Деолігархізація в Україні: невиконана обіцянка

Олігархічна система, що неодмінно передбачає неформальні зв’язки та корупційні стосунки між найвищими рівнями влади та олігархами, не зникла після Революції гідності. Вона лише трохи змінилась, адаптувавшись до нової політичної ситуації. Прискіпливий погляд на стосунки між владою та великим бізнесом показує, що всі заяви українських високопосадовців про деолігархізацію після Майдану є лише видаванням бажаного за дійсне. Основні давні олігархічні групи розпочали більш чи менш тісну співпрацю із владною елітою, яка потребувала їхньої підтримки і водночас була надто слабкою або не мала політичної волі для того, щоб справді послабити позиції олігархів.

Після подій 2014 року більшість олігархів була значно ослабленою (в т. ч. через економічну кризу). Вони більше не мають такого ж рівня впливу на владу і не можуть брати участь в державних закупівлях в такому ж масштабі, як раніше. Однак вони надалі є серед найбільш впливових акторів в українській політиці, зокрема найбільш могутні з них, такі як Ігор Коломойський або Рінат Ахметов. Це є можливим в основному завдяки їхнім традиційним активам: фінансовим ресурсам або домінуванню в деяких стратегічних секторах економіки, контролю над ЗМІ та значному впливі у парламенті. В поєднанні зі слабістю уряду у Києві, олігархічні групи все ще володіють потужними інструментами для захисту своїх позицій. Як наслідок, незважаючи на деякі зміни (наприклад, зникнення так званої Сім’ї, тобто групи навколо екс-президента Януковича, та слабкості групи Дмитра Фірташа), олігархічна система збереглась.

Космітичні зміни

Проте основною причиною збереження крупних “старих” олігархів стало рішення пост-майданних еліт створити тактичний союз із олігархами. Цей союз є вигідним для обох сторін. Представники влади отримали підтримку важливих депутатів із олігархічних угрупувань у Верховній Раді, а також неформальні джерела фінансування та підтримку ЗМІ (що особливо важливо у розрізі парламентських та місцевих виборів). Виглядає, що у відповідь олігархам гарантували особисту безпеку, захист для їхнього бізнесу та здатність продовжувати лобіювання своїх бізнес-інтересів. Завдяки цьому вимушеному симбіозу, нові лідери України вирішили не переглядати приватизації часів Януковича, головну вигоду від яких отримали олігархічні групи.

Після революції, як це було і до неї, олігархи почали використовувати свою перевагу над політиками. У державі з неякісним управлінням, неефективною та корумпованою бюрократією, олігархи є найкраще організованими групами із найбільшою управлінською здатністю. Вони можуть дозволити собі дорогу юридичну підтримку або послуги лобістів, а також у них в розпорядженні є потужні телеканали, які фактично домінують на українському медіа ринку.

У державі з неякісним управлінням, неефективною та корумпованою бюрократією, олігархи є найкраще організованими групами із найбільшою управлінською здатністю.

Вони можуть дозволити собі дорогу юридичну підтримку або послуги лобістів, а також у них в розпорядженні є потужні телеканали, які фактично домінують на українському медіа ринку.Та все ж для того, щоб гарантувати безпеку свого бізнесу, олігархічні групи постійно потребують інструментів, що доступні лише органам влади. Це означає, що вони змушені знаходити порозуміння із політичними лідерами. У олігархів немає постійних союзників серед політичних партій. Вони укладають тимчасові угоди і переглядають їх залежно від того, що потрібно для захисту їхній інтересів у даний момент.

Як результат союзів між олігархами та політичними таборами Президента Порошенка та Арсенія Яценюка і його Народного фронту, в олігархічній системі встановився біполярний стан справ. Таким чином, співпраця олігархів із владою призвела до формування специфічного виду плюралізму. Спроби “старих” олігархів забезпечити захист своїх бізнес-інтересів також мали значення, прикладом чого є співпраця між Рінатом Ахметовим та оточенням Арсенія Яценюка. Інтереси олігарха в електроенергетичному секторі, в якому він домінував багато років, опинились під загрозою внаслідок експансії людей, пов’язаних із Президентом Порошенком, наприклад Ігоря Кононенка та Костянтина Григоришина, які намагались наростити свій вплив у цьому секторів.

Нові олігархи

Немає підстав вважати, що Прем’єр-Міністр Гройсман бажатиме або буде готовим змінити правила, за якими працює система, особливо з огляду на те, що коаліція має лише незначну більшість у Верховній Раді і в багатьох голосуваннях потребуватиме додаткової підтримки олігархічний фракцій – що матиме свою ціну. Іншим свідченням того, що status quo у стосунках між владою та олігархами збережеться, є слова самого Гройсмана, який зазначив, що “ті ж самі правила повинні стосуватись олігархів (…), виключно ринкові механізми, без преференцій (…). Позиція олігархів повинна бути такою: вони повинні займатись економічним розвитком країни і не втручатись в справи [влади]”. Такий підхід виключає будь-які радикальні дії проти олігархів, в т. ч. відкритий конфлікт з деякими із них, хоча він демонструє бажання обережно та повільно “цивілізувати” олігархічну систему. Це можна пояснити, як зазначалось раніше, слабкістю влади, але також тим, що влада непокоїться збереженням територіальної цілісності країни.

Процеси, що дозволили “старим” олігархічним групам утримати значну частину свого колишнього впливу і зберегли незмінними правила, за якими діє українська політика, співпали із появою після Революції гідності нових політично-підприємницьких груп навколо двох центрів політичної влади в Україні. Починаючи з 2014 року, членам цих груп вдалось отримати операційний контроль над багатьма найбільш важливими підприємствами у державній власності. Їм вдалось здобути контроль за фінансовими потоками цих компаній без де-факто взяття відповідальності за результати цих компаній. Також вони зайняли зручні позиції напередодні запланованих приватизацій численних підприємств завдяки контролю над ключовими парламентськими комітетами, міністерствами та державними органами. Хорошим прикладом є Микола Мартиненко, член Народного Фронту Арсенія Яценюка, що, за деякими свідченнями, контролює певні стратегічні підприємства у державній власності, в т. ч. Енергоатом, оператор АЕС України. Іншим є Ігор Кононенко, що є давнім другом Петра Порошенка. Під його наглядом перебуває Фонд державного майна України та чимало підприємств у державній власності.

Бізнес-підґрунтя “нових” олігархів є однак значно слабшим, ніж у “старих” олігархів. Перші зазвичай не володіють жодними крупними бізнес-активами, а лише керують власністю держави і – що має вирішальне значення – не мають контролю над жодним із найбільших телеканалів, що є важливим політичним інструментом в Україні.  Той факт, що монополія традиційних гравців на ринку ЗМІ не була усунута, є іншою причиною, чому “нові” олігархи та пов’язані із ними політики були змушені дійти до згоди із тими, хто контролює телеканали.

Вплив на реформи

Все ще міцна олігархічна система і нездатність українських лідерів та відсутність у них політичної волі справді кинути їй виклик прямо впливають на процес реформ в країні. Після Майдану Україна опинилась у парадоксальній ситуації. З одного боку, представники нової влади повністю усвідомлюють, що систему необхідно реформувати, оскільки саме цього очікують люди (та Захід) і оскільки пострадянська економічна та політична модель вичерпала свій потенціал. Проте, з іншого боку, вони нездатні повноцінно проводити реформи, тому що вони самі є продуктами цієї системи.  Більшість провідних політиків, що були чи є при владі в Україні після 2004 року, сформувались у 1990-их роках і перебували на високих посадах у декількох попередніх урядах. Тому складно стверджувати, що в Україні до влади прийшла нова політична еліта. Як наслідок, замість щирих спроб структурних змін, країна отримує адаптацію та пристосування.

Складно стверджувати, що в Україні до влади прийшла нова політична еліта. Як наслідок, замість щирих спроб структурних змін, країна отримує адаптацію та пристосування.

Проведені фрагментарні реформи поки не змогли значно знизити олігархічний вплив.  Навіть позитивні рішення Верховної Ради, які націлені на послаблення влади олігархів, були пом’якшені або відтерміновані (наприклад, запровадження державного фінансування політичних партій відклали до 2017 року). Завдяки контролю Президента над Генеральною прокуратурою, вдалось фактично заморозити деякі незручні розслідування. Також не відбулось значної дерегуляції економіки, яка могла би створити необхідні умови для розвитку малих та середніх підприємств і послабити преференції, за рахунок яких функціонує бізнес олігархів. Ситуація з Укрнафтою є чудовим прикладом того, що деякі спроби влади позбутись впливу олігархів є лише піар-кампанією або імітацією. Ця ключова нафтова компанія, де-юре контрольована державою, де-факто все ще належить Групі Приват Ігоря Коломойського.

Досвід попередніх двох десятиліть чітко засвідчує, що олігархічна модель української економіки не може запропонувати життєздатної альтернативи ефективній ринковій економіці, оскільки не може створити стабільних джерел росту. Олігархи, що захопили цілі сектори економіки, в основному були зацікавлені у максимізації своїх прибутків та мало турбувались розвитком своїх активів. Внаслідок цієї екстенсивної економічної моделі, жодного із секторів української економіки, в якому домінує великий бізнес, не було модернізовано.

Влада все ще повинна виконати одну із основних обіцянок Майдану – позбавити олігархічні групи впливу в ході здійснення глибоких реформ. Хоча українські лідери найвищого рівня у своїх політичних зверненнях регулярно підтверджують своє зобов’язання здійснити деолігархізацію, для цього насправді зроблено дуже мало. Враховуючи очевидну відсутність політичної волі, слід припустити, що олігархи утримуватимуть свій вплив доти, доки в Україні зберігатиметься нинішній баланс влади. Між владою та окремими олігархами можуть відбуватись більш чи менш серйозні конфлікти, проте вони не вплинуть на систему в будь-який значний спосіб.

Більше того, якщо найближчими місяцями пройдуть дострокові вибори, це навряд чи приведе до якісної зміни у Верховній Раді та приходу вільних від олігархічного впливу партій до влади. Зіткнувшись із високою вартістю виборчої кампанії, кожна із крупних політичних партій потребувати фінансової та медіа-підтримки олігархічний груп і буде змушена взамін включити їхніх представників у виборчі списки. З огляду на загальну слабкість держави та інші, раніше згадані, інструменти олігархічного впливу, це означає, що у найближчому майбутньому олігархи надалі матимуть «блокувальний пакет акцій» в українській політиці.

Автор нещодавно опублікував детальний огляд: Фундамент системи. Старі та нові олігархи в Україні.