Чому дослідники росії на Заході не змогли зрозуміти вторгнення росії в Україну

Західні вчені, експерти аналітичних центрів та журналісти виявилися неготовими до розуміння та обговорення військової агресії росії ні в 2014-му, ні в 2022-му році. Деякі з них дотримувалися (та й досі дотримуються) наративів Кремля про те, що «України не існує». Росія століттями намагалася втілити цей наратив у життя, як прямими війнами, так і гібридними методами. Серед найпоширеніших методів, які росія використовувала для того, щоб стерти Україну з мапи світу – привласнення історії України, претензія на українські землі, включно з Кримом, як на «історично російські», академічний орієнталізм та присоромлення українців за націоналізм.

Західна історіографія росії продовжує використовувати російську імперську парадигму ХІХ століття з її імперіалістичним поглядом на Україну. Згідно з домінуючим кремлівським наративом західні історики росії зображують Україну як помилку історії, придаток росії, що походить разом з росією та Білоруссю з «Київської Русі» (у середньовіччі росії не було, Московське князівство та підкорені ним землі було перейменовано з Московії на росію в 1721 році).

Західні історики та Кремль проводять лінію російської історії від Київської Русі через Володимиро-Суздальське князівство, Московію, Російську імперію, СРСР і до рф. Україна лише зрідка з’являється у цій імперській парадигмі. Російські історики зображують українців як «сквотерів», які з’явилися «на рівному місці» та «окупували історично російські землі». Згідно з такими уявленнями, російські політики ніколи не визнавали незалежність України.

Це призвело до довготривалої тенденції серед західних учених та політиків пов’язувати долю України з долею росії. До запуску Східного партнерства ЄС у 2010 році ЄС вважав, що не може запросити Україну до членства без росії. Потрібна була революція Євромайдану, вторгнення 2014 і 2022 років, щоб ЄС неохоче змінив своє ставлення і прийшов до того, щоб розглядати Україну як щось окреме від росії. Тим часом НАТО стверджувало, що запрошення України до членства (1) викличе антагонізм з боку росії та (2) може ще більше розділити Україну, оскільки українці у південних та східних регіонах не підтримують членство в НАТО. Ці аргументи підтримують два російські наративи про «НАТО провокує росію» та «розділену Україну» і обидва є хибними. Росія чудово знає, що НАТО ніколи не становило для неї загрози, а відмінності між українськими регіонами були набагато меншими, аніж росія намагалася представити.

Ба більше, багато західних істориків і політиків вважали Крим «завжди російським». Західні уряди чинили тиск на президента Петра Порошенка, щоб він визнав, що півострів втрачено назавжди. Справді, президент Володимир Зеленський вимагав перегляду Мінських угод, щоб відновити обговорення деокупації Криму. Розгляд початку історії Криму з 1783 року, коли Російська імперія анексувала півострів, ігнорує шість століть життя півострова під владою киримли (кримських татар). Якби західні історики в Канаді, США та Австралії розпочали свою історію із заснування Квебеку, Джеймстауна та прибуття капітана Кука відповідно, їх би звинуватили в расизмі. Починати історію Криму з 1783 року – це так само расизм, який є наслідком використання західними істориками росії застарілих імперських наративів дев’ятнадцятого століття.

До того ж, університетами та аналітичними центрами з осередками, присвяченими колишньому комуністичному світу, переважно керують дослідники росії, які домінують у галузі пострадянських досліджень та євразійських справ. Вони постачають основну масу зовнішніх оглядачів спеціалізованим журналам та виступають у ролі «вартових» (тобто цензорів) публікацій у них (я маю досвід роботи з багатьма спеціалізованими дослідницькими журналами).

Сумнівно, щоб ученого чи експерта з Бразилії чи Китаю вважали експертом з питань усієї  Латинської Америки чи Азії (а якби він/вона стверджував/-ла, що має необхідні знання, таку заяву сприйняли б доволі скептично). Однак російські експерти вважають, що мають право коментувати, писати та домінувати в аналізі чотирнадцяти інших колишніх радянських республік, і ніхто не ставить під сумнів ні це право, ані їхню експертизу.

Зокрема дослідники росії переважають серед експертів, яких ЗМІ запрошують коментувати російське вторгнення в Україну з 2014 року, незважаючи на те, що вони схильні дивитися на країну очима Москви. Їхній академічний орієнталізм є очевидним, оскільки вони головно використовують російські джерела, щоб писати про Україну, та рідко використовують українські джерела.

Багато західних журналістів продовжують висвітлювати колишній СРСР із Москви, як вони це робили до 1991 року. Це зміцнює думку західних дослідників Росії про те, що московські журналісти є «експертами» з росії, України та решти колишнього СРСР.

Зрештою, деякі західні дослідники росії використовують кремлівське визначення терміну «націоналісти» як синонім «нацистів». Це не має нічого спільного з політологією, а лише з радянською пропагандою, яка придушувала національні рухи в СРСР. Український «націоналіст» у СРСР та рф — це будь-хто, хто підтримує незалежність України та її інтеграцію до ЄС і не бачить Україну частиною Російської імперії чи так званого «русского мира». Використання політологічного визначення націоналізму показало б його слабкість в Україні, де він має найнижчу електоральну підтримку в Європі.

Ці п’ять методів породили стереотипи, перебільшення та хибні уявлення про Україну. Вони виявлялися в тому, що більшість західних дослідників росії та багато політиків погоджувалися з Кремлем у тому, що росія зможе «взяти Київ за три дні». Попри численні описи росії як глибоко корумпованої «мафіозної держави», західні експерти вірили, що російська армія була реформована та вважали російську армію «другою у світі». Водночас вони значною мірою недооцінювали Україну. Відповідно до меседжів російської пропаганди Україну зазвичай зображували глибоко розділеною між «проросійським» Сходом та «прозахідним» Заходом, «штучною» країною та «неспроможною державою».

Найбільш проросійськи налаштовані із західних академіків повторюють кремлівський троп про Україну, яка нібито складається з двох ворожих цивілізацій, південний схід якої тісно пов’язаний із росією. Дехто навіть зайшов настільки далеко, що поставив під сумнів наявність міцних зв’язків південного сходу з Україною. Це було на диво схоже на заяву президента володимира путіна про те, що південно-східна Україна є «російською землею», помилково включеною Володимиром Леніним до складу України.

Починаючи з 1991 р. численні наукові статті були присвячені російськомовним та мовному питанню в Україні. Небагато західних досліджень засуджували русифікацію українців у росії, СРСР чи окупованих частинах України. Натомість будь-які спроби підтримати українську мову подавалися як «русофобія».

За відсутності бачення принципової різниці між шляхами України та росії з 1991 року, західним дослідникам росії важко зрозуміти стійкість, національну єдність та успіхи її збройних сил після повномасштабного вторгнення 2022 року. Українське суспільство стійкіше за російське, тому що має добре розвинене громадянське суспільство, яке є продуктом трьох народних революцій, які успішно змусили українські уряди реагувати на вимоги громадян. Реформа децентралізації, що проводиться з 2014 року, розширила повноваження місцевих еліт та громадянського суспільства. Широкий волонтерський рух в Україні та більш ефективні збройні сили є продуктом горизонтально організованого суспільства громадян, які мають власну суб’єктність. Натомість росія – це вертикально організоване суспільство суб’єктів, які відчувають, що не мають свободи дій (відповідно, в росії фактично немає волонтерського руху).

Україна пройшла «десовєтизацію» та десталінізацію з кінця 1980-х по 2010 рік, а з 2015 року – декомунізацію. Путінська росія пережила «ресовєтизацію», утвердження релігійного культу «Великої Вітчизняної війни» (німецько-радянської війни 1941-1945 рр.) та реабілітацію диктатора Йосипа Сталіна. Більшість українців уважають Сталіна злочинцем, тоді як росіяни переважно ставляться до цього тирана позитивно. Західні дослідники росії приділяли мало уваги пропагуванню путіним культу Сталіна, яке супроводжувалося запереченням чи применшенням його злочинів проти людяності як частини культу війни та ксенофобії, що роздмухувалися його режимом. Лише деякі західні дослідження російських ЗМІ аналізували дегуманізацію українців у російських ЗМІ протягом більш ніж двох десятиліть, проте дегуманізація завжди передує геноциду. З моменту повномасштабного вторгнення російське телебачення щодня закликає до руйнування української держави та геноциду українців.

У сукупності ці події фактично породили інтелектуальний вакуум серед західних учених, коли путін опублікував своє довге есе «Про історичну єдність росіян та українців» у липні 2021 року. Західні дослідники росії мали небагато інтелектуальних матеріалів для пояснення ідеологічних мотивів військової агресії росії проти України та військових злочинів, скоєних російськими солдатами проти українців. Есе путіна, опубліковане нібито одночасно з ухваленням рішення про вторгнення в Україну, стало кульмінацією розвитку російського націоналізму від радянського прийняття українців як окремого, хоча й близького, народу до заперечення царською та білою еміграцією (тими, хто тікав від більшовизму на початку 20 століття) українців як окремого народу. Радянський режим визнавав українську ідентичність та українську мову, а Україна мала формальне право на вихід із СРСР, прописане в радянській конституції. Сьогодні рф стверджує, що росіяни та українці — «один народ», а українська є діалектом російської.

Західні наукові дослідження росії ігнорували традицію російського націоналізму від радянського до царського та «білого» російського шовінізму та імперіалізму. Тому вони не могли зрозуміти путінську одержимість Україною або чому його погляди на Україну як на державу, населену невільними «малоросами», які мали би вітали його війська як «визволителів», виявилися настільки катастрофічно хибними.

Російське вторгнення в Україну продемонструвало, наскільки суттєвої перебудови потребує галузь досліджень пострадянського простору та євразійських питань. Щоб пришвидшити цю давно назрілу перебудову, сучасні українознавчі студії мають бути переведені з євразійських факультетів на європейські. Це спонукало б західних дослідників росії розглядати Україну як незалежну націю, а не як «сквотерів» на «споконвічній російській землі» чи придаток росії, а Крим як належний киримли в межах українських кордонів, а не росіянам.