Міграційні страшилки: чи загрожує Україні наплив трудових мігрантів?

Від 28 до 34 мільйонів — таку оцінку населення України станом на початок 2023 року оприлюднив Інститут демографії. За два роки ситуація точно не змінилась на краще: розширилась зона активних бойових дій, на жаль, ворог окупував іще частину української землі, Уряд дозволив виїзд чоловікам віком до 22 років. Зайнятість населення знизилася з 56% у 2021 році до 50% у 2024, а частка економічно неактивних осіб виросла з 37% до 44%, решта знаходяться у процесі пошуку роботи. При цьому дітей, пенсіонерів та військових навряд чи вдасться масово залучити до ринку праці. 

Робоча сила — це основа економіки: саме люди створюють товари, надають послуги й рухають бізнес уперед. Коли працівників не вистачає, підприємства знижують обсяги виробництва, їхні витрати зростають, і тому вони мають або підвищувати ціни або працювати з меншим прибутком і відповідно меншими інвестиціями в розвиток та нижчими податковими платежами.

Як і в розвинених європейських країнах, в Україні смертність перевищує народжуваність, а населення неухильно старіє. Війна погіршила ці довгострокові тренди. Наприклад, у 2024 році рівень смертності втричі перевищував кількість народжень. Частково це пояснюється тим, що жінки репродуктивного віку відкладають народження дітей через невизначеність і небезпеку, а частково — тим, що значна частина потенційних матерів виїхала за кордон у безпечніші країни.

Одним із методів вирішення демографічних криз, коли власних працівників не вистачає, є залучення трудових мігрантів. Вони заповнюють вільні вакансії, а отже, зростає виробництво, обсяг сплачених податків, підвищується фінансова стабільність країни. Загалом у світі станом на 2022 рік було 167,7 млн трудових мігрантів, а це 4,7% загальної кількості працівників. Майже третина всіх трудових мігрантів зосереджені в країнах із високим рівнем доходу в трьох субрегіонах: 23,3% — Північна, Південна та Західна Європа, 22,6% — Північна Америка, та 13,5% — арабські держави.

У світі з 167,7 млн трудових мігрантів на 2022 рік жінок 38,7%, а 61,3%, відповідно, чоловіки. Основним роботодавцем трудових мігрантів у 2022 році є сектор послуг, у якому працювало 68,4% усіх мігрантів. Ще 24,3% були зайняті в промисловості, а 7,4% — у сільському господарстві. Сфера послуг особливо приваблює жінок: майже 81% жінок-мігранток працюють саме тут, тоді як чоловіки частіше зайняті в промисловості або агросекторі.

За оцінкою Міністерства економіки, впродовж наступного десятиліття Україні потрібно буде залучити на ринок праці щонайменше 4,5 мільйона працівників. Очевидно, що залучення мігрантів може бути одним із рішень проблеми нестачі робочої сили в Україні. І це не нова ідея — ще до повномасштабної війни Україна приймала трудових мігрантів, які приїжджали працювати, навчатися чи задля возз’єднання з сім’єю. 

Вже зараз деякі українські компанії намагаються залучати працівників з Індії, Пакистану, Бангладеш, країн Середньоазійського регіону, проте їхня частка залишається низькою (рис. 5).

Як і до війни, більшість іноземців приїжджає з особистих причин (рис. 4), наприклад, для возз’єднання з родинами (таких у 2020 році був 91%, а станом на І півріччя 2025 року 98%), ще частина по службі або для навчання, і найменше — для роботи. 

Після повномасштабного вторгнення відбувся помітний перерозподіл міграційних потоків іноземців (рис. 5). Якщо до 2022 року більшість в’їздів були з сусідніх країн на схід від України, то з початком війни географія істотно змінилася. У 2020 році зафіксовано найбільше фактів перетину кордону (в’їзд в Україну) громадянами Молдови, Білорусі та Росії. У 2025 році лідером за кількістю фактів в’їзду залишається Молдова. Крім неї в трійці лідерів Румунія та Польща. 

Хоча щороку до України в’їжджають сотні тисяч іноземців, інтерес до постійного чи тривалого проживання поки невеликий. За даними Державної міграційної служби, за 9 перших місяців 2025 року розглянуто 2 384 справи про надання дозволу на імміграцію, і в 2 129 випадках заявники отримали позитивне рішення. Для порівняння: лише за два місяці 2019 року було розглянуто 2 027 справ — майже такий самий обсяг, як і за дев’ять місяців 2025 року. Тобто попри побоювання, масової «навали» іноземних працівників не відбувається. Більшість заявників для отримання дозволу на імміграцію звертаються через сімейні або гуманітарні підстави: шлюб із громадянином України (71% отриманих дозволів), спільні діти (8% дозволів), територіальне походження (7% дозволів), українське походження (6% дозволів) чи тривале проживання в країні (3% дозволів).

Серед 306 тисяч осіб, які мають посвідку на постійне проживання, переважають вихідці з Росії, Молдови, Азербайджану, Вірменії, Грузії та Білорусі — це здебільшого колишні мешканці або люди з родинними зв’язками в Україні (рис. 6). Втім, помітного припливу нових охочих оселитися в Україні немає: за дев’ять місяців 2025 року посвідку на постійне проживання вперше отримали лише 2 289 осіб, тож попит на постійне проживання в Україні серед іноземців залишається низьким. Йдеться не просто про мігрантів, які тимчасово перебувають у країні, а саме про тих, хто вирішив залишитися надовго й оформити свій статус офіційно. Трудова ж міграція проявляється насамперед у тимчасових формах проживання. 

На осінь 2025 року в Україні перебувають понад 46 тисяч іноземців та осіб без громадянства, які мають посвідки на тимчасове проживання (рис. 6). Серед них найбільше громадян Азербайджану, Туреччини, Молдови, Індії, Узбекистану, США, Китаю та Ізраїлю. З них понад 10 тисяч іноземців офіційно перебувають в Україні через працевлаштування, ще 7 тисяч — через навчання, а близько 5 тисяч — завдяки волонтерській чи громадській діяльності. Це радше точкові й контрольовані потоки, ніж масовий наплив. Здебільшого серед трудових мігрантів керівники та менеджери: кожен третій обіймає керівну посаду або розвиває власний бізнес в Україні. Водночас після 2022 року побільшало тих, хто приїжджає волонтерити або працювати в громадських організаціях.

Залучати мігрантів непросто передусім через ризики для них самих. Війна триває, навіть глибокий тил не гарантує безпеки, а економіка поки не здатна забезпечити конкурентні зарплати порівняно з країнами ЄС. Додатковими бар’єрами є культурні відмінності, мовний фактор і відсутність сталих програм інтеграції. Для багатьох іноземців Україна стає радше проміжним етапом — стартовим майданчиком для подальшого руху до ринку ЄС. Україна поки не є магнітом для трудових мігрантів — ні за рівнем зарплат, ні за безпекою, ні за якістю життя. Тож побоювання, що Україну «захоплять потоки мігрантів», перебільшені. Реалістичніше говорити про поступове формування більш відкритого, але контрольованого ринку праці.