Тоді як світ із завмиранням серця слідкує, чи Ізраїль та Іран зможуть утримати перемир’я, варто проаналізувати деякі тривожні глобальні тенденції. Авторитарні режими стають дедалі зухвалішими, а альянси між ними — тіснішими. Кількість збройних конфліктів у 2024 році була вищою, ніж будь-коли з 1946 року. Нині демократії ризикують утратити фокус через необхідність одночасно реагувати на війну на Близькому Сході та продовжувати підтримку України в її протистоянні повномасштабному вторгненню росії. Проте відвернення уваги від України зараз було б стратегічною помилкою з довгостроковими наслідками.
Нерішучість розвинутих демократій у наданні військової допомоги Україні та запровадженні максимально жорстких санкцій проти росії вже обійшлася дуже дорого. Некваплива та недостатня військова підтримка, а також неспроможність відрізати росію від головного джерела фінансування війни — нафтових доходів — дозволяють країні-агресору здійснювати (хоча й дороговартісні та надзвичайно повільні) просування в Україні, зміцнювати оборону, що ускладнює звільнення окупованих територій, та переорієнтовувати економіку на виробництво продукції військового призначення.
Нова адміністрація в США скорочує підтримку України. Європа продовжує стояти на боці України, але надає обмежену допомогу. А тепер, коли неподалік спалахує ще одна криза, уряди можуть відчути, що не мають іншого вибору, окрім як розпорошити свою увагу та ресурси. Це може здаватися обґрунтованим. Адже лінія фронту в Україні вже понад два роки просувається дуже повільно, оскільки Україні вдається протистояти постійному натиску росії. Тим часом військове протистояння між Ізраїлем та Іраном, безсумнівно, розвиватиметься швидко й непередбачувано.
Однак для того, щоб запобігти поширенню глобальних конфліктів, ліберальні демократії, включно з Європою, США, Канадою, Австралією, Японією та Південною Кореєю, мають негайно надіслати потужний сигнал про свою відданість стабільному міжнародному порядку. Це означає необхідність подвоїти зусилля з підтримки України: надати озброєння, необхідне для ураження цілей у глибині окупованої території та захисту від російських ударів, а також зняти обмеження на його використання. Подвоєння зусиль передбачає й позбавлення росії можливості фінансувати війну шляхом зниження цінової стелі на нафту, боротьби з «тіньовим флотом» та запровадження жорсткіших вторинних санкцій проти третіх сторін за сприяння росії в обході чинних обмежень.
Бездіяльність небезпечна. Якщо Ізраїль або США вирішать знищити нафтову інфраструктуру Ірану або якщо Іран вирішить завдати ударів по нафтовій інфраструктурі в регіоні, це може спровокувати серйозну енергетичну кризу. До нещодавного оголошення перемир’я ціни на нафту вже почали рости. Лише це може підтримати воєнні зусилля росії. Високі ціни на нафту означають, що Кремль отримає більше доходів, необхідних йому для подальшого фінансування війни проти України.
Окрім того, що така ситуація грає на руку росії, розпорошення уваги демократичних країн несе ще один ризик — надсилання сигналу Китаю. У Пекіні уважно вивчають, як демократії реагують на вторгнення росії в Україну. Деякі дії — як-от фінансові санкції та обмежені поставки зброї — демонструють, що вони не будуть стояти осторонь. Проте багато з винесених уроків не виглядають настільки обнадійливими. Ліберальні демократії неодноразово показували, що ними можна маніпулювати, брязкаючи ядерною зброєю. Через політичні причини фінансування та постачання зброї затримувалося на місяці. США та Європа так і не наважилися конфіскувати російські державні активи, щоб компенсувати Україні збитки від агресії. Вони не зуміли відповісти росії належним чином на цілеспрямовані удари по цивільному населенню, викрадення українських дітей, страту військовополонених, тортури, та інші воєнні злочини. Коротко кажучи, це виглядає як нерішучість і слабкість.
Якщо Китай бачитиме, що багаті демократії відступаються від України, втягуючись у новий конфлікт з Іраном, він може витлумачити це як іще один сигнал слабкості. Це було б небезпечно. Пекін пильно стежить за ситуацією навколо Тайваню, наразі зважуючи ризики. Розпорошення уваги урядів через необхідність реагування на дві кризи одночасно може стати саме тією нагодою, на яку чекає Китай. Це був би справді жахливий сценарій.
Навіть за умови збереження «status quo», коли Україні надають достатньо допомоги, щоби вона могла оборонятися, але недостатньо, щоб вигнати росію зі своєї території, ситуація є ризикованою. Це може надіслати потенційним агресорам у всьому світі ширший сигнал: підтримка ЄС та США обмежена, а їхня витривалість — короткочасна. Цей сигнал може збільшити кількість збройних конфліктів, а не знизити її.
Розвинені демократії мають усвідомити, що нинішні та потенційні кризи не є ізольованими. Росія, Іран та Китай, можливо, й мають різні інтереси, але їх об’єднує ключове: усі вони прагнуть послабити демократію та перекроїти міжнародний порядок відповідно до своїх потреб. Вони виграють, коли демократичні уряди постають розділеними, розфокусованими або невпевненими в собі.
Тож допомогу Україні наразі варто сприймати не як відвертання уваги від подій на Близькому Сході, а як складову системи реагування. Демонстрація здатності Заходу підтримувати Україну й одночасно справлятися з іншими викликами надішле потужний сигнал: демократичний світ може успішно діяти на кількох фронтах, і тому агресорам не варто очікувати на його втому та розпорошення уваги, щоб перемогти.
Це не питання вибору між Україною та Близьким Сходом. Вибір лежить між демонстрацією здатності ЄС та США й надалі підтримувати міжнародний порядок, заснований на правилах, який вони допомогли створити, та визнанням, що вони більше не спроможні це робити.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
