В Україні знову заговорили про пенсійну реформу. В планах – нарешті запустити другу, накопичувальну, ланку пенсійної системи – аби працівники не лише «скидалися» на виплати пенсіонерам, а й обов’язково відкладали собі гроші на старість. Розбираємося, як це працюватиме.
В Уряді обіцяють, що таку систему почнуть запроваджувати уже до кінця 2021 року. Хоча у травні 2020-го прем’єр Шмигаль говорив, що накопичувальну ланку можуть активувати 1 січня 2021 року. До того попередники планували запуск на 2018 рік. А закон, який запровадив три рівні пенсійної системи, взагалі ухвалили ще 2003 року.
Що нині відбувається з пенсійною системою?
Ви та ваш працедавець платите внески до Пенсійного фонду, й ці кошти йдуть на потреби нинішніх пенсіонерів. Наступні ж покоління забезпечуватимуть вашу пенсію. Так працює солідарна пенсійна система. Втім ця система дає збій, коли нація старіє – тобто коли частка пенсіонерів зростає, а працездатних людей – ні. Зараз в Україні 11,3 млн пенсіонерів. Зайнятого населення менше 16 млн, із них понад 20% працюють неформально – тобто Пенсійний фонд не отримує від них грошей. Виходить, що 11 офіційно працевлаштованих забезпечують 10 пенсіонерів. Але не вистачає і цього – щороку понад третину надходжень Пенсійного фонду становлять доплати з держбюджету. І хоча частина грошей у цій сумі – це виплати від держави там, де вона працедавець, втім інша частина – саме дефіцит.
Опитування CASE Україна свідчить, що українці загалом розуміють, у якому стані наша пенсійна система. Так, половина опитаних очікують, що їхні доходи на пенсії скоротяться у кілька разів. Дві третини респондентів певні, що пенсією їх має забезпечувати держава. Проте 26% із тих, хто сподівається на державну пенсію, хотіли б платити менше до пенсійного фонду та заощаджувати ці гроші самостійно. Отже, ідея накопичувальної пенсії не чужа значній кількості українців.
Навіщо пенсійній системі накопичувальна ланка?
«Чарівної пігулки», щоб зробити українську пенсійну систему стійкою, а українських пенсіонерів забезпеченими, немає. Але зрозуміло, що лише перша, солідарна, ланка не зможе довго забезпечувати виплату пенсій.
Нині майже 40% українських пенсіонерів отримують від 2 до 3 тисяч гривень. Ще 16% живуть на менш, ніж 2 тисячі, а 19% – отримують від 3 до 4 тисяч гривень пенсії. За прогнозом ООН, населення Україн до 2050 року скоротиться майже на 20% – зокрема за рахунок меншої народжуваності та міграції молоді. Отож, пенсіонерів більшатиме, а молоді, що може заробляти їм на пенсії – навпаки. Відтак, аби пенсії хоча б не меншали, довелося б збільшувати податкове навантаження на українців.
Тож логічним виглядають пошуки нових способів заощаджувати «на старість». Обов’язкове накопичення під наглядом держави – один із них.
Згідно з даними Пенсійного фонду України
Що пропонують зараз?
Нині єдиного бачення, як впроваджувати другий пенсійний рівень, немає. В Уряді пропонують заощаджувати 2% від нинішнього ЄСВ і 2% від податку на доходи фізосіб.
Інший варіант внесли на розгляд парламенту четверо нардепів зі «Слуги народу». Згідно з ним, на накопичення мають іти щонайменше 3% від поточної зарплати – 2% сплачуватиме роботодавець і 1% – працівник, який за бажанням може платити й більше. Законопроєкт уже включили до порядку денного парламенту, зараз він проходить комітети.
Зрештою, і обов’язкові, і добровільні накопичення обмежені сталістю української економіки, довірою до державних інституцій та розвитком ринку цінних паперів в Україні.
Які є ризики?
Питання не лише у тому, як збиратимуть заощадження, але й куди їх можна буде інвестувати – так, щоб їх принаймні не «з’їла» інфляція. Оскільки фондовий ринок в Україні майже не розвинений, вибір тут невеликий: вкладати кошти можна буде в ОВДП та деякі корпоративні облігації.
В інвестиційній компанії ICU це вважають скоріше плюсом – оскільки на ринку такого розміру немає дуже ризикових інструментів. Але й мінуси в цьому також є – управлінці активами мають менше інструментів для інвестування. Ухвалення нового закону про фондовий ринок допоможе його розвитку. Це сприятиме розвитку як державних, так і недержавних накопичувальних пенсійних фондів. У свою чергу, більший обсяг заощаджень створюватиме попит на нові (для України) фінансові інструменти.
Теоретично, довгострокові (пенсійні) заощадження – це стабільне джерело довгострокових інвестицій. Наприклад, у виробничі проекти, які довго окуповуються. Однак для того, щоб цей механізм працював на практиці, потрібна довіра людей до того, що їхні заощадження не пропадуть, а навпаки – виростуть. Для цього потрібні працюючі інститути захисту прав власності.
Чому другу ланку складно запровадити?
По-перше, будь-яка пенсійна реформа, скоріше за все, не принесе політичних дивідендів. Як зазначають у «Реанімаційному пакеті реформ», зміни пенсійних систем – це серйозний виклик для будь-якого уряду. Адже реформи торкаються великої частини політично активних людей. Так, практично всі уряди, які впроваджували пенсійні реформи, на наступних виборах втрачали підтримку електорату. Винятком була лише Велика Британія, де уряд «залізної леді» Маргарет Тетчер після змін у пенсійній системі зміг переобратися.
По-друге, запровадження накопичувального рівня може серйозно загрожувати макрофінансовій стабільності. Адже якщо частину коштів «перекласти» із солідарної системи на накопичувальні рахунки, дефіцит Пенсійного фонду доведеться чимось перекривати. Якщо це зроблять за рахунок Державного бюджету, тобто інших податків, – залишиться менше коштів на фінансування інших видатків. Якщо ж за рахунок запозичень – виросте державний борг та відповідно витрати на його обслуговування.
Солідарна чи накопичувальна?
Говорячи про успіх накопичувальної пенсійної системи, зазвичай згадують знамениту Чилійську систему, запроваджену 1981 року. Вона зробила ставку на обов’язкові накопичувальні внески (10% від зарплати), якими управляли приватні пенсійні фонди. Згодом цю модель запровадили понад 30 інших країн. Проте виявилося, що у пенсійній системі брали участь лише близько 20% населення – ті, хто працював офіційно. Велика частина працівників, особливо у неформальному секторі, не робили пенсійних внесків узагалі. А ті, хто робили внески, отримують значно нижчі пенсії, ніж сподівалися. Зокрема, через високу інфляцію протягом 1980-1990-х років. Отже, 2008 року в Чилі запровадили солідарну складову пенсійної системи – щоб забезпечити тих, хто не брав участі у накопичувальних фондах. Ба більше, зараз через коронакризу чилійські депутати дозволили громадянам знімати до 10% своїх накопичень із пенсійних фондів. Це може загрожувати стабільності цих фондів.
На іншому кінці спектру – Грузія, яка з 2004 року ліквідувала пенсійний фонд та виплачувала пенсії з бюджету. При цьому пенсії були однакові для всіх, хто досяг пенсійного віку (60 років для жінок та 65 для чоловіків). Проте таку модель суспільство сприйняло як несправедливу – адже пенсія не залежала від попередньої зарплати чи стажу. Тому після років дискусій у 2019-му в Грузії на додачу до солідарної системи запровадили обов’язкову накопичувальну складову.
Пенсійне забезпечення – мабуть, одна з найскладніших тем економічної політики. Адже тут потрібно робити прогнози на десятки років уперед. І тут немає усталеного алгоритму чи рецепту, оскільки успіх пенсійної системи складається з багатьох чинників.
Наприклад, консалтингова компанія Mercer та CFA Institute (2019) оцінила пенсійні системи 37 країна за понад 40 показниками, які включають як дизайн самої системи, так і загальноекономічні (такі як зростання ВВП та державний борг) та демографічні показники. Відповідно до цієї оцінки, наразі найуспішніші пенсійні системи мають Нідерланди, Данія та Австралія.
На думку тих же аналітиків Mercer, для досягнення стійкості пенсійної системи людям необхідно пізніше виходити на пенсію – тобто довше залишатися економічно активними. Потрібен і вищий рівень заощаджень. Наприклад, у Нідерландах на додаток до обов’язкових першого і другого рівнів, також один із найвищих у Європі відсоток молодих громадян, які роблять добровільні пенсійні заощадження — 28%.
