16 липня призначили нового голову Нацбанку, а вже 17 липня голова Ради НБУ Богдан Данилишин написав пост у фейсбуці з аналізом дій регулятора за останні 6 років. Головний посил: НБУ залежний від міжнародних структур, допустив безліч критичних помилок, і взагалі його потрібно повернути під міцну руку держави.
Найприкметніше, що за два дні до того, 15 липня, Данилишин говорив про незалежність НБУ як про щось, що не підлягає сумнівам. Ба більше, пояснював, що ніхто на неї й не думав зазіхати. «Після 3 липня Національний банк України залишився незалежним. І на незалежність НБУ ніхто не посягав».
Так що ж насправді? Регулятор залежний чи незалежний? Його дії професійні чи завдали шкоди економіці? VoxCheck розібрав пост Данилишина.
Чому взагалі виникла ідея незалежності центрального банку? Тому що в урядів зазвичай є спокуса простимулювати економіку та отримати «електоральні дивіденди». Однак у довгостроковій перспективі такі стимули можуть спричинити інфляцію й навіть розкрутити інфляційну спіраль. Тому створюють інституції, які мають довші горизонти планування та слідкують за економічними, а не політичними циклами. Одна з таких інституцій – центральний банк. Однак, незалежність не означає, що центробанк може робити те, що йому заманеться. Рамка його діяльності визначена законом, а підзвітність забезпечує наглядова рада сформована політично (наприклад, в Україні Раду НБУ формують президент та парламент). Зазвичай закон і наглядова рада встановлюють мету роботи центробанку (наприклад, цінову стабільність), але методи досягнення цієї мети центробанк обирає самостійно.
Тепер повернемося до допису Богдана Данилишина. Практично кожен названий ним показник – правильний. А от висновки – маніпулятивні.
(Не)залежність Національного банку
«Якщо хтось вірить в те, що НБУ був незалежним в часи колишнього чи позаколишнього Президента – він або наївна людина, або випускник школи з економіки».
«Нацбанк за останні 6 років став дійсно незалежним від держави, але ДОСИТЬ залежним від окремих осіб та міжнародних структур. Тому твердження міжнародних організацій про незалежність НБУ – просто блеф».
«В даний час ті, хто найбільше кричав і кричить про втрату незалежності НБУ- насправді його приватизували. Це також підтвердження НЕЗАЛЕЖНОСТІ НБУ від Держави України і цілковитої залежності від МВФ та світових фінансових організацій».
«Тому в даний час завдання – повернути Національний банк – Державі і народу України».
Як ми вже писали раніше, під незалежністю центрального банку розуміють неможливість втручання в його оперативну діяльність – насамперед з боку політиків. У політиків є мета залишитись при владі, що в демократії означає забезпечити собі перемогу на виборах. Через те, що значна частина виборців голосує за тих, хто забезпечив зростання їхніх доходів – у влади завжди є прагнення зробити таке підвищення «тут і зараз», незважаючи на довготермінові наслідки. Найпростіше це зробити за рахунок збільшення державних видатків. Але як уряд може збільшити свої видатки? Перший шлях – зібрати більше податків. Але це не буде популярним у виборців. Другий – позичити кошти за кордоном чи всередині країни. Найпростіше – позичити у центробанку, адже він випускає гроші в обіг.
Однак, зростання кількості грошей в обігу (стимулювання попиту) за незмінної пропозиції призводить до зростання цін, а не лише до збільшення номінальних доходів. Навіть якщо ж підприємства збільшують обсяг виробництва у відповідь на зростання попиту, це означає, що вони більше конкурують за робочу силу й відповідно підвищують зарплати. Отже, зростають їхні витрати, що теж веде до зростання цін.
Тому більшість розвинених країн світу і значна частина тих, що розвиваються, забезпечують незалежність своїх центральних банків від політичного втручання. З кінця 1980х усе більше країн вважають, що їхні центральні банки мають концентруватися на забезпеченні стабільної та низької інфляції – щоб компанії та люди могли планувати свою діяльність на довший період часу. Сьогодні 72 країни впроваджують політику інфляційного таргетування. Це означає, що при зростанні цін центробанк підвищує процентну ставку таким чином знижуючи попит та підвищуючи заощадження, а під час економічного спаду знижує ставку, щоб зробити гроші дешевшими та заохотити інвестиції та споживання. Таку політику НБУ впроваджує з 2015 року.
Складно сказати, що мав на увазі пан Данилишин говорячи про «приватизацію НБУ МВФ та іншими міжнародними організаціями». Адже жодних приватизаційних процедур щодо Нацбанку не проводилося. Якщо ж це натяк на програму МВФ, то її підписують президент, прем’єр-міністр, міністр фінансів та голова центробанку. А зміст програми – результат переговорів МВФ з усіма відповідними інституціями.
Хай іноземці допомагають
«Нашим зарубіжним партнерам уже пора не тільки говорити про незалежність і досягнення НБУ, а реально, якщо це дійсно партнери, включатися в розбудову Української економіки. Реальна ціна цієї допомоги – прямі іноземні інвестиції – 1.7% ВВП – це один з найнижчих показників у світі. А розмов про підтримку – на цілих 10%».
Спочатку про показники. За 2018 рік чисте надходження прямих іноземних інвестицій (ПІІ) до України становило 1,89% ВВП, а середньорічні надходження ПІІ до України за 1992-2018 роки – 2,86% ВВП (тож пан Данилишин дещо применшує).
У 2018 році Україна за співвідношенням ПІІ до ВВП знаходилася на 114 місці серед 186 країн світу, а в середньому за 1992-2018 роки на 108 місці. Тож навряд чи можна казати про «один із найнижчих показників у світі».
Але головне те, що країни та міжнародні фінансові організації (міжнародні партнери, про яких каже пан Данилишин) надають гранти або дешеві кредити на розвиток економіки, інфраструктури чи інституцій. А прямі іноземні інвестиції здійснюють приватні компанії. Й завдання уряду – переконати їх у тому, що їхні інвестиції в безпеці й вони можуть отримати прибуток від своїх вкладень. Саме тому до програми МВФ включені серед іншого реформа системи правосуддя, заходи боротьби з корупцією чи дотримання політики інфляційного таргетування.
Заяви голови ради НБУ про необхідність «повернути НБУ державі» не сприяють позитивному сприйняттю міжнародними інвесторами ситуації в країні й тому навряд чи приведуть до зростання ПІІ.
Війна не винна, винен Нацбанк
«Ось ціна “незалежності” НБУ – наслідки політики, яку проводило колишнє Правління:
Для початку згоден, що почалася війна, була втрата значної території країни. Але:
На початку 2014 року індекс інфляції дорівнював практично 0%, процентна ставка за депозитними сертифікатами НБУ становила 2%, облікова ставка (тобто ставка за рефінансуванням на тендерах) – 6,5%, міжнародні резерви НБУ – 20,4 млрд дол.
Монетарна, валютно-курсова політика і банківське регулювання з 2014 року проводились таким чином, що вони не пом’якшували, а загострювали зовнішні шоки, і допустили
- глибоку валютну кризу у 2014-2015 роках (трикратну девальвацію гривні);
- галопуючу інфляцію у 2015 році (у квітні 2015 року вона становила 60,9%);
- стагнацію економіки разом з високою інфляцією (тобто кризу стагфляції) протягом 2015-2017 років;
- колапс кредитування виробничих підприємств, який продовжується і до сьогодні (відношення кредитів підприємствам до ВВП менше 20% при нормальному рівні 60-70%)
- глибоке падіння промислового виробництва (яке розпочалось з липня 2019 року) та доведення цін виробників до стану глибокої дефляції (-4,2% за І квартал 2020 року).
Звісно, дефляція цін виробників, колапс кредитування, падіння промисловості та більш ніж 10-відсоткові коливання валютного курсу за всіма канонами економічної науки не можуть вважатися ознаками макроекономічної стабільності».
Наведені показники правильні (окрім «нормального» рівня відношення кредитів до ВВП – ми не знайшли досліджень, які б показували, що саме такий рівень є правильним).
За перші два місяці 2014 року індекс інфляції зріс на 0,8%. У наступних місяцях зростання прискорилося. До середини квітня 2014 ставка за депозитними сертифікатами строком на 7 днів була 2,25%. Перші три місяці 2014 року ставка рефінансування становила 6,5%. Валові міжнародні резерви становили 20,4 млрд дол.
Однак, правильні дані поставлені у неправильний контекст. Так, на 01.09.2011 року валютні резерви становили 38 млрд дол., на 01.01.2014 року – 20 млрд дол. Частково скорочення резервів – результат виплати кредиту МВФ, просте основні втрати – на підтримання «гривні по 8», на яке пішло біля 12 млрд дол. за 2 роки й 4 місяці (в середньому по 430 млн дол. на місяць). Частина цієї валюти пішла на оплату імпорту, частина «під матраци» на заощадження. Під час війни та втечі капіталу з країни подальше підтримання курсу було неможливим – на це просто не було резервів (на початку березня 2015 вони становили лише 5,9 млрд дол.). Раніше ми вже писали, чому дотримання політики фіксованого курсу було неправильним. Оскільки Україна маленька відкрита економіка й залежить від цін на світових ринках, будь-які несприятливі умови на них без «амортизатора» у вигляді гнучкого курсу ми відчуваємо дуже болюче. Зокрема й через те, що під час світових криз капітал «тікає» з країн, що розвиваються, що ми спостерігали і наприкінці 2008, і в 2014-2015, і в менших масштабах у березні 2020.
До того ж, 2014 року внаслідок окупації промислової частини Донбасу Україна втратила значну частину валютних надходжень від експорту. А населення почало панічно забирати депозити та міняти їх на валюту (аби зупинити це, довелося впроваджувати валютні обмеження).
Інфляція у квітні 2015 року до квітня попереднього року справді досягла найвищого рівня – переважно через те, що уряд у 5,5 разу підвищив тарифи на газ для населення, щоб ліквідувати тіньовий дефіцит Нафтогазу (який у 2014 р. перевищив дефіцит бюджету у 5% ВВП). Іншим важливим чинником було ослаблення гривні наприкінці лютого, причини якого розглянуто вище.
Протягом 2016-2017 років, незважаючи на 15% падіння ВВП за 2014-2015 роки у зв’язку з війною та втратою територій, економіка почала відновлюватися. І саме політика інфляційного таргетування дозволила знизити інфляцію до менше 10% вже до кінця 2018 року.
Невисоке відношення кредитів до ВВП – результат не лише порівняно високих відсоткових ставок, але й слабкого захисту прав кредиторів та «подвійної» звітності, яку ведуть багато підприємств задля «мінімізації податків». Сьогодні банки конкурують за якісних позичальників. Якщо банкам «згори» будуть спускати обов’язкові обсяги кредитування підприємств, то або виконавча влада має забезпечити гарантію повернення таких кредитів або приватні банки знайдуть як обійти такі накази.
Зниження обсягу промислового виробництва та цін виробників спричинене насамперед уповільненням світової економіки, яке почалося в середині 2019 року та прискорилося через карантинні заходи, запроваджені багатьма країнами. Хоча зміцнення гривні наприкінці 2019 року справді знизило прибутки експортерів (та підвищило прибутки імпортерів), однак передчасне пом’якшення монетарної політики могло б призвести до зростання інфляції та необхідності знову підвищувати облікову ставку.
