Українською державою керують олігархи. Втім, вони є радше симптомом, аніж причиною кризи в країні. Саме тому успішна деолігархізація не допоможе досягнути реального прогресу, а лише спричиниться до появи нового покоління олігархів. Натомість, нам потрібна політична культура прозорості та підзвітності.
Олігархи — справжня проблема
Уже доволі давно побутує думка, що реальна влада в Україні належить олігархам. Як і в низці інших постсоціалістичних країн, уже наприкінці 1990-х років олігархи, говорячи словами тодішнього головного економіста Світового банку Джоела Гелмана, «захопили державу». Хоча чинне політичне керівництво України оголосило курс на політику деолігархізації, чимало виборців та експертів, як і раніше, константують захоплення держави олігархами.
Петро Порошенко, один із провідних бізнесменів країни, став президентом. Усупереч передвиборчим обіцянкам, він так і не продав свій найбільший бізнес. Коломойський, ще один мільярдер, який спершу був наближеним до Порошенка, продемонстрував, що навіть після сварки з президентом усе ще може експлуатувати державну скарбницю. Нікуди не поділися навіть ті олігархи, які були тісно пов’язані з колишнім президентом Віктором Януковичем, зокрема Рінат Ахметов та Дмитро Фірташ.
Для економіки основна проблема полягає в тому, що бізнес олігархів ґрунтується не на конкуренції на вільних ринках, а на оборудках із державною підтримкою. В індексі кумівського капіталізму The Economist оцінюється, що в 2016 році джерелом 85 відсотків статків мільярдерів України були сектори економіки, де домінує рентоорієнтована поведінка. За цим показником Україна посідає третє місце в світі. Пов’язані з цим політичні проблеми полягають у тому, що глибока залежність олігархів від незаконної й частково нелегальної державної підтримки їхнього бізнесу змушує їх вдаватися до всіх засобів, переважно корупційних, для збереження свого політичного впливу.
Глибока залежність олігархів від незаконної й частково нелегальної державної підтримки їхнього бізнесу змушує їх вдаватися до всіх засобів, переважно корупційних, для збереження свого політичного впливу.
Хто такі олігархи?
Хоча всі погоджуються з тим, що олігархи — це погано для України, не завжди зрозуміло, кого вважати олігархом. Закликаючи до деолігархізації, президент Петро Порошенко явно не має наміру усунути себе від влади. У політичних дебатах стандартним визначенням вважається те, що олігархи — це всі багатії-політики, які нам не подобаються. Такого пояснення може цілком вистачити для виборчих кампаній, але воно перешкоджає тверезому аналізу.
У прямому значенні слова, олігарх — це підприємець, який використовує політичні зв’язки для просування своїх бізнес-інтересів. А це визначення відрізняється від жадібного політика, який використовує свою посаду для отримання контролю над бізнесом із метою збагачення себе чи своєї сім’ї та друзів.
Ось чому я вважаю, що реальним лакмусовим папірцем для олігархів є те, від чого залежить їхня влада — від бізнесу чи політичних посад. Коли Янукович втратив свій пост, то відразу ж втратив свою владу й значну частку своїх статків. Те ж саме стосується і членів його сім’ї та друзів. Ахметов, навпаки, зберіг свій вплив, оскільки його влада як справжнього олігарха залежить від бізнесу, а не посади.
Така оцінка наводить на висновок, що, аби позбутися олігархів, слід відібрати у них бізнес. Втім, все не так просто.
Системна значимість
Перша проблема полягає в тому, що олігархи контролюють чимало підприємств, які, використовуючи сучасну термінологію світової фінансової кризи можна назвати системно значимими. Відбираючи «ПриватБанк» у Коломойського, українська держава мусить узяти на себе відповідні фінансові ризики, оскільки вони переважно стосуються звичайних клієнтів банку, а не самого олігарха. Якщо держава захоче відібрати в олігархів контроль над енергетичними компаніями, вони можуть використати своїх лояльних союзників у керівництві компаній та інсайдерські знання, щоб дати відсіч державі й погрожувати їй руйнуванням життєво важливої інфраструктури — і хто поб’ється об заклад, що олігархів обходить те, чи держава порине в хаос? Зрештою, що погано для олігархів, не обов’язково добре для країни.
Лише симптом
Втім, справжня проблема значно серйозніша. Олігархи — це лише верхівка айсберга, яка привертає до себе всю увагу. Насправді, більша частина України функціонує в «олігархічному режимі» навіть за відсутності великих олігархів. Існує простий тест: якщо олігархи є головною проблемою, то реформи в тих областях, де олігархів немає, мають бути успішними. Втім, як відомо у випадку реформ у галузях охорони здоров’я, освіти та виборчого законодавства, це не так. На заваді реформам стають зацікавлені сторони, причому не тільки у великому, але й у малому бізнесі, серед корумпованих державних чиновників та політиків.
Це приводить до іншого висновку. Система управління України перетворилася на механізм стягування ренти. Якщо ті чи інші олігархи втратять свій бізнес і політичну владу, їхнє місце посядуть інші. Чимало представників не тільки бізнесу, але й держави шукають можливостей збагатити себе, а не країну. До слова, це саме те припущення, з якого свого часу почалися дебати про конституцію США.
Якщо ті чи інші олігархи втратять свій бізнес і політичну владу, їхнє місце посядуть інші. Чимало представників не тільки бізнесу, але й держави шукають можливостей збагатити себе, а не країну.
Демократія може дати здачі
У «Федералісті», написаному в 1787-88 роках трьома батьками-засновниками США, стверджується, що політична влада може зіпсувати кожного. Відтак уряд потребує системи стримувань і противаг, щоб тримати всіх можновладців під контролем. Попередньою умовою для правильної роботи цієї системи є прозорість і підзвітність. Щоб їх установити, не достатньо усунути олігархів від влади. Більше того, такий крок може виявитися контрпродуктивним, оскільки вибіркова справедливість може створити в інших враження, що вони можуть і далі провадити корупційну діяльність.
Втім, у країні, яка рухається до демократії, прозорість лежить важким тягарем на політичній культурі. Запроваджена в Україні нова система подання електронних декларацій провідними політичними і державними діячами якнайкраще ілюструє цю проблему. Звісно, декларації є важливим кроком на шляху до більшої прозорості, вони можуть дати новий імпульс боротьбі з корупцією. Втім, результатом цього процесу є й те, що повідомлення ЗМІ й публічні дебати наразі ще більш зосереджені на корупції, ніж за часів Януковича. Ризик полягає в тому, що, викриваючи той бруд, про який раніше не було відомо, але який усе ж існував, прозорість не створює підґрунтя для боротьби з корупцією, а переважно сприяє розвитку політичній культурі цинізму, за якою всі політики однаково корумповані, і яка є дуже вразливою перед антикорупційними хрестоносцями-популістами, що надають перевагу гучним звинуваченням, а не продуманим стратегіям.
У такій ситуації необхідна нова політична культура, заснована на ідеї про те, що прозорість має йти пліч-о-пліч із підзвітністю, і що демократія є «владою народу». А це означає, що люди самі повинні контролювати політичні процеси, не лише беручи участь у виборах і революціях, але й не припиняючи ні на день аргументований (!) політичний тиск. Особливо в ситуації, коли система стримувань і противаг політичної системи, зокрема парламентського і судового контролю, містить очевидні недоліки, тільки потужний і очевидний попит самих виборців на конкретні, чіткі й послідовні реформи може протистояти культурі корумпованого управління.
Правила, правила, правила!
Отож, головне завдання полягає не в тому, щоб боротися з конкретними олігархами за контроль над конкретними компаніями. Майнові декларації або передача державних закупівель до прозорої онлайн-платформи ProZorro є значно важливішими кроками реформування з метою встановлення загальних правил прозорості та підзвітності для кожного. Якщо ці реформи будуть успішними, рано чи пізно олігархам доведеться прийняти їх, а також нові прозорі й підзвітні способи ведення бізнесу — за аналогією з баронами-розбійниками в США, яких століття тому вдалося взяти під контроль не шляхом політичної вендети президента країни, а завдяки застосуванню антитрестівського закону
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
