Що варто знати про інтерв’ю

У травні-червні 2020 року аналітична платформа VoxUkraine та Центр журналістики при Київській школі економіки вчили співробітників Рахункової палати, Мінфіну, Міністерства економрозвитку, Митниці та Податкової співпрацювати з медіа. За результатами 15 годин лекцій та тренінгів досвідчені редактори Людмила Смоляр та Отар Довженко підготували серію практичних матеріалів для всіх, хто хоче налагодити теплі стосунки з журналістами.

Державні службовці цікавлять журналістів як герої матеріалів, експерти та джерела інформації. У матеріалі про ефективну співпрацю з медіа вже йшлося про те, що журналісти — не вороги, тому не слід сприймати спілкування з ними як двобій або змагання «хто кого переманіпулює». Робота журналістів — ставити запитання. Щоб не нашкодити собі та своїй організації, відповідаючи на ці запитання, варто більше дізнатися про принципи та професійні стандарти, якими керуються журналісти, коли беруть інтерв’ю.

Інтерв’ю — це розмова, яку журналіст веде з героєм від імені та в інтересах аудиторії. Формулюючи запитання та вибудовуючи логіку розмови, журналіст зважає на те, наскільки обізнана аудиторія, що її (а не самого автора) цікавить насамперед, які речі можуть бути для неї заскладними. Іноді журналісту доводиться ставити «дурні» запитання або просити співрозмовника пояснити речі, які сам він мав би розуміти. 

У публікації інтерв’ю може виглядати по-різному. Запитання-відповідь — лише один із форматів тексту за мотивами розмови. Він притаманний пострадянській пресі і майже не використовується в європейській: там запитання-відповідь — не формат, а спосіб зібрати матеріал. Тож коли у вас беруть інтерв’ю, пам’ятайте, що є різні способи оформити друковану розмову: наприклад, як монолог від вашого імені без запитань журналіста, як переказ ваших слів зі вкрапленням цитат чи без них. 

Журналісти не мусять публікувати все, що ви сказали під час інтерв’ю. Вони можуть скорочувати ваші слова, якщо ті не стосуються головної теми розмови (а така тема обов’язково повинна бути — не буває інтерв’ю про все на світі) або якщо сказане повторюється кілька разів протягом розмови. При скороченні, звісно, сенс ваших слів не має бути спотворений. Якщо ви впевнені, що не говорили того, що написано в інтерв’ю, або говорили щось зовсім інше, вимагайте виправлення чи уточнення. 

В публікації журналісти можуть міняти місцями частини інтерв’ю. Вони ліпше знають, як побудувати текст, аби зацікавити читача свого видання: із чого краще почати і чим завершити. Якщо зміна послідовності ваших слів не спотворила їхній зміст, змиріться: текст створює автор, а не герой. 

Медіа редагують пряму мову — те, що ви скажете, не буде викладене дослівно. Під час редагування змінюється порядок слів, зникають повтори і вставні слова, виправляються помилки та невдалі формулювання. Якщо ви впевнені, що ці зміни спотворили сенс сказаного, вимагайте виправлення чи уточнення. Але не слід наполягати на тому, аби сказане вами передали дослівно, лише заради принципу. 

Не кожна тривала розмова — інтерв’ю. Журналісти можуть спілкуватися з вами довго і поставити багато запитань для того, щоб розібратися в темі, а в матеріалі використають лише кілька цитат. Це звична практика, не слід на таке ображатися. Журналісти мали би попереджати про це завчасно, але іноді цього не роблять — забувають, що це не очевидно. Журналісти якісних медіа говорять із багатьма людьми, щоб зібрати матеріал для публікації, особливо на складну й багатогранну тему. Такі великі матеріали журналісти називають фічерами (від англійського feature). Домовляючись про розмову, цікавтеся, який буде формат матеріалу і як саме журналіст вплете у текст ваші слова. 

Не вимагайте в журналістів надіслати запитання до інтерв’ю перед розмовою. Професійні медійники так не роблять — вони не зацікавлені, щоб під час розмови ви бубоніли заготовані й завчені фрази. З іншого боку, журналісти хочуть змістовних розмов і розуміють, що вони часто неможливі без підготовки. Тому можна просити окреслити теми майбутньої розмови, а не конкретні запитання. Якщо теми вам не до душі або ви в них некомпетентні, відмовтеся від інтерв’ю. Якщо можете, порадьте більш доречного героя замість себе.

Якщо знаєте тему розмови заздалегідь, підготуйтеся. Продумайте, що ви скажете, і як наблизите свої слова до читача, який може нічого не розуміти у вашій галузі — завдяки прикладам, порівнянням, аналогіям, простим і зрозумілим словам. Уявляйте людину, яка читає ваше інтерв’ю, час від часу питаючи «і що?». Ви маєте подбати, щоб вона знайшла відповідь — тобто пояснити, як ваша розповідь стосується її життя. 

Не переходьте на особистості в розмові з журналістом. Не варто також відповідати запитанням на запитання (хіба що у разі, якщо ви справді не зрозуміли, про що вас запитують, і хочете щось уточнити). Це прийом, який розумна аудиторія ідентифікує як ознаку політичної демагогії. Досвідчені журналісти відповідають на таке «запитання тут ставлю я» й не дозволяють втягнути себе в неконструктивну суперечку. 

До інтерв’ю на радіо чи телебаченні слід готуватися ще ретельніше, особливо якщо йдеться про прямий ефір або ввімкнення. Ввімкнення на радіо за суттю схоже на новини, але триває довше: ведучий розповідає про щось актуальне і долучає до розповіді фахівців. Якщо вас запрошують поговорити під час увімкнення, розраховуйте на 5-10 хвилин розмови (випуск радіоновин триває три хвилини і в ньому може або зовсім не бути цитат, або бути кілька по 10-20 секунд кожна — така специфіка формату). Увімкнення — це шанс для промовця запам’ятатися і слухачу, і журналістам, якщо він буде доступно і компетентно висловлюватися. Після ефірів журналісти обговорюють спікерів і діляться враженнями про те, чи є сенс їх запрошувати знову.

Перед інтерв’ю на телебаченні треба подивитися попередні випуски цієї ж програми. Так ви побачите, в якому стилі ведуть розмову ведучі, і знатимете, чого від них чекати. Зорієнтуйтеся, скільки часу ви будете говорити: є велика різниця, йдеться про 10 хвилин чи про годину. Також важить, чи присутній у студії хтось, крім вас і ведучого, і в якій ролі. І якщо так, то чи матимете ви нагоду поставити одне одному запитання чи бодай обмінятись репліками. Якщо є інші гості, це впливає і на динаміку розмови, і на кількість часу, відведеного кожному з гостей.

Якщо ви хочете потрапити на радіо- чи телеефір, звертайтеся до гостьового редактора, а  не до головного редактора медіа. Саме гостьові редактори відповідальні за те, якого гостя пропонувати на ввімкнення. До них звертаються журналісти, щоб дізнатися, які спікери в чому компетентні. Гостьових редакторів в Україні небагато, вони знайомі між собою й активно обмінюються інформацією, в тому числі контактами спікерів та враженнями про них.

Журналісти неохоче дають текст інтерв’ю на узгодження. Хоча іноді мусять це робити, адже за законом респондент є співавтором інтерв’ю і без його згоди розмова не може бути опублікована. Як правило, герої «правлять» текст на гірше і в неприйнятний для журналістів спосіб: заміняють зрозумілі формулювання на «більш розумні» або «офіційні», додають те, чого в розмові не казали (так не можна, хіба уточнювати чи виправляти свої ж слова), і викидають те, що казали (але слово — не горобець, особливо, сказане під запис). В результаті журналісти втрачають час на чекання правок, потім — на їх аналіз (врахувати чи відхилити) і на сварки з героєм на тему тих, які все ж відхилили. Тому, якщо можете…

Узгоджуючи своє інтерв’ю перед публікацією, мінімально втручайтеся в текст. Додавайте тільки справді важливі правки, без яких зміст ваших слів був би неточним чи неправдивим. Стилістику, добирання синонімів, розташування тем у тексті лишіть на совісті журналістів — вони вміють із цим працювати. Пам’ятайте, що заголовок, лід та ілюстрації до тексту завжди обирає журналіст чи редактор, а не герой. Тож вимагати змінити ці складові матеріалу можна, якщо вони неправдиві, маніпулятивні, образливі тощо, але не можна, якщо вони вам просто не до душі. 

Уважно ставтеся до обставин і приміщення для зустрічі із журналістами. Вони можуть описати в матеріалі все, що спостерегли навколо. Книжка у вашій шафі, фотографія на стіні, дорогий годинник на руці й навіть документи, необачно залишені на столі, можуть потрапити у матеріал. Тож визначіться, чи хочете ви запрошувати їх у свій кабінет. Якщо ні — оберіть нейтральну територію. 

Якщо для інтерв’ю на радіо чи телебаченні бракує впевненості, зробіть власний подкаст. У ньому можна розповідати те, що ви самі вважаєте за потрібне, і не бути обмеженими незручними журналістськими запитаннями. Аудиторія подкастів в Україні невелика (успіх — якщо випуск прослухала тисяча людей), але специфічна і важкодоступна для решти ЗМІ: молоді, освічені, забезпечені люди, які цінують свій час. У подкасті має бути історія, яку цікаво слухати і в якої є людський вимір, тобто зрозуміло, як усе сказане стосується звичайної людини. Перевага подкастів у тому, що їх можуть слухать довго, а не тільки після виходу епізоду, як зазвичай буває з радіопрограмами.