При Всеукраїнському державному музеї (зараз це декілька музеїв, реорганізованих з колекцій теперішнього Національного художнього музею) в Києво-Печерській лаврі було організовано Центральні експериментальні майстерні народного мистецтва з відділеннями ткання, кераміки, різьбярства, декоративного розпису. За різними даними, викладали в них уже відомі на той час українські художники, серед яких графік Василь Касіян і художники зі школи Михайла Бойчука Іван Падалка та Василь Седляр.
В окремих статтях трапляються згадки про авангардиста Анатолія Петрицького і навіть модерніста Василя Кричевського, одного із засновників Української академії мистецтва. Ймовірно, викладачі часто змінювались або ж долучались час від часу для проведення окремих занять. Та Марії всі ці прізвища нічого не говорили. Зате навчання та робота в Києві, до того ж у лаврі, були для неї, як запрошення щонайменше в Гарвард чи Оксфорд. Марія погодилась на цю пропозицію, і її батьки, на щастя, не протестували, хоча могли. Взагалі Марії дуже пощастило з батьками. Вона ніколи не сказала про них поганого слова. Батько й мати підтримували її в усьому і не підпадали під вплив одвічного «А що подумають чи скажуть люди?». Марія поїхала в Київ, не маючи там родичів, а потім повернулась, будучи вагітною й офіційно не заміжньою.
Федір теж згадував, якими добрими були дід і баба. А в патріархальному і подекуди жорстокому селі могла цілком повторитись доля Катерини з поеми Тараса Шевченка: батьки відмовились би від дочки та вигнали б її з дому. І хоча «Катерина» — це радше символічна історія про колонізовану та сплюндровану «москалем» Україну, у селі з жінками, які не дотримувались так званих суспільних норм, поводились жорстоко.
Це зараз у нашому емансипованому суспільстві віддати дочку на навчання в інше місто — звична буденність. Але щоб проілюструвати, як могли вчинити батьки, далеко ходити не треба. Інша відома мисткиня-самоука Катерина Білокур із села Богданівка все життя виборювала собі право на мистецтво. Її сварили за спроби малювати та навчатись. До школи віддали старшого брата, а дівчинці, на їхню думку, наука не потрібна. Вона тричі намагалася вступити до вищих навчальних закладів, та їй відмовляли через відсутність освіти. Батьки були доволі суворими і не визнавали талант дочки. Дозвіл малювати після всіх перероблених хатніх справ і роботи в колгоспі Катерина отримала, коли пішла топитись в озері від свого нелегкого життя. Отож Марії пощастило мати родину, яка розуміла й підтримувала її, до того ж настільки, що рідний брат Петро повіз її у столицю на конях.
Той факт, що у Київ вона приїхала на возі, зараз може видаватися нам майже художнім. Здається, що це щось із часів Тараса Шевченка або ж узагалі Григорія Сковороди. Але як по-іншому можна було дістатись у Київ із села та ще й із Чорнобильського Полісся, де не прокладено навіть залізниці? Уявіть собі враження Марії, яка вперше приїхала до Києва і побачила лавру. Спочатку вона спостерігала дороги Полісся — навколо ліси, болота, поля, річки й озера. Наближаючись до Києва, вони, можливо, в’їхали через Святошино — старі дачні будинки, що тісняться один біля одного. Активно будують заводи. Дорога спускається до центру — через Єврейський базар, червоний та жовті корпуси університету Шевченка, залюднений Хрещатик зі ще імперськими будинками та химерами Городецького. Аж ось коні повільно підіймаються до сучасної Арсенальної, ідучи повз Маріїнський парк. Далі видніються схили Дніпра, чути передзвін лаври. У самій лаврі — споруди у стилі козацького золотого бароко, троянди, зелень, групи людей. Велике місто й почуття самотності в ньому не злякало Примаченко, бо вона мала мрії. «Намаялися. Брат вже й повертати вирішив та я вперлась — вези. Приїхали до Лаври, а там на другий поверх треба піднятись. Сил вже нема. Стою і плачу, та чую пісня луна “Летить галка через балку”, да так гарно співають, от на той спів я і пішла».
Але щоб розпочати навчання, потрібно було пройти конкурс. Марія згадувала, що до того вона не бачила такого білосніжного паперу. Інша відома зараз мисткиня Параска Власенко з Київщини тоді сказала їй: «Як умієш — то берись, а як не умієш — то не берись». Ну, логічно сказала. Потім Примаченко згадувала, що саме Власенко була для неї і авторитетом, і чи не єдиною подругою під час навчання. «…аж в 1935 році привезли мене до Лаври, завели мене в кімнату, а там дівки співають, так мені понравилось, що я вже й осталася там. Підхожу до столу, кажу, дайте мені бумагу. Дали, сіла, український рушник намалювала. Там мені було харашо».
Коли Марія взяла в руки олівець і почала ідеально все вимальовувати, ніби під лінійку, вражена комісія одразу її прийняла. «Ведіть її нагору відпочивати!» — так сказав тодішній директор Пимін Рудяков. Примаченко було нелегко, бо вперше сама у великому місті. Крім того, через хвору ногу їй важко було підійматись та спускатись. Вона соромилась своєї недуги: прикривала ногу довгою спідницею, часто лишалась на самоті у своїй кімнаті.
Київський період — ще одна загадка життя Примаченко. В Експериментальних майстернях удалось тоді зібрати неймовірних митців та мисткинь. З єдиної відомої фотографії можна скласти список учасників майстерень, який, напевно, не був повним: Марія Примаченко (декоративний розпис), Наталка Вовк (килимарниця), Параска Власенко (декоративний розпис), Галина Дериболот (ткаля), Віра Блохіна (килимарниця), Галина Сависько (килимарниця), Микола Цівчинський (керівник килимарської майстерні), Тетяна Пата (петриківський розпис), Олександра Грядунова (кераміка), Надія Білокінь, Ганна Павленко (обидві петриківський розпис), Фросина Іванець (ткаля), Горпина Джура (килимарниця), Катерина Лісова (ткаля), Марія Щур (килимарниця), Яків та Аким Герасименки (гончарі), Іван Гончар та інші. Опікувались майстернею графік і згодом голова Спілки художників України Михайло Дерегус, Андрій Хвиля (начальник управління Комітету у справах мистецтв УРСР) та Пимін Рудяков (директор Музею українського мистецтва), які також присутні на фотографії. Ще кількох людей не вдалось ідентифікувати. Марія виглядає на фото неймовірною красунею, у вишиванці, з коралями й намистом. Про будні майстерень відомо небагато: митці та мисткині жили в гуртожитку, були забезпечені харчуванням, необхідними матеріалами й інструментами. Для них читали оглядові лекції з історії мистецтва, на майстер-класи приходили митці, а у вільний час студенти відвідували музеї, театри тощо. Про «культпоходи» свідчать два малюнки Примаченко — замальовки відвідування опери «Запорожець за Дунаєм» (1935).
Той період вона ілюструє вже своїм знаменитим звіром та пише на звороті: «15 жовтня 1935 року я почала малювати біля Лаври. У січні мені зробили операцію. З газети я дізналася, що отримала Диплом Першого ступеня та тисячу карбованців. Лікарі привітали мене і зробили три операції. За сім місяців мені зробили апарат за 703 карбованці. Я навчилася (ним користуватися) і зараз ношу його. Новий апарат зроблять за 1908 карбованців. Я продовжую малювати». Ця її робота нині зберігається у родині. А про диплом першого ступеня і саму виставку поговоримо пізніше. Спершу — про середовище.
Придбати книгу на сайті видавництва
Уривок опубліковано у межах партнерства «Вокс Україна» з видавництвом «Віхола» у напрямку популяризації читання книг українських видавництв.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
