Я ріс у часи «холодної війни» та підлітком проводив багато ночей, обмірковуючи, що третя світова війна дійсно можлива. Це одна з причин, чому відразу після розпаду Радянського Союзу я помчав до Москви, щоб спробувати допомогти новій росії впоратися з економічним переходом від централізованого планування до ринку. Мною керувало бажання зробити все можливе, щоб нова росія була дружньою нацією. Я поділяв поширену тоді думку про те, що економічно інтегрована та заможна росія буде мирним сусідом.
Одного разу в Москві, за фінансування Європейської комісії, я працював з кількома міністрами та їхніми економічними колегами. Я виявив, що вони прагнуть вивчати «західну економіку», яку вони спочатку погано розуміли, і мають намір робити «правильні речі». Це було чудово. А потім стало погано. Я бачив, як корупція поширюється на всіх рівнях. Я був свідком появи олігархів, я помітив, що багато міністрів все частіше носять дорогий одяг і менше цікавляться консультаціями. Перед іноземцями почали закриватися двері. Економічні помилки почастішали, незважаючи на попередження. Зрозумівши, що криза державного боргу стає неминучою, я все покинув і перестав їздити до Москви за кілька місяців до її початку. Це залишило в мене глибоке відчуття невдачі. Не моєї власної невдачі, звісно; це був страх марнування історичної можливості.
Однак, мене не полишала надія. Люди могли вільно висловлювати свої погляди, як і ЗМІ. Відкриті політичні дебати точилися в країні, яка ніколи раніше не знала демократії. Вибори були конкурентними та досить вільними та чесними. Ринкова економічна інфраструктура повністю замінила радянську систему. Нова економічна школа, фінансована фондом «Відкрите суспільство» Джорджа Сороса, готувала талановитих студентів так само ефективно, як і провідні факультети на Заході. Потрібно було зробити набагато більше, але, незважаючи на те, що корупція давалася взнаки, росія, здавалося, була готова до зростання. Великим питанням для мене було, чи вдасться їй подолати свою залежність від видобувних галузей і перейти до диверсифікованої економіки. Цього не сталося. Олігархи, багатство яких здебільшого базувалося на сировинних ресурсах, зміцнили свій контроль. Потім прийшов путін. Хоча він продовжував покладатися головним чином на ліберальних — у європейському розумінні — реформаторів у проведенні фіскальної та монетарної політики, він відійшов від лібералізму в усіх інших сферах. Поступово всі свободи були знищені. Незалежних ЗМІ вже немає. Правосуддя спотворено. Тепер мої російські друзі кажуть мені, що вони згадали стару радянську звичку ділитися думками лише з дуже близькими друзями.
Потім настало 24 лютого 2022 року. Повний провал. Мої старі жахи повернулися.
Я кілька разів їздив до Києва наприкінці 1990-х. Враження було гнітюче. Більшість людей – чиновників, політиків, науковців, яких я там зустрів, мали точно такий самий вигляд, як старі апаратники, яких я бачив у Москві. Здавалося, вони мало чого навчилися після розпаду Радянського Союзу. У їхньому економічному дискурсі все ще домінували міркування радянської доби. Корупція запанувала і там. Україна виглядала програною справою. Помаранчева революція, що відбулася після мого останнього візиту, мене дуже здивувала. Це свідчило про те, що нове покоління відтісняє людей, яких я зустрічав. Хоча Помаранчева революція провалилася, через десять років Революція Гідності зрештою вигнала старожилів, але корупція вижила. росія у відповідь вторглась у Крим і частину Донбасу. Це збентежило мене. Я бачив, що путін надсилає красномовний сигнал новому поколінню українських лідерів. Незважаючи на те, що це свідчило про ступінь цинізму, що виходив далеко за межі вже й так значного рівня, який він демонстрував раніше, я не усвідомлював, наскільки близьким він був до своїх радянських попередників у своїй зневазі до життя людей, у тому числі своїх земляків.
24 лютого 2022 року я думав, що спеціальна військова операція за лічені дні відновить старий порядок і реінтегрує Україну до складу російської імперії. Тоді й сталося диво. російська армія виявилася бездарною і жорстокою, тут не було чому дивуватися. Дивом для мене було те, що українська армія змінилася після Майдану (і Криму) і що громадяни більше не хотіли дозволяти росії бути суворим старшим братом.
Чи відроджує це диво старі сподівання? Я власне сподіваюся, що серйозно покарана росія відмовиться від своїх мрій про імперську владу та від свого ентузіазму щодо сильних лідерів. Існує спокуса провести паралелі з імперським військовим періодом Німеччини, що охоплює період її минулого задовго до нацистів (у часи, коли були інші країни, які змагалися за панування). Як і в сучасній росії, параноїдальний страх перед сусідами та культ сильних чоловіків співіснували з витонченими елітами. Сьогодні Німеччина є, мабуть, однією з найбільш пацифістських країн світу, чим так дратує своїх партнерів, які підтримують Україну. Багато в чому це результат повної військової поразки в поєднанні з післявоєнними зусиллями змінити старий історичний наратив.
Тут знову все стає особистим. Протягом усього свого дитинства я чув, як мої батьки, польські євреї, висловлювали глибоку вдячність Червоній армії, яка визволила їх від нацистів, і це була ще одна причина, чому я поспішав до Москви, щоб спробувати допомогти. Зараз я вихваляю пацифізм Німеччини й хочу, щоб Україна, яка має давні традиції антисемітизму, знищила Червону армію. Історики люблять нагадувати нам, що давні традиції зберігаються в багатьох поколіннях, що змушує мене задуматися, чи справді це те, чого я хочу. Без сумніву, сьогодні Німеччина не є загрозливою диктатурою, росія ніде нікого не звільняє, а Україна переживає глибоку трансформацію.
Зараз Україна є єдиною надією вирішити «російську проблему», оскільки вона бореться за своє виживання як нації. Якщо росія не буде переможена, російська проблема залишатиметься великою загрозою. Але що означатиме поразка для росії? Щось настільки погане, що вона відмовиться від свого хворого бачення своєї ролі у світі та своєї готовності нападати на тих, хто не погоджується, вдома та за кордоном. Сподіваюся, що тієї поразки, яку визначать українці для росії, буде достатньо, і я не хочу думати, що станеться, якщо цього не вистачить. Тим часом Україна воює за нас. Наша підтримка має бути цілковитою не лише тому, що ми хочемо допомогти сміливим людям, які зазнали жорстокого насильства, а й тому, що ми є кінцевою метою.
Ця публікація входить до збірки есе, створеної за ініціативи НБУ. У ній відомі економісти, політологи та історики – визнані світом експерти – на волонтерських засадах діляться своїми думками та аргументами про те, чому, допомагаючи Україні, ви допомагаєте всьому світу. Повну збірку есе можна прочитати за посиланням.
#допомогаУкраїні_допомогасвіту
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
