Між етнічною та громадянською українізацією: аналіз дискурсу Верховної Ради

Етнічна приналежність і мова належать до найочевидніших перепон на шляху до націєтворення в Україні через багатоетнічність і багатомовність країни. Володимир Кулик зауважує, що суперечлива політика часів СРСР призвела до значних розбіжностей між ідентичністю і практиками використання мови [1]. Вони існують і сьогодні. Наприклад, згідно з опитуванням Центру Разумкова, яке проводилось у 2017 році, існують розбіжності між етномовною ідентичністю україномовних і російськомовних (тільки російськомовних) українців: 92% населення ідентифікує себе як «етнічний» українець, однак лише для 72.2 % українська мова рідна [2].

Розбіжності між відчуттям національної приналежності, етнічною приналежністю і мовою викликають нормативні проблеми, які проявилися під час напружених політичних дебатів щодо мовної політики, зокрема скасування доволі сардоністичного закону про регіональні мови Ківалова-Колесніченка і підписання Петром Порошенком нового Закону «Про освіту». Іронічним є те, що закон про освіту, який намагався закласти концепцію на взірець європейської національної держави, погіршив стосунки України з європейськими сусідами, які висловили своє занепокоєння щодо своїх національних меншин, які проживають в країні. Однак, цю ситуацію слід брати до уваги разом з цинічними стратегіями самолегітимізації в домашній політиці, які використовують регіональні еліти.

Всі ці маневри з мовною політикою, можливо, непотрібні, оскільки події 5-річної давності настільки вплинули на значну частину російськомовного населення, що вони почали використовувати українську частіше ніж свою рідну мову [3]. Політики і Західний істеблішмент повинні чітко усвідомлювати цю динаміку під час розробки та аналізу політики, особливо тому, що конфігурації ідентичностей є надійними передвісниками політичних настроїв [4].

Мова навчання є важливим інструментом національного розвитку: вона полегшує спілкування між державою та її громадянами. Вона також допомагає створити спільну концепцію, в межах якої громадяни мають рівні права на ринку ідей, культури та суспільства.

Що важливо – ми мало знаємо про ставлення самих управлінців до динаміки ідентичності , та їхній вплив на політику потребує більш детального вивчення. Аналіз процесу розробки нового Закону «Про освіту» може прояснити, як законодавці бачать питання мови та етнічності в Україні, а також з’ясувати наскільки ці уявлення втілюються у змістовні реформи. Однак, контекст, в якому діють ці політики, надзвичайно специфічний і їх висловлювання лише допомагають описати цей контекст (наприклад, освітню політику), а не робити певні узагальнення щодо політики всієї Ради.

Методи, дані і теорія

1. Спочатку я збирав дані, проглядаючи інформацію з круглих столів і слухань, присвячених обговоренню Закону «Про освіту» на веб-сайті Комітету з питань освіти і науки Верховної Ради України (КОН). Всього, за цей період з’явилось три тексти, достатньо довгі для більш широкого аналізу, в яких йшлося лише про Закон «Про освіту». Кожен із текстів мав в середньому 23 900 слів, а загальна вибірка складається з 71 700 слів. Зустрічі тривали в середньому 140 хвилин і в них брали участь 23 учасники. Потім дані скомпілювали у три окремі текстові документи, які потім підготували до комп’ютерного і ручного аналізу дискурсу [5] [6]. Окремі уривки я переклав англійською для цієї статті.
2. Зрозуміти точне значення такої кількості слів та інформації нелегко. Тому я використовую комп’ютерний алгоритм, щоб погрупувати ці слова за схожими темами. Тематичне моделювання (за допомогою латентного розміщення Діріхле) припускає, що документ складається з різних тем, а ці теми утворені високою частотністю вживання певних слів. За допомогою моделювання слова групують за схожими темами і можна отримати статистику вживання слова в межах теми і частоту вживання теми в межах документа [7] [8]. Ця техніка чудово підходить для групування текстових даних і класифікації правового дискурсу за темами. Групування тем в юридичному дискурсі допомагає з’ясувати, які саме теми законодавці приховано обговорюють у конкретному тексті.
3. Моделювання за темою дозволяє визначити тематику тексту, однак не дає розрізнення між семантичними засобами і не аналізує риторичних Натомість, використовується аналіз дискурсу, який дозволяє глибше дослідити тексти і провести якісний аналіз цих угрупувань завдяки особистісній оцінці структури риторичних фігур, які використовують творці політики. Аналіз стосується різних категорій семантичних засобів, які важливі для конструювання ідентичності: зміст промови, дискурсивні стратегії, які лежать в основі риторики, а також діалектичні засоби, в яких використовується стратегія [9].

Результати і аналіз

Тематична модель виявила шість основних тем (див. Схема 3) [10]. Аналіз появи цих тем у певні роки показує серйозні зсуви у дискурсі. У 2015 році спостерігалась найбільша кількість тем, а розмова зосереджувалась довкола освіти в цілому, думок, стандартів і самого закону. У 2016 ключовими темами був сам закон, фінансування і стандарти. Однак, про меншини розмовляли лише у 2017 році. На графіку нижче ці результати представлені в розрізі тем, які з’являлись в певному році.

З таким приблизним дороговказом можна почати аналізувати національне розуміння, а також справжні бажання і страхи політичних діячів. За період у три роки, дискурсивний аналіз кількісно визначив три особливо яскраві змістовні елементи, присутні в кожній темі, крім фінансування: євроінтеграція, етнокультурні критерії для членства, ідея про те, що Україна є ( і повинна бути) сучасним Західним фронтом проти несучасного сходу і російської агресії. Ці елементи можна вважати «розмовами» в межах виокремлених вище тем, які підкреслюють, як формулювання політики по-різному використовує кожну тему.  

2015: Європа, демократія і сучасність

У 2015 році дискурс зосереджувався переважно довкола європеїзації, модернізації і демократії. Наприклад, один член комітету стверджує, що система освіти повинна відповідати потребам сучасної європейської України, демократичної України і України в стані війни. Законодавці говорять про необхідність інтеграції з Європою в питаннях модернізації педагогічних стандартів. Крім того, у виступах промовців слід відзначити почуття громадянського обов’язку та відчуття єдності нації. Коли йшлося про освітні стандарти, політики називали громадянський обов’язок і націю серед ключових цінностей освітньої системи.

Багато уваги також приділяється побудові сучасної європейської України та майбутнього, що відрізняється від теперішнього. Водночас, для виправдання теперішньої політики звертаються до типових націоналістичних закликів. Доходить до того, що націоналізовану історію використовують для просування сучасної політики під час обговорення освіти в цілому чи висловлення власної думки з цього питання:

Ця цитата показує дискурсивну стратегію, яка підтримує національні міфологізовані історії і виправдовує потребу створення української системи освіти в інтересах підтримання традиції та інновацій. 2015 рік відкрив вікно можливостей для розширення дискусії про освіту від питання стандартів освіти до європеїзації стандартів освіти.

2016: Цивілізаційна війна

Замість того, щоб концентруватись на стандартах та освіті в цілому, у 2016 році політики зосереджуються більше на самих формулюваннях закону і загрозі з боку Росії. Ці формулювання набули справді гантінгтоніанських форм, коли один з учасників зацитував «Зіткнення цивілізацій», коли говорив про загальний стан освіти:

Така дискурсивна стратегія імпліцитно порівнює Україну і Росію, вважаючи російську цивілізацію, а не російську державу загрозою українській національній ідентичності. Мовець риторично попереджає про російську агресію і важливість українського суверенітету. Що цікаво, жоден з дискурсів 2016 року не розглядає Європейський Союз як силу глобалізації, що може підсилити український суверенітет. Отже, закон опосередковано говорить про підвищену необхідність безпеки у зустрічі віч-на-віч з Росією, а не безпосередньо про підтримання національної ідентичності як такої: законодавці вбачають європейські інституції необхідним елементом для встановлення змістовного суверенітету.

2017: Патріотизм, страх і мова

Дискурсивні конструкції, які ми знаходимо у 2017 році, зміщують фокус зі східного Іншого на Україну та її меншин. Питання більшості-меншості стає особливо актуальним і політики починають більш відкрито говорити про місце національних меншин, а не робити загальні заклики до гомогенності.  

Таким чином розмивається межа між етнічним і громадянським націєтворенням. З одного боку, робиться акцент на етнолінгвістичній українській ідентичності як основі функціонування держави. З іншого боку, ця ідентичність загрожує російськомовним як співгромадянам, які опиняються у вразливому стані до потенційної експлуатації. Наведений вище приклад може бути проблематичним, оскільки характеризує всіх неукраїномовних як осіб, що піддатливі до іноземного впливу (наприклад, тому, що вони не українці). Однак, ця риторика відступає від реальності, в якій російськомовні після війни стали навіть більш українськими. Ця розбіжність змушує звернути увагу на труднощі громадянського націєтворення. Одна з проблем полягає в тому, що політичні діячі, які негласно намагаються творити інтегративні політики, можуть підтримати гомогенізуючі політики в ім’я державної гармонії. Ці політики можуть бути проблематичними в багатоетнічних і багатомовних контекстах, і часто стають причиною напруження з «національними батьківщинами» нацменшин.

Інші приклади показують, як дискурсивні стратегії для побудови громадянської стратегії в Україні використовують деструктивну мову:

Тут, навіть мовні меншини, які не є російськомовними, всеодно чомусь вважаються «протиукраїнськими», оскільки не роблять внеску у функціонування суспільства чи уряду тією ж самою мовою. Це зміна дискурсу від «російської загрози» до «проти Інших» серед нас. Ця стратегія намагається применшити легітимність інших груп в межах політичної системи через так-звану національну різницю між ними та українцями, що легітимізує етнолінгвістичну версію української ідентичності.

Спікери висловлюють здивування, коли хтось не поділяє їх думку:

Промовці наділяють українську мову вищим статусом через представлення мов інших груп як іноземних, а отже таких, що є рідними для інших національностей. Здається, тут політичні діячі плутають використання мов, етнічну приналежність і національність.  

У 2017 році спостерігається повернення євроцентричної риторики. Однак, деякі вислови змішують європеїзацію з «патріотичними» елементами, коли мова йде про освітні стандарти:

Все це вказує на очевидний зсув риторики і дискурсу. Хоча ця цитата і підкреслює громадянські елементи української нації (наприклад, патріотична любов до держави і європейські ідеали), вона також каже про те, що україномовний патріотизм є необхідною передумовою для побудови європейської України. Саме це творить складний портрет громадянського націєтворення в Україні. З одного боку, творці політики хочуть просувати конкурентоспроможну, інтегративну, європейську і «сучасну» націю, а з іншого боку, розглядають і ставляться до етнічних і лінгвістичних ідентичностей та використання мов у ентомовному ключі, оскільки часто змішують етнічні, національні та мовні ідентичності. Тобто, націєтворення в Україні коливається між етнолінгвістичними орієнтирами і бажанням європеїзації.

Подальший аналіз: Підсумки

Теми, які обговорюють політики, свідчать про те, що освітня політика в Україні це не лише про етнічний поділ. Машинний алгоритм визначив зміну тем від стандартів, думок та освіти в цілому до питання нацменшин, а націєтворча риторика якісно змінилась разом з цими тенденціями. Навіть коли законотворці використовують принципову і деструктивну мову, вони зосереджені на тому, щоб створити українську громадянську ідентичність на класичний французький зразок: нація як щоденна добровільна дія або плебісцит спогадів і амнезії. Тобто, політики прагнуть збудувати унітарну і централізовану національну державу, яка певною мірою залежить (як це притаманно історичній французькій традиції) від спільної мови престижу. Згідно з цим, неукраїномовним потрібно прийняти спільну мовну парадигму України і обмежити використання рідної мови в публічному контексті. Риторика 2015-2017 рр. показує, що сучасна європейська Україна порівнюється зі східною і несучасною, що є результатом чіткого усвідомлення політиками міждержавної політики: безпекова криза лежить в основі їхньої перспективи.

Перехід від плавної до радикальної українізації (як мінімум в парламентському дискурсі, присвяченому питанням освіти) є наслідком двох комплексних тем: безпекова загроза і потреба в об’єднанні нації, і бажання долучитись до європейської спільноти. Політичні діячі переважно слідують настроям політичної спільноти в питаннях національної ідентифікації, але вони повинні остерігатись недоліків популістичного етнонаціоналізму. Такий патріотизм відкидає інші реальності України, до яких належать багаті джерела культури, інформації та діалогу багатьма мовами про багато історій. Нещодавня промова Дональда Туска з нагоди вшанування 5 річниці Євромайдану говорить якраз про це: остерігайтесь популістичного націоналізму і прийміть громадянську ідентичність України, яка робить її частиною європейської спільноти. В умовах виникнення мови престижу, реформи освіти і довгострокового конфлікту з більшим сусідом, що має ядерну зброю, Україна повинна довіряти своїм громадянам і перестати балансувати між етнічною і громадянською українізацією.

Примітки