на царювання в дещо модифікованій імперії.

Історія показує, чому це небажання брати на себе відповідальність є настільки небезпечним. Наприклад, після Другої світової війни переосмислення минулого в Німеччині було далеко не простим процесом. Хоча інтелектуали на кшталт Томаса Манна й наполягали на тому, що німецький народ несе колективну відповідальність за прихід Гітлера до влади, більшість тих, хто пережив 1939–1945 роки, ніколи не визнали своєї співучасті в цьому. Багато хто намагався дистанціюватися від звірств нацистського режиму, стверджуючи, що їх обдурили або що вони не могли нічого змінити, водночас виправдовуючи власні дії за допомогою віктимних наративів. Лише наступне покоління почало частково осмислювати минуле, але навіть тоді цей процес був незавершеним. Значний вплив таких політичних сил, як «Альтернатива для Німеччини» (AfD), свідчить про те, що переосмислення не було ані швидким, ані всеосяжним – адже минуле й досі формує сучасну політику. Варто зазначити, що найбільшу підтримку AfD має на території колишньої Східної Німеччини, яка ніколи не мала свого Віллі Брандта—канцлера, що став на коліна перед меморіалом жертвам Другої світової війни. 

Ситуація з росією набагато гірша, оскільки ця країна ніколи не проходила через процес подібного самоаналізу. Від часу розпаду СРСР і дотепер вона міцно чіпляється за свою імперську ідентичність, звеличуючи минулі завоювання й водночас заперечуючи власні злочини. Опозиція, замість того щоб активно наполягати на давно назрілому переосмисленні минулого, продовжує уникати відповідальності, зводячи проблему виключно до особистості Путіна — так, ніби його усунення само собою достатнє для того, щоб «скасувати» десятиліття – а то й століття – експансіоністських амбіцій. 

Насправді цей патерн відбілювання минулого — не вада нинішньої опозиції, а давня особливість російської політичної культури, у якій відповідальність сприймається як загроза, а не як необхідна умова прогресу. Протягом поколінь росія послідовно намагається переписати або приховати факти історичної несправедливості, у такий спосіб забезпечуючи безперервність циклу заперечення. 

На превеликий жаль, цей «патерн ухилення» підтримує не лише росія – західні країни також уможливлюють його, застосовуючи до росії інші стандарти, ніж до будь-якої іншої європейської держави. Від заплющування очей на попередні порушення до дискусій про «збереження обличчя Путіна» на початку 2022 року – Захід поставив так звану «стабільність» вище за відповідальність. Тому відмова росії переосмислити власне минуле – це наслідок не лише внутрішнього заперечення, а й зовнішньої вседозволеності.

Навіть ті, хто визнає, що російський світогляд має змінитися, часто уникають глибшого погляду на проблему суспільної співучасті, зручно відводячи відповідальність подалі від мільйонів людей, які активно підтримують або пасивно сприяють цій політиці. Вочевидь без чесного осмислення глибинних причин російської агресії будь-який постпутінський режим стане лише продовженням того самого імперського проєкту під новою назвою. 

Отже, для того, щоб російська опозиція стала справді переконливою, вона повинна відповідати таким ключовим критеріям здійснення значущих змін: 

1. Підтримувати оборону України: виступати за повноцінну військову допомогу Україні, включно із сучасним озброєнням та без жодних умов;
2. Вимагати запровадження жорсткіших санкцій проти росії: забезпечити, щоб економічний тиск на росію суттєво послабив її здатність вести війну; 
3. Визнати суверенітет України: публічно заявити про те, що Крим, Донбас та всі окуповані території є українськими;
4. Відмовитися від російської винятковості: кинути виклик ідеї про те, що росії судилося бути «великою» за рахунок її сусідів; 
5. Сприяти розвитку національної відповідальності: заохочувати росіян до усвідомлення їхньої колективної ролі у війні та до демонтажу культурних основ імперіалізму; 
6. Переосмислити національну ідентичність: закликати росіян об’єднуватися навколо принципів справедливості, свободи, прав людини та мирного співіснування. 
7. Ратувати за необхідність військової поразки та денуклеаризації росії: пояснювати громадськості небезпеку військового та ядерного потенціалу в країні, яка не здатна нести відповідальність за таку потугу. 

Тих, хто не відповідає цим критеріям, необхідно розглядати не як справжню опозицію Кремлю, а як іще одне його «щупальце» – а отже, вони не заслуговують на довіру та підтримку. 

Так звана російська опозиція щоразу відмовляється визнати, що проблеми росії є системними, глибоко вкоріненими в її ідентичність та не можуть бути вирішені лише усуненням одного диктатора. Оминаючи ці фундаментальні питання, її представники демонструють власну неспроможність стати рушієм справжніх змін. 

Тож вірити, що російська опозиція здатна забезпечити значущі зміни—це не просто наївність, а помилка, яка може дорого обійтися. Ці діячі не мають реалістичних шансів прийти до влади, оскільки не спостерігається жодних ознак того, що найближчим часом на росію очікують політичні зміни. Навіть у разі отримання влади їхнє правління не означатиме реформ, яких потребують як росія, так і Захід. Допоки російська опозиція не почне сміливо, голосно й беззастережно відкидати свої імперські марення, їй не можна довіряти. Будь-яка зміна влади, яка не зачіпає цих більш фундаментальних проблем, буде в кращому разі поверхневою—а це означає, що цикл агресії триватиме.

Політики та громадяни демократичних країн мають позбутися ілюзії, що нинішня російська опозиція є справжнім шансом на зміни, оскільки автоматично вважати будь-яку альтернативу путіну перемогою вкрай хибно й небезпечно. Натомість вони мають вимагати справжнього розриву з імперським мисленням та притягти цю опозицію до відповідальності за її небажання виступити проти як минулого, так і сьогодення росії. Підтримка статус-кво – через дипломатичну взаємодію, послаблення санкцій чи інші засоби – лише сприятиме подальшій нестабільності та агресії. Демократичні країни мають зайняти тверду позицію, підтримуючи реформи, які кидають виклик імперському світогляду росії, та прокладають шлях до тривалих та значущих змін. Варто пам’ятати, що реальні реформи в Німеччині та Японії стали можливими лише після їхньої воєнної поразки у 1945 році.