«Хто з вас прагне побудувати академічну кар’єру в університеті?», – запитали у групи молодих науковців. У відповідь тиша, вагання. Одна студентка за обміном зрештою невпевнено піднімає руку і каже: «Коли я повернуся до Китаю, тоді розгляну таку можливість. Адже там професія академіка ще чогось вартує.»
Статтю вперше опубліковано в газеті ZEIT
Це «ще» привернуло нашу увагу. «Ще» опосередковано говорить про те, що статус науковця й інтелектуала втрачає престиж у суспільстві. На те є зовнішні причини, як, наприклад, нетривала увага з боку медіа, або більша привабливість інших професій. Але основа проблеми криється в іншому: сучасна культура знань вбиває авторитетність наукової праці.
Авторитетність є вагомим елементом наукового дискурсу. Врешті-решт, сенс полягає у пошуку найкращого аргументу, допоки не знайдеться ще ліпший. У цьому мирному визнанні та прийнятті «найкращого аргументу» бере свій початок наукова авторитетність, вона стимулює процес пошуку нових знань. Однак в першу чергу йдеться про легітимну авторитетність: використання науково схваленої методики та проходження інституціональних перевірок роблять аргументи дослідників вагомими.
У більшості ж інших сфер суспільного життя з існуванням авторитетів миряться не всюди, навіть саме слово “авторитет” має негативну конотацію. Коли якийсь політик-популіст ігнорує наукові знахідки та досягнення, певна частина населення сприймає це як звільнення від ярма академічних еліт. Коли ж науковці вимагають суттєвих змін у суспільстві для більш ефективної боротьби з такими глобальними проблемами як зміна клімату або світовий голод, то у відповідь вони отримують лише втомлену посмішку політиків: «Ця ідея не отримає підтримку більшості.» Краще знання зараз мало чого вартує.
Експерт-інтелектуал
Щоб зрозуміти, чому науковці втрачають авторитет, варто подумати про те, які ролі вони виконують у суспільстві. Розрізняють два академічних типи науковців: інтелектуали та експерти.
Інтелектуали з’явилися на суспільній сцені наприкінці XIX сторіччя у Франції під час справи Дрейфуса (сфабрикована справа про шпигунство, що розділила французьке суспільство – ред.) в особі Еміля Золя. Протягом всього XX століття панував образ інтелектуала, створений Жан-Полем Сартром (французький філософ, противник катувань, захищав свободу народів визначати свою долю, визначав насильство як гангрену схожу з колоніалізмом – ред.). Цей образ інтелектуала уособлював повну незалежність[1] та критикував статус-кво[2]. Авторитет інтелектуала ґрунтується в першу чергу на моралі: інтелектуал керується своєю совістю та загальноприйнятими цінностями, за втілення яких він і бореться.
Авторитет інтелектуала ґрунтується в першу чергу на моралі: інтелектуал керується своєю совістю та загальноприйнятими цінностями, за втілення яких він і бореться.
Експерт же здобуває свій авторитет завдяки спеціальним знанням, які є принципово важливими для суспільства, але невідомі широкій аудиторії. Тому роль, яку він виконує, формується і скеровується в першу чергу принципами технократії, а не моралі. Експерт вирішує проблеми, не спираючись на певні універсальні цінності. Тому наближеність експерта до влади видається менш проблематичною. В основі його аргументів лежать знання, і тому його пропозиції є об’єктивними, зрозумілими й беземоційними. Модель експерта небезпідставно більш популярна у суб’єктивістському та релятивістському суспільстві. Основний принцип тут такий: якщо ти хочеш А, то маєш зробити Б, але чи маєш ти хотіти А – лежить за межами експертної оцінки.
Дефіцит авторитету
Ні експерти, які надають професійні консультації за лаштунками, ні публічно активні інтелектуали не відіграють домінантної ролі у сучасному суспільстві. Більш того, нині з’явилася своєрідна гібридна форма експерта-інтелектуала. Серед характерних представників цього нового виду можна виокремити багатьох економістів, таких як Кеннет Рогофф, Джеффрі Cакс, Джозеф Стігліц, Тома Пікетті чи Пол Кругман, а віднедавна і психологів, як-от Стівен Пінкер та Джонатан Хайдт. Хоча класичний інтелектуал і досі продовжує існувати в особі Джудіт Батлер, Ганса Ульріха Гумбрехта, Пітера Слотердайка чи Славоя Жижека, однак новий тип самовпевнено приходить їм на зміну.
Часто представниками цього нового типу мислителів стають професори або співробітники аналітичного центру із чіткими політичними вимогами. Вони поєднують у собі модель авторитетності експерта, яка спирається на знання, та авторитетність інтелектуа, яка народжується із моралі, адже експерти-інтелектуали у своїй діяльності займають позицію керуючись певними нормами. Надзвичайно важливою для експертів-інтелектуалів є можливість працювати у впливовому аналітичному центрі або в елітному університеті, оскільки вони можуть використовувати популярність організації для покращення власного іміджу.
Надзвичайно важливою для експертів-інтелектуалів є можливість працювати у впливовому аналітичному центрі або в елітному університеті, оскільки вони можуть використовувати популярність організації для покращення власного іміджу.
Через це у суспільстві з’являється підозра, що публічна робота цих експертів-інтелектуалів є не що інше як піар. Іншими словами, втручання експертів-інтелектуалів у життя суспільства позитивно впливає в першу чергу на власну кар’єру та імідж їхніх працедавців.
Експертів-інтелектуалів не можна назвати універсалістами[3]. Вони обмежуються втручанням у вузькі сфери їх професійної експертизи і таким чином отримують можливість розробляти конкретні пропозиції. Перевагою такого становища є уникнення критики, якої зазнають класичні інтелектуали через неспроможність запропонувати переконливу альтернативу статусу-кво. Недоліком є те, що нормативність їх позиції лишається прихованою. Самосприйняття експерта-інтелектуала варіюється від тлумача складних речей для пересічних громадян до творця політики, адже він встановлює рамки, оцінюючи конкретні варіанти політичних дій.
Втім, експерт-інтелектуал міряє квадратуру круга (використовує неправильні методи – ред.): він хоче бути «адвокатом загального», «захисником універсальних цінностей» (П’єр Бурдьє), але у той самий час бути і людиною зі скринькою інструментів, яка може все виправити. Однак запропонувати нове бачення суспільства експерт-інтелектуал не в змозі.
Нестабільний, мінливий авторитет експерта-інтелектуала коливається між прагненням до розповсюдження знань та пристрастю до дотримання певних норм, тому постає наступна проблема: вразливість експертів-інтелектуалів позбавляє наше надзвичайно складне інформаційне суспільство, засноване на принципі розподілу праці, одного з основних стовпів. Адже хто як не цей новий тип мислителів може дати суспільству пораду і допомогти з вирішенням найважливіших проблем?
Нестабільний, мінливий авторитет експерта-інтелектуала коливається між прагненням до розповсюдження знань та пристрастю до дотримання певних норм, тому постає наступна проблема: вразливість експертів-інтелектуалів позбавляє наше надзвичайно складне інформаційне суспільство, засноване на принципі розподілу праці, одного з основних стовпів.
Криза науки
Модель авторитетності експерта-інтелектуала наражається на небезпеку і з іншої сторони, а саме, із середини, із рядів самої науки. Оскільки і тут бракує віри у правильність наведених доказів. Ця криза довіри присутня у багатьох напрямках досліджень, починаючи від дієтології й медицини, закінчуючи психологією й економікою[4]. Вона послаблює спроможність науки захищатися від нападів політиків у часи популізму і дискусії про «демократію постправди»[5].
Причини цієї кризи дуже різноманітні. Журнали переповнені сумнівними результатами досліджень, які згодом виявляються невідтворюваними. У роботі з даними бракує методологічної компетентності, в окремих сферах спостерігається надмірна спеціалізація, а також зростає залежність дослідницьких центрів від приватних інвестицій. Суспільство ж сприймає наукові досягнення як такі, що конфліктують із політичними та економічними інтересами.
Інтелектуали майбутнього
Глобальні технологічні гіганти, такі як Google та Facebook позиціонують себе як спосіб покращення цієї ситуації, яким вони вже давно перестали бути. Окрім проблеми їх абсолютної влади над ринком, вони також підживлюють взаємну недовіру через принцип роботи їхніх алгоритмів, що формують дійсність.
Психологія довела, що для людського сприйняття характерне так зване підтверджувальне упередження (confirmation bias). Ми сприймаємо тільки ту інформацію, яка не суперечить нашому світогляду. Хоча науковці й самі страждають від проблеми confirmation bias, одне із завдань науки якраз і полягає у коригуванні такого сприйняття за допомогою об’єктивних знань. Але Facebook та Google – це ніщо інше як втілення підтверджувального упередження у технологіях. Замість того, щоб боротися з проблемою однобокого сприйняття, вони його підсилюють через те, що користувачі бачать тільки те, що відповідає їхньому психологічному профілю. Таким чином, поступово руйнується основа наукового суспільства – здатність населення критично мислити і сумніватися.
Facebook та Google – це ніщо інше як втілення підтверджувального упередження у технологіях. Замість того, щоб боротися з проблемою однобокого сприйняття, вони його підсилюють через те, що користувачі бачать тільки те, що відповідає їхньому психологічному профілю. Таким чином, поступово руйнується основа наукового суспільства – здатність населення критично мислити і сумніватися.
Експерти та інтелектуали майбутнього
В науці споконвіку існує принцип розподілу спеціалістів, подібний до розподілу на експертів та інтелектуалів. Зокрема, розрізняють фахівців у конкретній галузі та теоретиків, які встановлюють і досліджують глобальні взаємозв’язки. Філософ Ісая Берлін[6] придумав у 1953 році цікаву ілюстрацію такого розподілу: їжак (фахівець) захищає тільки свою територію, у той час як лисиця (теоретик) полює у багатьох місцинах. З того часу дещо змінилось. Сучасна модель наукового суспільства підтримує працелюбних їжаків, а волелюбні лисиці спотикаються через вузькогалузевих фахівців-їжаків, зокрема через чітко регламентований процес колегіального рецензування.
Епоха смислотворчих інтелектуалів добігає історичного кінця. Вони втратили здатність критикувати суспільство, оскільки через надмірну увагу до деталей їм бракує бачення загальної картини суспільства в цілому. Вони вже не можуть бути фахівцями у всеохоплюючих глобальних запитаннях.
Назад до діалектики
Залишається питання, що станеться у майбутньому із інтелектуалами, експертами, спеціалістами та критиками. Одне ми знаємо точно: як ніколи раніше наше суспільство залежить від експертів, оскільки ми не розуміємо більшості речей та процесів, які нас оточують. Можна впевнено сказати, що сучасне суспільство експертів є чимось хорошим, адже воно більш спроможне забезпечити краще життя для кожної людини. Але не треба забувати, що експерти — це теж люди зі своїми цінностями, принципами, ідеологією та залежностями, і це має бути відомо всім.
Коли ми говоримо про моральну легітимізацію інтелектуалів, йдеться про те, що саме у цих людях викристалізовуються одвічні запитання на кшталт: Як ми хочемо жити? Що нам потрібно? Протягом останнього століття ці питання були відсунуті назад під тиском обставин і замінені вирішенням більш нагальних потреб.
Той, хто запитує себе, яким же хоче бути наше суспільство, має абстрагуватися від фактичного стану речей. Треба бути допитливим, тренувати альтернативне мислення, заново вчитися мислити діалектично та контрафактно[7]. Ані експери, ні інтелектуали не начаклують вам хороше життя. Однак вони можуть створити простір, вільний від гонитви за швидкою наживою. Вони можуть знов ставити справжні, відкриті питання. Їх авторитетність зараз полягає в окресленні областей, де починається невідоме і несвідоме. Вони можуть і мають стати їжаками на довгих лапах.
Примітки
[1] В 1964 році Жан-Поль Сартр став лауреатом Нобелівської премії (література). Але він відмовився прийняти цю нагороду, заявивши про своє небажання бути чимось зобов’язаним будь-якій соціальній інституції – ред.
[2] Сучасного індивіда Сартр розуміє як відчужену істоту: його індивідуальність стандартизована та підпорядкована різним соціальним інститутам, які постають над людиною, а не походять від неї, і тому вона позбавлена найважливішого — здатності творити свою історію – ред.
[3] Ті, хто розглядають світ як єдине ціле і намагаються вивести із цього глобального цілого часткове (Платон, Арістотель, Фома Аквінський, Гегель) – ред.
[4] Експерти-інтелектуали працюють в цих сферах й досить часто проводять дослідження для різних замовників, не керуючись науковим інтересом. Часто їх дослідження не відповідають критеріям науковості, а їх методології не відповідають критеріям об’єктивності та відтворюваності. Тому з наукової точки зору їх діяльність і авторитет підпадають під сумніви – ред.
[5] Політика, яка спирається на почуття та власні переконання, які насправді не мають під собою реальних фактів. При цьому об’єктивна істина не фальсифікується чи піддається сумніву, а просто відсувається або «відходить на другий план» – ред.
[6] Англійський філософ, один із засновників сучасної ліберальної політичної філософії. Приділяв особливу увагу темам Просвітництва, романтизму, соціалізму та націоналізму – ред.
[7] Мається на увазі схильність до мислення про альтернативи до вже відбувшихся подій на кшталт: “Якщо б А не відбулося, то було б В” – ред.
