«Проти культурної амнезії» — нова книжка літературознавиці Віри Агеєвої, у якій вона досліджує роль пам’яті у формуванні національної ідентичності. Публікуємо уривок.
….Колись Віктор Домонтович писав, що розбомблені повоєнні європейські міста виглядають утіленим маніфестом сюрреалістів. У певному сенсі в тридцяті втілили найсміливіші маніфести футуристів, мало не цілковито позбавивши українську культуру зв’язків із питомою національною традицією. Тож молоді шістдесятники починають шукати своїх попередників, літературних батьків, вибудовувати альтернативний канон, аби позначити власні координати в часопросторі, стосунок до старшої ґенерації. Це молоде покоління мусило не боротися з авторитетними попередниками, не долати отой неуникненний страх впливу, а докладати неймовірних зусиль, аби хоч щось про своїх літературних предтеч дізнатися,— адже цілу ґенерацію просто фізично знищили, а тексти сховали за сімома замками спецсховищ. Як писати, маючи перед собою прірву, порожній простір, винаходячи давно винайдене? Десь в Івана Драча чи Ліни Костенко проривався наївний захват то Ван Гогом, то Пікассо, але найновішого мистецтва вони просто не бачили, про український модернізм і аванґард чули доривчо.
Тим важливішою була усна передача традиції, тим більшою роль зацілілих митців двадцятих. Попри невпинні зачистки й заборони робилося все можливе, аби повернути класиків, віддати належне шанованим учителям, зрештою, означити національний канон.
Максим Рильський, добре відчуваючи, з одного боку, тиск чиновників від літератури соцреалізму на молодих, а з іншого, небезпеку втрати мистецького ґрунту, у знаменитому циклі «Вечірні розмови» публікує 1962 року статтю «Батьки і діти», стверджуючи, що правда завжди на боці молодих, бо їм належить майбутнє, але правда й на боці чесних, дбайливих батьків, котрі зорювали, культивували ґрунт.
Творча молодь між тим порушила багатолітню сувору заборону й зорганізувала дуже небезпечну підривну антирадянську акцію — щедрування. Це тягнуло на тяжке звинувачення в релігійній пропаганді. Утім співали ж не на Різдво, а на Новий рік. Пошили костюми, вивчили знамениту версію щедрика, написану Миколою Леонтовичем,— і завітали до письменницьких переважно осель. Зустрічали їх привітно. Павло Тичина спершу злякано перевірив, чи добре закриті штори (зіркі очі наглядачів могли й не дрімати!), а тоді зі сльозами розчулення співав разом із дорогими гостями. Микола Бажан попросив виконати ще щось класичне— репертуар підготували багатий. До Максима Рильського добиралися далеко, аж у Голосіїв. Господар щедро насипав у міх — і випити, й закусити якоюсь особливо смачною ковбасою. Воно одразу й придалося, бо по дорозі барвистий гурт таки перепинила пильна міліція. На понурих київських вулицях вони викликали підозру. Все закінчилося тим, що у відділку охоронці порядку разом із затриманими порушниками випили, закусили, гарно й злагоджено заспівали, ще й згадали добрим словом Максима Тадейовича. Тож етнографія, вивчення народних пісень і звичаїв знову, як і сто років тому, у часи старогромадівців, ставали справами політичними. Зрештою, радянська міліція часто видавалася гідною продовжувачкою традицій поліції передреволюційних часів: і в імперії ХІХ століття, і в перефарбованій червоній незмінно викорінювали український «сепаратизм», нищили самі засади української ідентичности. Рильський за тим новорічним столом розчулено пригадував, знаємо з листів, романівське дитинство, але, ймовірно, міг задуматися і над немарністю праці свого батька; Тадея Рильського та Володимира Антоновича також приводили у відділок для допиту про підозрілу антидержавну діяльність, адже записували по селах фольклор, та ще й вбрані у вишиванки…
Серед найгучніших у цілій низці катеемівських імпрез — ювілейний вечір Леся Курбаса 14 травня 1962 року. Тривав він коло восьми годин, закінчився пізно вночі: здавалося, сама природа посприяла розмові про геніального режисера, бо гроза зламала величезне дерево при дверях й виходити під зливу було ніяк. Зал був повен, біля великого портрета ювіляра виросла піраміда із червоних гвоздик, виглядало, для цього вшанування буквально спустошили всі київські квіткові крамниці. Це була фронда: з одного боку, червона гвоздика вважалася офіційною «квіткою революції», тож сексотам з наглядацької контори причепитися було ні до чого; але насправді, побоюючися провокацій, організатори домовилися, що «свої» приходять з гвоздиками. Спогадами ділилися вцілілі березільці; приїхала Валентина Чистякова, прима театру й дружина Курбаса, однак виступати навідріз відмовилася, розповівши Лесеві Танюку, що свого часу їй нібито зробили спеціальний укол, після якого геть усе забула.
У контексті того, що відбувалося при початку шістдесятих, її фантазія про впорскнення надзвичайно симптоматична, адже нібито спричинена ним амнезія й мовчання рятували від страху й докорів сумління. Згадування, тим більш публічне, за тих обставин потребувало неабиякої мужности, і люди поводилися по-різному. Коли йдеться про родинну пам’ять, то позиція Чистякової — швидше виняток. Виданню текстів репресованих авторів їхні дружини, діти всіляко сприяли, — згадати хоча б Софію Зерову, сестру дружини Євгена Плужника Таїсію Коваленко, доньку Михайля Семенка Ірину, котра, живучи в Москві, ризикнула оприлюднити батькові вірші в Німеччині, написавши до них передмову й сховавшися за спасенним псевдонімом. Вигадка про заштрик полегшувала тягар нестерпно болісної пам’яти, але й позбавляла самости, особистісної зрілости й цілісности. Чи не згадувати не означало зраду, і то не лише чоловіка, а і їхньої спільної справи, «Березоля» і березільців? На сцені вони грали разом, але 1962-го Мар’ян Крушельницький, Наталя Ужвій, Лесь Сердюк розповідали про свого дорогого вчителя, а Чистякова не захотіла доєднати голос до розмови, зоставшись уважною слухачкою.
У якийсь момент того вечора було з винятковою силою продемонстровано, що пам’ять зближує й об’єднує, наділяє ще й особливим емоційним досвідом. Лесь Танюк розповів про майже театрально досконалий епізод: «Перед грозою стався ще один казус — вирубилося світло. Чи хто нашкодив, чи план який був зірвати, — не знаю. Але на сцені на столику зліва, де я поставив портретик Курбаса, стояв свічник. Я засвітив його… виникла сповнена певного смислу пауза… Знайшлося ще кілька свічок, хтось увімкнув у залі ліхтарика, другого — і вечір пішов далі — в атмосфері, якої не вигадаєш. І коли хвилин за десять світло все-таки налагодили, і зала спалахнула,— багатьом з нас це здалось знищенням тієї, іншої, реальности, в якій ми щойно були…». (Щодо злих намірів, то недоброзичливці зробили, як їм здавалося, сильний хід. У сусідній великій залі Жовтневого палацу в той самий час влаштували концерт знаменитої московської оперної співачки Ірини Архипової. І партійний цербер спантеличено спитав Леся Танюка у приватній розмові, чому ж «весь Київ» пішов не на Архипову, а на Курбаса.)
А ще один голосний і одверто опозиційний, протестний меморіальний захід показав, як вірність пам’яті корелює з гідністю й самоповагою. Творчість Миколи Куліша реабілітувати виявилося тим складніше, що він якнайбезпосередніше причетний до ВАПЛІТЕ, до дискусії Миколи Хвильового. Змогли опублікувати лише його ранні, написані ще в узвичаєній стилістиці реалізму «театру корифеїв» ХІХ століття п’єси, а пізніші шедеври й далі таврувалися як «ідеологічно шкідливі». Лесь Танюк готував постановку комедії «Отак загинув Гуска», режисерів цікавили й інші драми. Між тим ювілейний вечір не хотіли дозволяти, врешті партократи підстрахувалися, вимагаючи присутности когось із, сказати б, надійних дорослих. У ту пору цю роль часто брали на себе Микола Бажан та Михайло Стельмах, рятуючи й акції, і самих організаторів та учасників. Бажан, думаю, просто не міг не прийняти це запрошення, Куліш для нього дуже багато важив. Вихованець Леся Курбаса, знав ціну і театру, й драматургії; сам ваплітянин, мав особливий респект до президента угруповання. Отож високий гість почав говорити, зважуючи кожне слово, віддаючи належне митцеві, але й виконуючи обов’язкову програму панегіриків «рідній партії». Але наелектризована зала зоставатися в рамках обов’язкового не хотіла і почала скандувати найкращий український вірш про Сталіна, написаний таки ж Миколою Бажаном.
Оте гучне «Людина стоїть в зореноснім Кремлі, // Людина у сірій військовій шинелі» змушувало промовця тут і тепер зробити вибір між прихильністю читачів — та прихильністю системи, а водночас — спробувати повернути собі почуття власної гідности, якою в розстрільні тридцяті мусив поступитися. І Бажан зважився вперше натоді сказати про те, що ювіляра катували в підвалах того самого будинку, де й проходив вечір.
Так він опанував свою аудиторію, а молодь почула чесні свідчення сучасника…
Придбати книгу на сайті видавництва
Уривок опубліковано у межах партнерства «Вокс Україна» з видавництвом «Віхола» у напрямку популяризації читання книг українських видавництв.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
