Для чого росія постійно фальсифікує історію?
Beta

Для чого росія постійно фальсифікує історію?

Photo: ua.depositphotos.com / AndreySt
26 Березня 2022
FacebookTwitterTelegram
1057

Тяжіння до політичної міфотворчості та відвертої фальсифікації історії є однією з визначних ознак сучасної росії. Але це не унікальне явище для злочинного путінського режиму. Це лише продовження багатовікової імперіалістичної політики спочатку російської імперії, а згодом радянського союзу. 

Пам’ятаєте, як у 2014 році інформаційний простір засмітили численні матеріали, які нібито доводили історичну належність Криму росії? Чи твердження про те, що українці та росіяни є “одним народом”? Це яскраві приклади систематичної міфотворчості та фальсифікації історії, до яких росія вдається, аби звеличити себе та виправдати свої агресивні незаконні дії.

У цій статті ми подивимося на коріння цього феномену та спробуємо пояснити його мотивацію.

З чого почався російський ревізіонізм історії?

Анатолій Подольский у своїй статті Сучасна історія як інструмент політичних маніпуляційзазначив: “владні структури (…) використовують сюжети історичного минулого для задоволення своїх поточних, тактичних чи стратегічних політичних цілей.”

Російські фальсифікації минулого мають довгу історію. Одним із перших прикладів був “Лицевой свод” Івана Грозного. Документ номінально був літописом московського царства з давніх часів до сьогодення, але з “корекціями” з огляду на поточну політичну ситуацію. 

Останній том літопису, відомий як “синодальний список”, описував царювання Івана Грозного. Проте до документу вносили правки залежно від того, хто з представників оточення царя наразі йому подобався або не подобався. Певною мірою можна провести паралель зі ставленням радянської влади до сучасної історії в 1930-1950-ті роки. 

Наприклад, деякі історики вважають, що боярський заколот 1533 року був частковою вигадкою через те, що він згадується лише в “синодальному списку”.  Боротьба за трон після смерті Василія ІІІ справді мала місце — Єлєна Глінская за допомогою бояр нейтралізувала брата Василія ІІІ Дмитра Івановича, князя Дмитровського. Але вона була вдовою царя та намагалася втримати свої позиції.

Проте  це дрібниці в порівнянні з тим, що було далі.

Росія як імперське утворення почала формуватися за Петра І. Його правління фокусувалося на модернізації відсталого політичного устрою, зосередженні влади в руках “самодержця” та зміцненні позицій на міжнародній арені. З часом це правління почали ототожнювати з “первісним міфом” російської “величі” після тривалого періоду “смути” та буремної консолідації московського царства протягом 17 століття. Це — один із прикладів російської історичної міфотворчості.

В 1701 році Петро І видав указ про конфіскацію письмових пам’яток поневолених народів. Це стосувалося переважно європейської частини імперії. Обмеження доступу до історичних пам’яток розв’язує руки для маніпуляцій. Наприклад, таким чином була створена підробка Радзивилівського літопису з текстом “Повісті временних літ”, яка стилістично мала розбіжності з пам’ятками доби, до якої вона мала б належати. 

Кілька царів та палацових переворотів потому на чолі російської імперії стала Софія-Августа-Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурзька, більш відома як Катерина ІІ. 

За час її правління внаслідок чисельних воєн російська імперія спромоглася розширити свої кордони. Зокрема, захопити Крим і майже весь південь України, частини сучасних Грузії та Латвії, а також кілька разів поділити Річ Посполиту. Ця експансія стала рушієм для системного історичного ревізіонізму.

Катерина розуміла, що історія — це не просто наука про минуле, але й важливий політичний інструмент, який може вплинути на долю багатьох наступних поколінь. За згадками її статс-секретаря Александра Храповицького, Катерина багато часу проводила за дослідженням та обговоренням різних історичних документів для створення вичерпної історії Російської імперії.

Внутрішня мотивація Катерини ІІ яскраво пояснена у листі Григорію Потьомкіну, написаному у травні 1790 року: 

«Вся жизнь моя была употреблена на поддержание блеска России, и потому не удивительно, что наносимые ей оскорбления и обиды я не могу терпеть в молчании и их скрывать, как это мы делали доныне, ради минутной осторожности, того требовавшей; но, весьма часто подавляя в себе подобные чувства внутреннего злопамятства, мы их тем более усиливаем».

В своєму листі до Фрідріха Гримма в березні 1783 року Катерина зазначила, що ділить російську історію на “п’ять епох”: “1. Росія, що народжується, 2. розділена, 3. пригнічена, 4. переможна, 5. процвітаюча”. 

Така періодизація була інспірована роботою історика Августа Шлецера (відомого як один з теоретиків “норманської теорії” утворення російської держави). 

Так звана “друга епоха”, за словами Катерини, охоплювала період від першої половини 9 століття до другої половини 12 століття. Цей період становив особливий концептуальний інтерес для Катерини. В листі Фрідріху Гримму вона навіть окреслила свій план узагальнення цього періоду за кількома напрямами:

  1. революційні події;
  2. послідовні зміни у порядку речей;
  3. про населення та фінанси;
  4. договори та документи;
  5. приклади намірів або нехтування правителів та наслідки;
  6. Зауваження про те, як можна було цього уникнути;
  7. приклади хоробрості та інших видатних чеснот;
  8. риси різних вад та їхні наслідки.

Пізніше того ж року, 4 грудня 1783, Катерина ІІ видала указ про створення “Комісії для складання записок про давню історію, переважно Росії” на чолі з графом Андрієм Шуваловим. Метою комісії було реалізувати бачення історії Катерини.

Навіщо росії був потрібний історичний ревізіонізм та фальсифікація історії?

Анатолій Михненко та Михайло Месюк у статті “Інтерпретація історії як інструмент маніпулятивного впливу на суспільну свідомість” зазначають, що “людина, яка не пам’ятає нічого з історії свого колективу (народу, країни, родини), випадає з цього колективу і стає абсолютно беззахисною проти маніпуляції. Це — важлива умова для можливості підстав та підміни предмета тверджень. Якщо люди швидко забувають реальність, то будь-яку проблему можна уявити хибно, поза реальним контекстом”.

Це формулювання вичерпно пояснює природу потреби в “правильній історії” російської імперії для сьогодення та майбутнього.

Держава та її народ як концептуальна єдність базується не тільки безпосередньо в сьогоденні, але і в минулому як сукупності документальних свідчень. В глобальному плані минуле визначає, “хто ми є” та “куди ми йдемо” — історія консолідує та ідентифікує.  

Через це тяглість минулого відіграє велику роль у політичному просторі: минуле визначає репутацію держави та створює відповідне інформаційне тло, яке надає сенсу (чи забарвлення) її діям. Власне, це те, що Джордж Орвел називав “контролем на сьогоденням”. 

Але для того, щоб мати тяглість історії від минулого до сьогодення, потрібні відповідні документальні підтвердження. 

Російська держава не мала історичних пам’яток, які б задовольняли імперські амбіції. Через це у 1783 році Катерина ІІ сформувала “комісію зі створення записок”. Фундаментом для роботи комісії слугувала робота Герхарда Міллера зі збору різних історичних пам’яток Сибіру та Заволжя та подальшої організації московського Головного Архіву.

Технічно комісія займалася добором історичних документів для формування цілісної оповіді історії держави. 

Перед цим, у 1790 році, Катерина мала намір запропонувати Сенаку де Мельяну, чиновнику, який втік із революційної Франції, написати історію росії 18 століття, зокрема часів правління Катерини. 

У чернетці листа до російського резидента у Венеції А. Мордвінова Катерина окреслила намір довести єдність розвитку російської імперії та країн Європи поза усталеними уявленнями, зокрема про часи до правління Петра І. 

У цьому контексті варто згадати про Василія Татіщева та його “Історію російську”, перша редакція якої вийшла в 1768 році (Август Шлецер, чиї роботи мали вплив на бачення історії Катерини, сприяв виданню праці Татіщева). 

Татіщев ставив собі за мету зробити вичерпну хронологію (“зведений літопис”) держави із залученням всіх можливих джерел. За словами самого Татіщева, він просто копіював тексти з різних джерел в один документ. 

Проте до його роботи з джерелами виникає багато запитань. Татіщев зловживав анахронічними стилізаціями під давньоруське письмо, які часто-густо вказували на авторські винаходи. 

Олексій Толочко зазначає, що Татіщев працював із загальновідомими джерелами, але для цілісності “оповіді” вдавався до “дописування” в місцях, де бракувало фактів. Зокрема, Толочко наводить приклад Іоакимівського рукопису, оригінал якого не зберігся та на нього не посилаються інші пам’ятки того періоду. 

Що було не так з російською історією з точки зору Катерини ІІ?

Переписування історії Катериною ІІ мало дві цілі.

По-перше, нагальна потреба “відбілити” неоднозначні події минулого. Адже суттєва частина історії російської держави з 13 по 15 століття пов’язана з Монгольською Імперію. 

Наприклад, Олександр Невський зіграв ключову роль у 240-річному підпорядкуванні московії монголам. Московське князівство платило данину монгольським ханам та брало участь у військових кампаніях на їхньому боці. Такий зв’язок виглядає ганебно для номінально “прогресивної європейської держави”. Через це був складений наратив про “монголо-татарське іго”. Робота Герхарда Міллера зі збору історичних пам’яток з територій Заволжя стала в нагоді для “коригування” наративу.

З іншого боку, російська держава не мала сакраментального “величного давнього підгрунтя”, такого як у Франції, Австро-Угорщини, Князівства Литовського, Британії, яке б надало солідності імперії.

Київська Русь у цьому плані була дуже зручним рішенням. “Лицевой свод” Івана Грозного зазначав дотичність московського царства до Київської Русі, але без надання адекватних доказів. Тому Суздальське князівство перетворилося на Суздальську Русь, а москва нібито була заснована за участі київських князів. Ярослав Дашкевич у статті “Як Московія привласнила історію Київської Русі” зазначає, що москва згадується лише в третьому переписі населення Золотої Орди, що відбулася в 1272 році, але не згадується в першому (1237–1238) та другому (1254–1259).

Другою метою ревізіонізму було мати формальні виправдання для своєї агресивної експансійної політики та територіальних претензій. 

Історична належність” тих чи інших земель видається кращим аргументом за банальне “бо мені так хочеться”. Згадайте російську риторику в 2014 році, коли вони окупували Крим. 

Окрім цього, викладання “відкоригованої” історії наступним поколінням мало б задушити національно-визвольні рухи поневолених народів (зокрема, українського народу). Власне, тут коріння міфологеми про “один народ” та подальші тези про “визволення”.

Комісія формально завершила свою роботу в 1792 році. Її основним досягненням була концептуалізація основних напрямів російської історії в імперському наративі. Це стало благодатним фундаментом для подальших маніпуляцій з історією в 19 та 20 століттях. 

Висновки

росія почала загравати з історичним ревізіонізмом та відвертою фальсифікацією історії з 16 століття з метою “відбілювання” репутації держави та виправдання її повсякчас агресивної політики.  

Протягом 18 століття російська імперія почала активно формувати власний “наратив” історії через обмеження доступу до історичних джерел та створення нових історичних досліджень з “правильними акцентами”. За часів Катерини ІІ та її наступників це набуло системного характеру. 

У цей період історія стала повноцінним політичним інструментом, яким російська імперія активно користувалася для просування власних інтересів та виправдання своїх дій.

Автори

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний