Чому росія та росіяни несумісні з демократією? Аналіз історичних підвалин ставлення росіян до влади та демократії

У контексті російського вторгнення в Україну існує відчутне спантеличення серед спостерігачів стосовно реакції російського населення. Відсутність критичного мислення, запитань чи незгоди з офіційною версією війни вказує на існування своєрідних стосунків між громадянами та владою в росії. Не менш інтригуючою є відсутність масових протестів чи опору у відповідь на мобілізацію. Окремі випадки незадоволення політикою уряду не переросли в організовані масові протести в країні.

Це дослідження має за мету показати, що історична еволюція росії як авторитарної держави відіграла суттєву роль у формуванні поточних політичних цінностей та поглядів її громадян. Зокрема, тривалий вплив авторитарних структур управління може пояснити схильність росіян до авторитарного менталітету. Історичний досвід росії з такою формою правління сягає монгольської навали, під час якої Золота Орда встановила панування над значною частиною нинішньої російської території та запровадила централізовану авторитарну систему управління, заклавши основу для сучасної тенденції централізації. Подальші спроби модернізувати чи вестернізувати росію постійно зазнавали невдачі. Натомість історична еволюція держави спиралася на просування реформ, спрямованих на посилення влади центрального уряду – тенденція, яка вплинула на психологію всієї нації.

Важливо мати на увазі, що цей аналіз не зосереджується на періоді після розпаду Радянського Союзу, який ознаменувався частковим зрушенням у бік демократії в росії та її подальшим поверненням до авторитарної форми правління. Натомість, аналіз охоплює довгу історію росії як авторитарної держави, що налічує багато століть. Основна мета – пояснити, чому спроби встановити демократію в росії не могли бути успішними та чому росії притаманно повертатися до авторитарного правління.

Через брак місця та очікувану обізнаність читачів щодо історичної еволюції росії як імперії, обговорення її історичного досвіду не наводиться, проте його можна знайти тут.

Російська сторія та психологія нації

Необхідно пам’ятати, що багатовіковій історії росії властиве централізоване управління, що призвело до формування авторитарної політичної культури в країні. Це авторитарне середовище несе в собі потенціал негативно впливати на індивідуальну психологію в колективному масштабі. Відповідно до теорії самовизначення, розробленої Дечі та Раяном, особи, які піддаються надмірному контролю, нерідко характеризуються низькою самооцінкою та почуттям безпорадності, що виливається у почуття незахищеності. Якщо більшість людей почуваються незахищеними в країні протягом багатьох століть, це може кумулятивно трансформуватися в колективну тривогу, що породжує запит на безпеку та висуває питання національної безпеки на перший план національної політики. Ця ідея підтверджується значенням, яке росіяни надають національній безпеці в рамках свого політичного ландшафту сьогодні.

Крім того, відчуття незахищеності, створене авторитарним середовищем, має тенденцію деформувати розуміння влади. Зокрема, індивіди не можуть формувати здорові стосунки із суб’єктами влади. Натомість вони підсвідомо переймають переконання та цінності пригноблювача та інтегрують їх у свої власні системи переконань. Це явище узгоджується з концепцією психологічної маніпуляції або інтерналізації точки зору гнобителя та зазвичай сприяє упередженому тлумаченню дій влади.

Інтерналізація точки зору гнобителя також може сприяти безпідставному прийняттю обмежень та контролю. Особи, які знаходяться в авторитарному середовищі, часто вирішують добровільно підкорятися пригноблювачу, не відчуваючи необхідності раціоналізувати таке підпорядкування чи використовуючи страх як раціональне обґрунтування покори. Психологічний механізм, що лежить в основі цього явища, називається «вивченою безпорадністю». Надмірний контроль та можливість покарання з боку влади породжують середовище, в якому індивідууми не відчувають можливостей впливу на свій особистий та економічний добробут. Це призводить до посиленого відчуття страху та безсилля, що сприяє покорі. З економічного боку такий страх гніздиться в об’єктивній відсутності верховенства права, що властиво авторитарній державі. Страх перед потенційним покаранням, як-от конфіскація власності, за відсутності справедливої та прозорої правової системи спонукає людей підкорятися владі.

Це наводить на думку, що тривалий досвід нації з авторитарним правлінням може сприяти колективній схильності до покори владі та схвалення будь-яких її дій. З цього погляду, останні події вказують на підвищений рівень покори владі серед російського населення. Росіяни схильні підкорятися владі, визнаючи легітимність будь-яких дій уряду, та беззаперечно сприймати його політику.

Така схильність до покори зазвичай супроводжується браком політичного та громадянського активізму в авторитарних середовищах. Згідно із запропонованою Еріксоном (1959) теорією психосоціального розвитку, надмірно суворе або авторитарне середовище перешкоджає формуванню почуття незалежності та самозарадності людини. Індивіди, які відчувають надмірний контроль і позбавлені можливості ухвалювати рішення, розвивають пасивність, яка перешкоджає здатності самостверджуватися та робити самостійний вибір. Подібним чином теорія самовизначення припускає, що особи, яким бракує автономії й відчуття контролю, схильні до страху перед невдачами та відсутності ініціативи, що призводить до послабленої протидії зовнішнім впливам, особливо репресивним. Цим явищем можна пояснити слабкий політичний та громадянський опір, який спостерігається в росії.

Крім того, протягом усієї російської історії авторитарне управління відігравало вирішальну роль у протистоянні вторгненням та можливості окуповувати сусідні території. Це породило відчуття національної гордості у її населення, а авторитаризм став сприйматися як чинник, що сприяє історичним досягненням країни. На підтвердження цього аргументу, останні дослідження показують, що патріотизм у росії тісно пов’язаний з гордістю за історичну спадщину нації та геополітичний вплив у регіоні. Також важливе значення надається російській мові як об’єднавчому елементу імперії та головній рушійній силі впливу. Це пояснює, чому росія завжди робила цілеспрямовані зусилля для запровадження та збереження російської мови як офіційної мови спілкування на окупованих територіях, водночас обмежуючи використання рідних мов завойованого населення.

Підсумовуючи, росіяни зазвичай будували складні стосунки зі своєю авторитарною державою, виявляючи помітну толерантність до встановленого владою контролю, а відтак послаблюючи схильність до спротиву. Зв’язок із державою прямо корелює із відчуттям незахищеності та спотвореними стосунками з владою, що проявляється у підвищеній схильності до покори та згоді з урядовою політикою. До того ж, росіяни будують свої стосунки з владою крізь призму національної ідентичності, заснованої на колективній гордості за історичні здобутки своєї авторитарної держави.

Опис даних та змінних

Щоб перевірити наявність вищезазначених політичних цінностей у росії, використовуються дані Світового дослідження цінностей. Дані отримано з вибірки для рф, зібраної в листопаді 1990 року. Для порівняння також використовується вибірка для Білорусі з того самого року. Вибір Білорусі обґрунтовується тим, що вона відрізняється від росії за тривалістю історичної взаємодії з авторитарним правлінням. Після монгольської навали в 13 столітті білоруські території увійшли до складу Великого князівства Литовського, а в 16 столітті стали частиною Речі Посполитої. Білорусь потрапила під контроль Російської імперії у 18 столітті у часи поділів Польщі. Отже, історія Білорусі з централізованим та авторитарним правлінням бере свій початок лише з 18-го століття, на відміну від росії, де централізація та авторитаризм існують з 13-го століття.

Аналіз включає обчислення середніх значень для ціннісних змінних, що мають стосунок до раніше окресленого дискурсу. Основне припущення полягає в тому, що, якщо цінності та ставлення країни є результатом історичного досвіду, то ми маємо побачити значні відмінності між показниками росії та Білорусі. Однак, слід також враховувати можливість того, що завдяки змінам під час перебудови та «гласності» у 1990 році, могло виникнути відчуття більшої свободи та толерантності. Щоб усунути вплив цих факторів, аналіз включає дані, зібрані в росії та Білорусі в 2011 році.

Масив змінних ставлення охоплює такі показники: частка осіб, які більше ідентифікують себе зі своєю громадою, ніж із державою; відсоток респондентів, які вважають підтримання порядку в країні важливим; частка респондентів, які наголошують на важливості толерантності та поваги до інших; відсоток тих, хто заявляє про довіру до політичних партій, судів та преси; частка респондентів, які виявили готовність підписати петицію або брати участь у законних демонстраціях, а також відсоток осіб, які стверджують, що надання громадянам більших повноважень є важливим для них особисто. Середні значення для цих показників, які аналізувалися окремо для росії та Білорусі, представлені в таблиці 1 у додатку. Рисунок 1 графічно подає ці змінні.

Емпіричний погляд на психологію націй: росія та Білорусь

Загалом дані Світового дослідження цінностей вказують на більш поширений націоналізм у росії порівняно з Білоруссю в 1990 році. Зокрема, білоруси виявляли сильнішу ідентифікацію зі своєю громадою, тоді як росіяни надавали перевагу приналежності до держави, а не спільноти. Так, у Білорусі почуття приналежності до своєї громади (а не до держави) висловили 73,13% респондентів, тоді як у росії з цим погодилися лише 45,75%. Проте схильність ідентифікувати себе з державою посилилася у 2011 році в обох країнах.

Крім того, росіяни наголошували на важливості підтримання порядку в країні більше, ніж білоруси. Зокрема, в росії 58,83% респондентів визнавали важливість підтримання порядку, тоді як у Білорусі в 1990 році це робили лише 44,40% респондентів. У 2011 році в росії спостерігалося невелике збільшення цієї частки респондентів (до 65%). Дані щодо Білорусі відсутні.

Натомість білоруси перевершили росіян за відсотком населення, яке схвалювало важливість толерантності та поваги до інших (70,17% проти 79,80%), принаймні в початковій вибірці 1990 року. У 2011 році ці змінні сягнули заледве половини попереднього рівня.

Крім того, білоруси виявляли більший скептицизм щодо своєї влади на відміну від росіян, які демонстрували значну лояльність, судячи з показників довіри. У 1990 році приблизно 46% російських респондентів заявляли про довіру до комуністичної партії, тоді як у Білорусі цей показник був удвічі меншим (22,59%). Аналогічно, довіру до судової системи висловили 38% респондентів у росії та значно менший відсоток у Білорусі (26,01%). Нарешті, приблизно 44% росіян висловили довіру до преси, тоді як про таку довіру повідомили лише 25% білорусів. У 2011 році в росії ці частки залишилися практично незмінними, а серед білорусів довіра до цих інститутів значно виросла, досягнувши або навіть перевершивши їхні рівні серед росіян.

Суттєві відмінності між росією та Білоруссю також були очевидними у схильності їхнього населення ставити під сумнів дії влади в 1990 році. У білоруській вибірці 51% респондентів заявили про готовність підписати петицію, тоді як у росії ця частка становила лише 44%. Крім того, близько 55% опитаних у Білорусі вказали на можливість своєї участі в законних демонстраціях, тоді як у росії були це зробили лише 42% респондентів. У 2011 році ці цифри дещо знизилися в росії (дані щодо Білорусі за цей рік відсутні).

Нарешті, білоруси надавали більшого значення необхідності розширення свободи слова порівняно з росіянами. В 1990 році таку думку висловили приблизно 35% білоруських респондентів на відміну від 24% у росії. Втім, у 2011 році лише 14% опитаних у росії та 18% у Білорусі цінували свободу слова.

Незважаючи на це, росіяни сприймали свою країну як надзвичайно демократичну. На рисунку 2 нижче наведено середню оцінку російськими респондентами якості демократії у своїй країні за шкалою від 1 (зовсім не демократична) до 10 (дуже демократична). Дані свідчать про те, що росіяни продовжують вважати свою країну демократичною незважаючи на значне посилення авторитарних цінностей серед населення.

Відмінності, виявлені між росією та Білоруссю в 1990 році, підтверджують те, що росіяни характеризуються більш авторитарною політичною культурою з акцентом на лояльність до держави, усвідомленням необхідності підтримувати порядок у країні, більшою довірою й меншим скептицизмом щодо влади та обмеженою політичною чи громадянською опозицією. Оскільки ці відмінності спостерігалися в даних за 1990 рік, коли обидві країни перебували в однаковому політичному та економічному контексті Радянського Союзу, їх можна пояснити розбіжностями в історичному досвіді авторитаризму. Важливо, що спільний досвід Радянського Союзу не зміг повністю викорінити ці відмінності. 

Наступні опитування (2011 року) показало що зміцнення авторитаризму в росії продовжувало впливати на цінності громадян. У Білорусі ситуація була ще більш виразною, оскільки настрої населення тісно збігалися з настроями, висловлюваними в росії. Втім, слід бути обережними щодо остаточних висновків на основі даних 2011 року, особливо у випадку Білорусі, адже через страх потенційного переслідування респонденти могли надавати відповіді, які збігалися з очікуваннями правлячого режиму і не відображали їхнє справжнє ставлення. 

Чого наразі очікувати від росії та росіян? 

Наведений вище аналіз дозволяє зробити важливі висновки щодо російського вторгнення в Україну. З одного боку, росія могла розглядати прагнення України до незалежності та її бажання приєднатися до НАТО як потенційну загрозу національній безпеці. Як наголошувалося раніше, безпека, особливо національна, має для росіян першочергове значення.

З іншого боку, конфлікт можна пояснити через призму історичної ідентичності росії як впливової сили в регіоні. Війна цілком може бути спрямована на відвоювання українських територій, раніше окупованих російською імперією, та відновлення впливу на українське населення. Посилення продемократичних настроїв серед українців і зсув у бік Заходу могли бути сприйняті росією як ризик для її подальшого домінування в колишній колонії. Це могло трактуватися росіянами як загроза національній спадщині та гордості, що асоціюється з ідеєю росії як великої імперії.

Це означає що росіяни можуть продовжувати військові дії не лише проти України, а й проти сусідніх держав, які виступають за демократію. З огляду на те, що справжня демократія суперечить психології росіян, спроби просування демократії можуть сприйматися росією як спроби дистанціюватися від її впливу. Відтак, будь-яка колишня колонія росії, яка прагне до демократії, неодмінно пов’язується з відмовою від російської історичної слави та спадщини. Тому можна очікувати, що росіяни послідовно намагатимуться вдаватися до будь-яких дій, у тому числі військових, щоб зберегти цю історичну спадщину.

Більш того, не варто очікувати, що зміна поточної ситуації може бути ініційована населенням. Росіяни навряд чи висловлюватимуть політичну чи громадянську опозицію політиці уряду через свою глибоко вкорінену цінність покори владі. Це означає, що внутрішній опір у росії у відповідь на політику, пов’язану з вторгненням в Україну, є вельми малоймовірним. Спотворені відносини між населенням і державою, а також помітна лояльність населення до влади, завжди гарантуватиме значну підтримку росіянами дій влади. Навіть у разі оголошення повної мобілізації окремі особи можуть намагатися уникнути залученості, однак, організований опір малоймовірний. Навпаки, отримані результати показують, що російське населення, ймовірно, постійно підтримуватиме конфлікт чи дії, ініційовані урядом проти України чи будь-якої іншої держави. Це означає, що будь-яка війна з росією ведеться не проти Путіна чи уряду, а проти російського населення.