Чому воєнні злочини СРСР не отримали оцінки на післявоєнних трибуналах?
Beta

Чому воєнні злочини СРСР не отримали оцінки на післявоєнних трибуналах?

Photo: ua.depositphotos.com / [email protected]
7 Травня 2022
FacebookTwitterTelegram

За міжнародно визнаними стандартами судочинство не має бути політично мотивованим. Водночас неможливо ігнорувати той факт, що в основі створення після Другої Світової Війни Нюрнберзького трибуналу та Трибуналу для Далекого Сходу (Токійський трибунал) лежав у тому числі потужний політичний імпульс держав, що визначали післявоєнний світовий порядок.

Радянський Союз також врешті опинився у складі цих держав, хоча розпочинав Другу Світову у статусі союзника Рейху. Саме склад держав-переможниць, які також стали державами-засновницями трибуналів, багато в чому визначив їхню юрисдикцію за колом осіб. Тут важливо звернути увагу на статути судових органів, що розглядали злочини часів Другої Світової війни.

Рамки юрисдикції за колом осіб означені вже в офіційній назві Нюрнберзького трибуналу – Міжнародний воєнний трибунал для суду і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі. Стаття 6 Статуту цього трибуналу чітко встановлює, що він може судити лише осіб, які діяли в інтересах європейських країн осі. Термін «європейські країни осі» означає країни європейського континенту, що брали участь у Берлінському пакті 1940 року. СРСР не входив до складу таких країн, хоча до червня 1941 року і був реальним союзником Німеччини.

Цікаво, що Статут Токійського трибуналу формально не передбачав подібної рамки, хоча de facto працював в аналогічних межах – судили на ньому лише осіб, належних до Японської Імперії. 

Особисто я вбачаю дві основні причини такої вибірковості у післявоєнному правосудді. 

По-перше, СРСР вийшов із Другої Світової війни державою, що мала серйозну потужність у військовому плані (в тому числі завдяки допомозі західних союзників). Після завершення важкої та кровопролитної війни демократичні країни Антигітлерівської коаліції не мали бажання загострювати відносини з тоталітарним Радянським союзом через ризик нової масштабної війни. Така політика зумовила «погляд крізь пальці» на радянські злочини.

По-друге, зусилля з переслідування радянських злочинців могли б поставити перед західними демократіями незручні питання щодо власних воєнних злочинів (невибіркове бомбардування німецьких міст, застосування ядерної зброї проти Японії тощо). Як правильно висловився один із противників бомбардування Хіросіми та Нагасакі, американський фізик Лео Сілард:  «Припустимо, Німеччина розробила дві бомби, перш ніж ми мали якісь бомби. І припустимо, Німеччина скинула одну бомбу, скажімо, на Рочестер, а іншу на Буффало, а потім, використавши всі бомби, вона б програла війну. Чи має хтось сумніви, що ми тоді визначили б скидання атомних бомб на міста як воєнний злочин, і що ми б засудили німців, винних в цьому злочині, до смерті в Нюрнберзі і повісили б їх?»

Відсутність юридичної оцінки діянь союзників (включно з СРСР), що містять ознаки тяжких міжнародних злочинів, негативно впливає на сприйняття судових процесів після Другої Світової. Їхні критики нерідко кажуть про «судилище переможців над переможеними», намагаючись підірвати їхню легітимність. Втім, у цій тезі є лише частина правди. Якість Нюрнберзького та Токійського трибуналів потрібно оцінювати перш за все через призму дотримання стандартів судочинства під час їх роботи.  Так, ігнорування злочинів союзників є недоліком, але воно аж ніяк не виключає злочинності діянь тих, хто опинився на лаві підсудних після війни.

Краплини відповідальності в морі безкарності

Втім, за окремі злочини часів Другої Світової колишні радянські військові все ж притягалися. Перш за все таке притягнення здійснювалось судами балтійських країн – Латвії, Литви, Естонії. Показовою в цьому плані є справа Василя Кононова – ватажка радянських партизан, що у травні 1944 року керував каральною акцією на території латиського села Малі Бати, в ході якої було вбито 9 мирних жителів та заживо спалена вагітна жінка. Латиські суди засудили Кононова як воєнного злочинця, після чого він подав скаргу до Європейського суду з прав людини. Розглядаючи справу Кононова, Велика Палата ЄСПЛ зазначила, що ним та членами його загону були порушені базові принципи міжнародного гуманітарного права, що виходять із загальних міркувань людяності та мали бути відомі радянським комбатантам на час події. Цей принцип є дуже важливим в контексті оцінки саме злочинів Другої Світової. Справа в тому, що у післявоєнний час міжнародне гуманітарне право дуже сильно змінилось: були прийняті Женевські конвенції 1949 р., що значною мірою стали відповіддю на виклики цього збройного конфлікту; з’явилась практика міжнародних трибуналів, що стосувались інших збройних конфліктів (МТКЮ, трибунал по Руанді і т.д.). Звісно післявоєнні норми є більш досконалим, ніж ті, що були формально закріплені у міжнародних договорах до початку війни. Але це не означає, що міжнародні злочини, небезпечність та тяжкість яких є очевидними поза всяким сумнівом, мають ігноруватись лише через те, що станом на певний час вони не були формально закріплені чи досконало сформульовані.

Втім, справа Кононова та аналогічні їй кейси попри всю їхню важливість становлять мізерну кількість порівняно з масивом злочинів СРСР, яким оцінка не надана.

International criminal justice matters

Уникнення безкарності будь-яких злочинів є дуже важливим, оскільки сама ідея кримінальної відповідальності покликана спричинити виправлення злочинця та неповторення злочину в майбутньому. Це стосується як окремих осіб, так і держав, як звичайних кримінальних злочинів, так і міжнародних.

Держави, що пройшли через системне засудження воєнних злочинів та ступили на шлях демократичного розвитку і сталого миру, – це Німеччина, Японія, Італія.

Водночас російська держава, що офіційно визнає себе юридичною правонаступницею СРСР, злочини якого так і не були системно засуджені, є одночасно і його спадкоємицею у злодійстві. Відсутність системної юридичної оцінки радянських злочинів (в тому числі часів Другої Світової) стали серед іншого підґрунтям для зрощування у сучасній РФ уявлення про суцільну праведність власної історії та вчинення злочинів сьогодення. 

Чи можлива відповідальність за злочини минулого в майбутньому?

Найтяжчі міжнародні злочини не мають строків давності, тому суто теоретично переслідування за них можливе в будь-який час. Сучасна агресія РФ проти України, яка дуже нагадує злочини СРСР та, як було сказано вище, є наслідком їхньої безкарності, може підвищити інтерес в тому числі й до радянських злочинів минулого. Наприклад, президент Польщі Анджей Дуда у квітні 2022 року зробив заяву про необхідність розгляду злочину Катинського розстрілу міжнародними судами. Можливо, за деякий час і в української влади виникне інтерес до системного засудження злочинів СРСР часів Другої Світової.

Щоправда, не слід забувати про численні виклики, пов’язані з такими процесами в Україні. По-перше, створення будь-якого нового судового органу або доручення такої роботи вже існуючим потребує істотних ресурсів. По-друге, абсолютна більшість осіб, що чинили злочини Другої Світової, вже не перебувають серед живих. По-третє, основний масив доказів таких злочинів становлять архівні матеріали, що потребують спеціальних навичок у роботі з ними. Доручати такий величезний масив складної роботи судам загальної юрисдикції, які й так будуть перевантажені справами, пов’язаними з сучасною російсько-українською війною, буде вкрай недоцільно. Створення для цього окремого суду суперечитиме Конституції України.

Виходом може бути створення спеціальних інституцій несудового характеру, до яких би входили фахівці різних галузей: історії, права, архівної справи тощо. Історики та архіваріуси можуть займатися пошуком доказового матеріалу і його верифікацією, а юристи – його правовою оцінкою. Нормативною базою для такої діяльності може стати Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», зокрема, його стаття 5

А давайте помріємо

Безкарність злочинів СРСР часів Другої Світової підіймає іншу важливу проблему: безкарність міжнародних злочинів як таких. Як уже було сказано вище, всім учасникам Другої Світової можна поставити незручні питання, в тому числі й державам-переможницям. Такі ж питання можна ставити після завершення будь-якого збройного конфлікту, адже навіть якщо держава веде виправдану з точки зору міжнародного права оборонну війну, окремі її агенти можуть вчиняти міжнародні злочини. Застосування державою принципу самозахисту не створює в цьому плані жодних імунітетів, як і вчинення злочинів державою-агресором  (незалежно від їхніх масштабів)

Вагомим внеском у забезпечення поваги до міжнародного права та превенції міжнародних злочинів в майбутньому могло б стати створення світовою спільнотою інституції, яка б надала юридичну оцінку діянням, що поки залишились поза судом. Звісно, таке рішення наразі виглядає утопічним, оскільки потребує консенсусу багатьох політичних сил, кожна з яких має скелети у шафах своєї історії. Але чому б не почати обговорення такої ідеї? Ще трохи більше століття тому (а це зовсім ніщо для історії) світ не знав юридично закріплених категорій «права людини», «злочини проти людяності», «геноцид», якими ми сьогодні вільно оперуємо і які породжують реальні правові наслідки. А вони теж починалися з ідей. 

Врешті, намагання сховатись від помилок минулого є показником слабкості, а здатність їх визнавати – ознакою сили.

Автори

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний