Валютні війни або конкурентна девальвація – послідовні навмисні дії урядів і центральних банків кількох країн з досягнення відносно низького обмінного курсу для своєї національної валюти. Як мета – збільшення експорту та скорочення імпорту. На думку певних економістів, валютні війни є одним із найбільш негативних та небажаних явищ у міжнародній економіці. Чи можливо цьому запобігти? Джеймс Рікардз, автора книги «Валютні війни. Витоки наступної світової кризи», вважає, що так. Він апелює до історичних прикладів і детально аналізує передумови та причини фінансових криз та хибні кроки у сфері економічної політики. VoxUkraine публікує уривок з цієї книги.
Боротьба між Китаєм і США, юанем і доларом нині посідає основне місце у світових фінансах, а також є головним фронтом третьої валютної війни. Ця боротьба почалася після виходу Китаю із 25-річного періоду економічної ізоляції, соціального хаосу та доктринних притискань вільних ринків комуністичним режимом. Сучасне китайське економічне диво бере свій початок із січня 1975 року, коли прем’єр Чжоу Еньлай оголосив «План чотирьох модернізацій», який стосувався сільського господарства, промисловості, оборони та технологій. Проте втілення цього плану відклалося, оскільки в січні 1976-го помер Чжоу, у вересні того самого року — голова Комуністичної партії Китаю Мао Цзедун, а через місяць заарештували членів радикальної «Банди чотирьох», серед яких була і вдова Мао.
Наступник Мао, Хуа Гофен, підтримав ідеї Чжоу й остаточно розпрощався з маоїстським минулим на державному з’їзді партії в грудні 1978 року, у чому йому допоміг нещодавно реабілітований Ден Сяопін, який невдовзі став керманичем китайської держави. Реальні зміни почалися наступного року, після періоду експериментів і «пілотних» програм, метою яких було розширення прав сільськогосподарських і виробничих об’єктів.
У 1979 році Китай ухвалив принципове рішення створити чотири спеціальні економічні зони, які обіцяли сприятливі робочі умови, зменшення державного регулювання та податкові пільги для залучення іноземних інвестицій, особливо в переробній, виробничій та текстильній промисловості. Ці зони були попередниками набагато масштабнішої програми зон економічного розвитку, яку запустили в 1984 році та котра охоплювала найбільші міста на сході Китаю. У середині 1980-х Китай у відсотковому відношенні розвивався дуже швидко, і це при тому, що починав він фактично з нуля та ні його валюта, ні багатосторонні торговельні відносини з провідними країнами, як-от США та Німеччина, не мали потрібної віддачі.
У 1979 році Китай ухвалив принципове рішення створити чотири спеціальні економічні зони, які обіцяли сприятливі робочі умови, зменшення державного регулювання та податкові пільги для залучення іноземних інвестицій, особливо в переробній, виробничій та текстильній промисловості.
Нинішня валютна війна супроводжується заявами про недооцінювання Китаю, хоч у 1983 році юань навіть дуже переоцінили — 2,8 юаня за долар США. Проте це було в часи, коли експорт становив відносно невелику частину ВВП Китаю, а керівництво країни зосереджувалося переважно на дешевому імпорті, щоб поліпшувати інфраструктуру. Зі збільшенням експорту Китай за десять років пережив шість девальвацій, і в 1993 році юань подешевшав до позначки 5,32 юаня за долар. Через це 1 січня 1994 року Китай оголосив початок реформи системи валютних обмінних курсів і значно девальвував юань — до 8,7 за долар. Цей шок змусив Міністерство фінансів США затаврувати Китай як валютного «маніпулятора», посилаючись на Закон «Про торгівлю» від 1988 року, згідно з яким Казначейство має відмежовуватися від країн, що використовують валютні курси, щоб у такий нечесний спосіб здобути перевагу в міжнародній торгівлі. Це востаннє Міністерство фінансів США вдалося до такого ярлика, незважаючи на приховані загрози, які могли б змусити його зробити це ще раз, навіть сьогодні. У відповідь на цю заяву відбулися незначні ревальвації, унаслідок чого в 1997 році юань закріпився на рівні 8,28 за долар, на якому й залишався майже незмінним аж до 2004-го.
Наприкінці 1980-х Китай страждав від помітного зростання інфляції. Це зумовило невдоволення народних мас і несподіваний консервативний крок назад, який зробили комуністи старої школи, котрі були проти економічних реформ і нових програм Ден Сяопіна. Водночас у країні сформувався ліберальний рух, очолюваний студентами й інтелігенцією, що прагнули демократичних реформ. Ці обидва рухи — консервативний і ліберальний — зіткнулися в жорстокій і трагічній сутичці на площі Тяньаньмень 4 червня 1989 року, коли солдати Народно-визвольної армії, які діяли за наказом лідерів Комуністичної партії, в’їхали на танках і відкрили вогонь, щоб відтіснити захисників людських прав і продемократичних протестувальників із центру Пекіна до Забороненого міста. Сотні людей було вбито. Після 1989 року зростання економіки Китаю уповільнилося — частково через зусилля стримати інфляцію, а частково через реакцію світової спільноти на події на площі Тяньаньмень. Проте ця пауза не була тривала.
Після 1989 року зростання економіки Китаю уповільнилося — частково через зусилля стримати інфляцію, а частково через реакцію світової спільноти на події на площі Тяньаньмень. Проте ця пауза не була тривала.
У 1990-ті роки Китай нарешті відійшов від «залізної миски рису» — соціальної політики, що в попередню епоху гарантувала громадянам Китаю їжу та соціальні послуги ціною повільного розвитку й неефективності. Почало з’являтися щось на зразок ринкової економіки. Це означало, що китайці отримали можливість працювати самі на себе, однак ніхто не гарантував їм підтримки в разі провалу. Ключем до цієї нової соціальної угоди було створення мільйонів робочих місць для тих, хто прагнув працевлаштуватися. Досі не забулися події на площі Тяньаньмень, гнітив історичний спадок сотні років хаосу, тому лідери країни розуміли, що доля Комуністичної партії та політичної стабільності залежала від створення робочих місць. Усі інші питання китайської політики були другорядні. На думку керівництва Китаю, найраціональніший спосіб швидко й у великих обсягах створити робочі місця — це здобути лідерство у світовому експорті, і фіксація валюти мала в цьому допомогти. Для Комуністичної партії Китаю фіксація юаня щодо долара слугувала економічною пересторогою від повторення подій на площі Тяньаньмень.
У 1992 році реакційні елементи Китаю, які були проти реформ, знову почали рух за ліквідацію спеціальних економічних зон Ден Сяопіна та інших програм. У відповідь помітно ослаблий і вже офіційно у відставці Ден Сяопін здійснив свій славетний новорічний тур на Південь — провідними промисловими містами, зокрема побував у Шанхаї. Це забезпечило підтримку тривалого економічного розвитку й у політичному сенсі обеззброїло реакціонерів. Південний тур 1992 року знаменує другу стадію підйому китайської економіки, під час якої чистий ВВП зріс більше ніж удвічі протягом 1992–2000 років. Проте результати цього зростання 1990-х майже не відбилися на економічних відносинах між Китаєм і США. Їх затьмарила тривала реакція США на те, що відбулося на площі Тяньаньмень, яка втілилася в економічні санкції й загальне зменшення прямих іноземних інвестицій на американські підприємства в Китаї. Низка грубих помилок, зокрема знищення високоточною бомбою НАТО посольства Китаю в Белграді в 1999 році, лише збільшили політичну напруженість. Економічні відносини мали суперницький характер до зіткнення у квітні 2001 року китайського винищувача з американським літаком-розвідником, унаслідок якого загинув китайський пілот. Літаку США довелося здійснювати екстрену посадку на території Китаю, й американський екіпаж було ув’язнено.
Економічні відносини мали суперницький характер до зіткнення у квітні 2001 року китайського винищувача з американським літаком-розвідником, унаслідок якого загинув китайський пілот. Літаку США довелося здійснювати екстрену посадку на території Китаю, й американський екіпаж було ув’язнено.
За іронією долі, 11 вересня 2001 року відбулися атаки Аль-Каїди, і палка підтримка Китаєм світової боротьби проти тероризму, очолюваної США, розтопила лід у відносинах між США та Китаєм і допомогла їм повернути на правильний шлях. Попри помітний 25-річний економічний прогрес Китаю, який розпочався в 1976-му, тільки в 2002 році двостороння торгівля між США і Китаєм та взаємні інвестиції почали виходити на новий рівень.
У 2002 році почалися експерименти голови правління ФРС Алана Грінспена з тривалими наднизькими обліковими ставками. Грінспен почав занижувати ставки влітку 2000 року після колапсу технологічної бульбашки. Подальший спад на більше ніж 4,75 % ставки федеральних фондів з липня 2000 по липень 2002 року можна розцінювати як нормальне циклічне послаблення, задумане для вирівнювання економіки, що вибилася з колії. Далі почався нечуваний понад дворічний період, протягом якого чинна відсоткова ставка федеральних фондів становила 1,76 %, як і в липні 2002 року.
Від самого початку така політика низьких ставок була виправдана — як відповідь на наслідки колапсу технологічної бульбашки в 2000 році, рецесії в 2001-му, подій 11 вересня та побоювань Грінспена стосовно розвитку інфляції. Проте саме початковий страх перед дефляцією змусив Грінспена утримувати облікову ставку на такому низькому рівні настільки довго — набагато більше, ніж це було потрібно в разі помірної рецесії. Тепер Китай спричинив дефляцію в усьому світі, зокрема через свою дешеву робочу силу. Політика низьких облікових ставок Грінспена, яка частково мала вирівняти наслідки китайської дефляції в США, посіяла зерно повномасштабної валютної війни, яке проросло пізніше в тому самому десятиріччі.
Політика низьких облікових ставок Грінспена, яка частково мала вирівняти наслідки китайської дефляції в США, посіяла зерно повномасштабної валютної війни, яке проросло пізніше в тому самому десятиріччі.
Низькі облікові ставки Грінспена були не тільки частиною політики у відповідь на потенційну дефляцію. Вони також стали чимось на зразок внутрішньовенної ін’єкції наркотиків для Волл-стрит.
Федеральний комітет з операцій на відкритомуринку — орган, який встановлює дисконтовану норму прибутку федеральних фондів, — був зараз немов лабораторія з виготовлення метамфетаміну для гіперактивних дилерів з Волл-стрит, які стали залежними від укладання угод. Нижчі облікові ставки означали, що будь-які сумнівні та ризикові угоди починали здаватися привабливими, оскільки маржинальні позичальники, схоже, були здатні потягнути всі фінансові витрати.
Низькі ставки також підштовхнули до пошуку прибутків інституційних інвесторів, що прагнули більших доходів, ніж ті, які можна було отримати з безризикових державних цінних паперів високорейтингової облігації. Внутрішній іпотечний ринок і ринок комерційної нерухомості було підірвано з боку кредитування, потоку інвестиційних пропозицій, сек’юритизації та цін реальних активів через політику низьких ставок Грінспена. Велика економічна бульбашка ринку нерухомості збільшувалася з 2002 по 2007 рік.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
