Дистанційні судові засідання після карантину: варто чи ні?

Пандемія перевела в онлайн і суди

Право на звернення до суду та справедливий судовий розгляд є основоположним правом кожної людини, яке гарантується багатьма міжнародними документами. За Конституцією України його не можна обмежити навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану, а потреба людей у захисті їхніх прав, вирішенні майнових чи сімейних спорів, а також розгляді кримінальних справ нікуди не поділася. Саме тому судові установи безперервно працювали навіть у часи найбільших криз. 

Це наражало всіх учасників судових проваджень на очевидні ризики життю та здоров’ю, особливо на тлі відсутності на початку пандемії не те що вакцин проти COVID-19, а банально медичних масок та санітайзерів. 

І хоча в перші два місяці локдауну більшість судів значно зменшили кількість судових засідань та припинили розгляд непріоритетних справ, з травня 2020 року стало зрозуміло, що з коронавірусними обмеженнями та їхніми наслідками доведеться жити ще довго, а кількість нерозглянутих справ продовжувала невпинно зростати. 

Саме тому Верховна Рада запровадила новий механізм участі сторін у судовому засіданні, коли сторони перебувають поза межами зали суду та підключаються до засідання за допомогою власних технічних засобів – режим відеоконференцзв’язку (Закони № 540-IX та № 558-IX). 

Запроваджений державою механізм організації судових засідань в дистанційному режимі справді дозволив нормалізувати роботу системи українського правосуддя в доволі турбулентні часи. Водночас постало питання, чи не порушує дистанційна участь у судовому засіданні право людини на доступ до правосуддя, оскільки в такому випадку можуть ставитись під сумнів такі невід’ємні складові права на справедливий суд як: право на технічну і процесуальну рівність сторін, право на професійну правничу допомогу, право на конфіденційність, право на вільний доступ до матеріалів справи, право на публічність судового засідання тощо. 

Використання дистанційної участі сторони в судовому засіданні як тимчасового інструмента для відновлення повноцінного функціонування судової системи у критичний момент, оскільки в законодавстві цей механізм передбачений виключно на час пандемії COVID-19, було достатньо обґрунтованим рішенням. 

Водночас постає питання, чи не варто зберегти можливість дистанційної участі особи в судових засіданнях хоча б у деяких категоріях справ або на певних стадіях судового процесу і після зняття всіх карантинних обмежень?

Професійна правнича спільнота ще думає

Моє дослідження в межах магістерської програми з публічної політики та врядування Київської школи економіки показало, що всередині професійної правничої спільноти немає єдиної думки щодо подальшої долі дистанційних судових засідань. 

Я провів глибинні інтерв’ю з вісьмома суддями та п’ятьма адвокатами зі столиці та семи регіонів України, які понад п’ять останніх років працюють у цивільних і кримінальних процесах, тобто мають змогу на власному досвіді оцінити та порівняти стан функціонування системи правосуддя до і під час пандемії. 

Одні вважають, що онлайн формат ускладнює можливість відстояти свою точку зору (юридичну позицію) перед суддею, а також може призвести до зловживань через складнощі в ідентифікації учасника справи та неможливість достеменно перевірити відсутність тиску на таку особу поза межами об’єктиву камер. 

На противагу цьому інші кажуть, що нічого поганого в дистанційному форматі проведення судових засідань немає. Мовляв, людина всього-на-всього отримає додаткове процесуальне право – обирати формат участі в судовому засіданні – фізично чи віртуально. На їхню думку, такі засідання є рівноцінними. І хоча онлайн правосуддя досі виглядає чимось незвичайним, це вже частина «нової реальності», від якої неможливо буде відмовитись. Чи можна уявити будь-який сучасний робочий процес без «коротенької» Zoom зустрічі або оперативного зідзвону в Skype? Навряд. Таке рішення не потребує додаткової логістики чи витрат часу на підготовку та дозволяє оперативно досягнути цілі з мінімальними ресурсами. Тобто це саме те, що потрібно сучасній судовій системі.

Треті ж шукають компроміс та пропонують залишити поточну модель організації дистанційних судових засідань, однак обмежити її застосування на рівні закону. Наприклад, заборонити використовувати цей формат в закритих судових засіданнях, під час допиту свідків, у справах із вразливими категоріями громадян, а також встановити відповідальність за зловживання правом на онлайн засідання. Це мінімізує, на їхню думку, ризики, про які каже перша група, та дає можливість скористатися перевагами, на яких наголошує друга група.

Примітно, що аналогічні дискусії  тривають серед правників і в інших країнах світу.

Чи порушують дистанційні засідання право людини на справедливий суд?

Європейський суд з прав людини неодноразово розглядав прийнятність участі людини в судовому засіданні в дистанційному режимі, у тому числі в кримінальних справах, де стандарти захисту прав людини зазвичай є вищими, та встановив, що використання відеоконференції під час засідання ipso facto не порушує право людини на справедливий суд, гарантоване ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини. 

Водночас необхідність застосування дистанційного формату має бути належно обґрунтована з огляду на обставини кожної конкретної справи, дистанційна участь особи в судовому засіданні має переслідувати легітимну мету та не порушувати право людини на захист, зокрема технічна складова має працювати без перебоїв, має бути забезпечено конфіденційне спілкування з адвокатом, а сам відеозв’язок в цілому не має ставити будь-яку зі сторін процесу в суттєво невигідне відносно  опонента становище (Marcello Viola v. Italy, Golubeva v. Russia, Zagaria v. Italy, Sakhnovskiy v. Russia).

Усі  опитані мною правники підтвердили, що сам факт участі особи в дистанційному судовому засіданні не порушує її право на справедливий суд. Це навпаки дає їй можливість вибору – коли людина, оцінюючи всі ризики та консультуючись з адвокатом, вирішує, брати їй участь у засіданні фізично чи онлайн. 

Звісно, моє дослідження має низку обмежень, які не дозволяють поширювати його результати на всю правничу спільноту, однак отриманого матеріалу достатньо для відслідковування деяких ключових для судової системи тенденцій. 

Наприклад, на думку респондентів,  віддалені судові засідання пришвидшили розгляд справ та зменшили кількість перенесених засідань, оскільки коли всі сторони зацікавлені в оперативному розгляді справи, однак об’єктивно не можуть дістатись до будівлі суду вчасно, вони мають можливість із будь-якого місця (навіть машини чи кафе) підключитись до судового засідання онлайн і перейти до наступної стадії процесу.

Примітно також, що в Україні досі відсутня практика оскарження в апеляційній інстанції рішень, постановлених з використанням дистанційного режиму, з обґрунтуванням цього самим фактом участі сторони онлайн. 

Респонденти – судді підтвердили, що за майже два роки не було жодного випадку, коли б їхнє рішення було оскаржене саме з цих підстав. Це загалом свідчить про спокійне сприйняття дистанційного правосуддя адвокатами та прокурорами, які не бачать у цьому жодних загроз для права людини на справедливий суд.

До того ж, за даними Державної судової адміністрації про кількість судових засідань, проведених протягом березня 2020 – грудня 2021 року у дистанційному режимі, можна прослідкувати поступове зростання популярності цього інструменту (див. Графік 1). 

На жаль, облік загальної кількості судових засідань, так само як і кількості «перенесених справ» в Україні, не ведеться, що не дає змогу належним чином верифікувати дані, однак загальний напрямок розвитку дистанційного правосуддя прослідкувати все-таки можна.

Отже, люди потроху починають розуміти, звикати та відчувати на власному досвіді переваги дистанційної участі в судових засіданнях. А втім, зважаючи на поширення чергового штаму коронавірусу «Омікрон», який імовірно не є останнім, можна припустити, карантинні обмеження триватимуть.

Особливості застосування дистанційного правосуддя

Результати дослідження виявили, що існують випадки, коли дистанційний формат судових засідань з точки зору здорового глузду використовувати не зовсім коректно. Це може залежати як від категорії спору, так і від стадії судового процесу. 

Наприклад, під час укладання мирової угоди, усиновлення, позбавлення батьківських прав (тобто справи за участю вразливих категорій осіб) суд має відчути дійсну волю сторін та всіляко пересвідчитись, що інша, ймовірно, зацікавлена, сторона не зможе в позапроцесуальний спосіб впливати на людину.

Коли йдеться про стадію судового процесу, то навряд чи суд в дистанційному режимі буде в змозі дослідити речові чи письмові докази (пересвідчитися в їхній справжності), або проголосити вирок, якщо теоретично до обвинуваченого може бути застосований запобіжний захід із взяттям під варту в залі суду.

Однак таких випадків серед сукупного навантаження на місцеві суди в понад 3 млн справ на рік – меншість. 

Відтак респонденти погодились, що значна кількість судових засідань, особливо на підготовчій стадії, може бути проведена у віддаленому режимі. Наприклад підготовчі та більшість засідань по суті можна проводити онлайн, а допит свідків, дослідження речових доказів та проголошення судового рішення – офлайн. Це підтверджує мій стриманий оптимізм щодо перспектив розширення практики дистанційного правосуддя в Україні навіть після завершення пандемії COVID-19.

Деякі співрозмовники зауважили, що вже мали досвід проведення дистанційних судових засідань задовго до початку карантину. Цього вимагали інтереси правосуддя, оскільки виключно в дистанційному режимі могло бути забезпечене право людини на справедливий суд і, відповідно, в них просто не було вибору.

«Я ще до того, як це було запроваджено в кодексах, вже проводив таке засідання. В нас був розгляд справи з присяжними про продовження примусового лікування по цивільній справі. В законі передбачено [слухання таких справ] «за обов’язкової участі особи». Особа у нас була відправлена до геріатрично-психіатричного інтернату, який знаходився за 30 кілометрів від будівлі суду, в лісі, де потрібно ще потім іти пішки хвилин 50. Ми туди написали, а вони кажуть: “У нас можливості немає, технічної. Ні провести відеоконференцію, нічого.” То ми відправити туди опікуна зі своїм телефоном. І він по Skype виходив сюди, й ми в режимі відеоконференції проводили засідання. Тут прокурор, судді, присяжні, представник органу опіки й піклування. А відповідно опікун і особа, відносно якої вирішувалась справа, були там. Тому що його сюди ніхто не привезе. Це був єдиний вихід, коли можна було провести судове засідання. Ми повістки відправляємо, а нам кажуть: “Вибачайте, в нас просто 19 століття. У нас в лісі, ні інтернету нема, нічого немає”. Але добре, що опікун мав телефон і скористався цією можливістю» – голова місцевого суду з 30-річним досвідом.

Відтак можна констатувати, що проведення судового засідання в режимі онлайн більше не є чимось «екзотичним» для судової системи України.  Водночас його прийнятність у кожній конкретній справі та на кожному етапі судового процесу має визначатись судом індивідуально з огляду на фактичні обставини, з урахуванням думки сторін, інтересів правосуддя та гарантій захисту права людини на справедливий суд.

Пропоновані рішення

Як ми пам’ятаємо, норма про можливість організації віддалених (дистанційних) судових засідань є ad hoc рішенням та мала діяти лише «на період пандемії COVID-19». Водночас, карантин невдовзі має закінчитись, а цей інструмент уже встиг стати невід’ємною частиною системи правосуддя України. Тому для початку ми пропонуємо внести технічні зміни до законодавства і прибрати «строковість».

Більш того, парламентарі, допрацьовуючи цей механізм, особливий акцент мають зробити на дискреційності повноважень судді, тобто надати суду спільно зі сторонами справи право вільно вирішувати, який формат судового засідання (онлайн чи офлайн), з огляду на фактичні обставини справи а) буде найбільш зручний та комфортний для учасників справи з точки зору захисту  права людини на справедливий суд; б) сприятиме якнайшвидшому досягненню інтересів правосуддя.

При цьому не потрібно визначати в процесуальному законі ні категорії справ, ні принципи чи ознаки, за якими має визначатися доцільність організації судового засідання в дистанційному режимі. Наразі цей інструмент не є чимось унікальним для судової системи України, а частіше сприймається як рівноцінна (одна з) форм участі сторони в розгляді справи. Зрештою, ключову роль під час визначення формату відіграє воля учасників судового засідання, тому законодавцю в це втручатися не варто.

Окрім того, Парламент також може надати суддям право проводити судові засідання в дистанційному форматі з власного робочого кабінету в суді. Хоч наразі це і не передбачено в процесуальних законах, з огляду на шалений дефіцит залів для судових засідань в цілому, а належно обладнаних залів із технікою під відеоконференцію – тим паче, ця пропозиція знайшла абсолютну підтримку серед респондентів. 

Відтак, використовуючи дистанційний суд, законодавець зможе застосувати принцип екстериторіальності (коли, наприклад, суд у Миколаєві розглядає справу заявника зі Львова) та вирівняти непропорційне навантаження між різними судами (наразі існують шалені розриви, коли, наприклад, навантаження на суддю Печерського суду міста Києва – 295 справ на місяць, а Оболонського суду міста Києва – 66 справ на місяць) що, в свою чергу, пришвидшить розгляд справ та покращить доступ людини до правосуддя. 

Страсбурзький суд, встановлюючи стандарти побудови судової системи, вимагає, щоб «судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежала від розсуду органів виконавчої влади, а її діяльність регулювалася законом, що приймається парламентом». Водночас «ані ст. 6 Конвенції, ані будь-яке інше положення Конвенції не вимагають від держав дотримання будь-яких теоретичних конституційних концепцій щодо дозволених меж взаємодії влади» (Leo ZAND v. Austria, Sokurenko and Strygun v. Ukraine). 

Відтак, можливість розбудови системи судів за принципом екстериторіальності, яка з’явилася як перспективний наслідок від впровадження практики проведення дистанційних судових засідань, прямо не забороняється європейською конвенцією та може бути визнана допустимим заходом у разі вирішення цього питання на рівні закону та дотримання при цьому стандартів незалежності суду, напрацьованих практикою ЄСПЛ за останні 30 років.

Ми прогнозуємо, що згадані кроки істотно вплинуть на якість та ефективність системи правосуддя в Україні та покращать доступ громадян до реалістичного та швидкого судового розгляду їхніх справ. Окрім того, status quo з дистанційним правосуддям важливо враховувати під час реорганізації системи місцевих судів, яку заплановано здійснити до 2023 року.