Гендерна нерівність у «чорному дзеркалі»: як долати насильство у цифровому вимірі?

Гендерна нерівність у «чорному дзеркалі»: як долати насильство у цифровому вимірі?

Photo: unsplash.com / Kaitlyn Baker
22 Квітня 2024
FacebookTwitterTelegram
3125

Інформаційні технології розширили можливості для людини соціалізуватися та взаємодіяти з іншими, бути поміченою, відстоювати свої права. Водночас цифровізація несе в собі ризики, закарбовуючи різні форми нерівності та насильства в онлайн-сфері. Пандемія COVID-19 зумовила зростання присутності людей в онлайн-середовищі і саме в цей час проблема цифрового насильства, здебільшого над жінками та дітьми, набула значного поширення.

Країни і міжнародні організації почали розробляти інституційні механізми боротьби з насильством у мережі, зокрема, криміналізуючи нові форми насильства та розробляючи інструменти підзвітності онлайн-платформ. Україна також визнала кібернасильство проблемою, однак наразі немає комплексних даних щодо явища, а існуючі правові інструменти обмежені за сферою дії та не повністю забезпечують юридичну відповідальність за правопорушення у цифровому вимірі.

Що таке цифрове насильство?

Поширення доступу до інтернету та соціальних мереж призвело перенесення насильства як соціального явища з офлайн-сфери в онлайн, що має реальні соціальні, економічні та політичні наслідки. Дослідницька служба Європарламенту у 2021 році оцінила загальні втрати від кібердомагань та кіберпереслідування у 49-89,3 млрд євро. Вони складаються з витрат на охорону здоров’я та юридичних витрат, втрат за рахунок нижчої якості життя, вищих витрат на пошук працівників та оплату праці через нижчий рівень участі на ринку праці та ін. 

Агресія в інтернеті може мати багато проявів, починаючи від образ на кшталт бодішеймінгу (дискримінація за зовнішніми ознаками) і до створення порнографічного контенту за допомогою штучного інтелекту на основі фотографій реальної людини. В цілому йдеться про дії, які вчиняються за допомогою технологій – мобільні пристрої, інтернет, соціальні мережі, електронна пошта, пристрої відстеження геолокації, камери, штучний інтелект, тощо – і завдають шкоди чи страждань жертві. Скоювати такі правопорушення можуть як родичі, знайомі, сексуальні партнери та колишні партнери, так і аноніми чи незнайомці. Цифровий вимір насильства означає завдання насамперед психологічної шкоди, однак може також включати фізичні, сексуальні, економічні та інші види страждання. 

Довідково. Виникнення кібернасильства (цифрового насильства, насильства в інтернеті) як явища нерозривно пов’язане з активним розвитком інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), а, отже, сягає як мінімум другої половини XX століття. Оксфордський словник англійської мови показує, що поширення термінів, які позначають різні види насильства в онлайн сфері, відбулося здебільшого з 1990-х років, в той час, як надавати визначення терміну «кібернасильство» (cyber violance) як кримінального злочину почали у 2000-х роках (1, 2). 

У міжнародній практиці немає загальновизнаного і всеосяжного терміну, який би маркував усі форми насильства, які здійснюються в інтернеті та/або за посередництва інформаційних технологій. Наразі найпоширенішими є «цифрове насильство» (digital violence), «кібернасильство» (cyber violence), «насильство в цифровому середовищі» (violence committed in the digital sphere), «гендерно зумовлене насильство за допомогою технологій» (tech-facilitated gender-based violence). GREVIO пропонує послуговуватися термінами «насильство […], що чиниться у цифровому вимірі» (violence […] in its digital dimension) або «цифровий вимір насильства» (the digital dimension of violence), оскільки вони включають акти насильства, які вчиняються в інтернеті та за допомогою наявних і потенційних технологій.

Як немає усталеної термінології, так немає і вичерпного переліку видів насильства, що скоюються в цифровому середовищі та із залученням технологій. Частина таких дій такі ж, як і в реальному житті (переслідування), деякі специфічні для онлайну (наприклад, нелегальний доступ до персональних даних в інтернеті). Крім того, вони можуть накладатися одна на одну і завдавати більшої шкоди жертві. Із появою нових технологій з’являються й нові ризики вчинення насильства, наприклад, дипфейк порно за допомогою штучного інтелекту

Комітет Конвенції про кіберзлочинність (The Cybercrime Convention Committee (TCY) виділяє шість основних груп насильства: 

  • кібердомагання (cyber harassment): 
    • кібербулінг;
    • наклеп та інша шкода репутації;
    • примус;
    • образи чи погрози (бодішеймінг, деднеймінг, тощо);
    • підбурювання до насильства;
    • порнопомста;
    • підбурювання до самогубства чи завдання собі шкоди;
    • погрози насильства та ін.
  • кіберзлочини (cybercrime): 
    • нелегальний доступ;
    • нелегальне перехоплення;
    • втручання в дані, систему;
    • підробка та шахрайство, пов’язані з комп’ютерними системами;
    • дитяча порнографія та ін.
  • порушення права на недоторканність приватності, пов’язані з ІКТ (ICTrelated violations of privacy): 
    • комп’ютерні вторгнення;
    • зйомка, обмін, маніпулювання даними або зображеннями, в т.ч. інтимними даними без згоди;
    • секс-вимагання;
    • цифровий вуаєризм;
    • переслідування;
    • доксинг;
    • крадіжки особистих даних;
    • уособлення (видача себе за іншу особу) та ін.
  • злочини на ґрунті ненависті, пов’язані з ІКТ (ICTrelated hate crime);
  • прямі погрози або фізичне насильство, пов’язані з ІКТ (ICTrelated direct threats of or physical violence);
  • онлайн сексуальна експлуатація та сексуальний аб’юз щодо дітей (online sexual exploitation and sexual abuse of children):
    • сексуальне насильство;
    • дитяча проституція;
    • дитяча порнографія (матеріали сексуального насильства над дітьми);
    • розбещення дітей;
    • вимагання дітей для сексуальних цілей;
    • сексуальне насильство через пряму трансляцію та ін.

Хто найчастіше страждає від кібернасильства

Об’єктом насильства в онлайн-сфері чи за посередництва технологій може стати будь-яка особа незалежно від статі, віку, етносу, соціального стану чи релігії. Згідно з опублікованими у 2020 році результатами опитування від U-report, у якому взяли участь більше 8 тис. респондентів із різних країн світу, 51% зазнавали жорстокого поводження або насильства онлайн, а 64% зазначили, що знають людей, які зазнавали онлайн-насильства. 

Жертви не завжди повідомляють про такі випадки, побоюючись сорому, осуду та віктимізації, що ускладнює збір кількісних даних, які можуть показати масштаби проблеми. Водночас деякі соціальні групи частіше зазнають цифрового насильства через дисбаланс влади, який робить їх більш вразливими. Наприклад, жертвами кібергрумінгу (cyber grooming, online grooming) є діти, оскільки такий вид насильства передбачає встановлення дружніх відносин та емоційного зв’язку з особами, які не досягли повноліття, за допомогою соціальних мереж, месенджерів та ін. з метою подальших сексуальних дій. Діти також стають жертвами кібербулінгу, секстингу, пліток про сексуальне життя. При цьому агресорами можуть бути не лише дорослі, а й однолітки. За статистикою Національної дитячої гарячої лінії ГО «Ла Страда-Україна», третина звернень до них від дітей і дорослих стосувалася кібербулінгу, а більше 18% судових справ щодо булінгу стосувалася цькування саме із застосуванням засобів електронних комунікацій. За результатами опитування дітей віком 6-17 років в Україні, кожну десяту дитину просили надіслати свої інтимні фото. 

Опитування про досвід кібердомагання, проведене у США у 2014 році, демонструє, що чоловіки відносно частіше зазнають образ чи погроз, в той час як молоді жінки особливо вразливі до сексуальних домагань та переслідувань. 

Дослідження Economist Intelligence Unit, яке охопило 45 країн світу (включно з Україною), показало, що 85% опитаних жінок зазнавали або були свідками насильства в інтернеті та за допомогою технологій, при цьому 38% жінок повідомили про особистий досвід такого насильства. Про досвід онлайн-насильства свій чи інших жінок зазначили 74% опитаних у Європі, 91% у Латинській Америці та Карибському басейні та 98% на Близькому Сході.

При цьому жінки та дівчата з вразливих категорій населення (мігрантки, представниці національних чи релігійних меншин, спільноти ЛГБТК+, жінки з обмеженими можливостями) стикаються з насильством частіше

Насильство у цифровому вимірі може завдавати жертвам шкоди різного ступеню тяжкості (фізичну, психологічну, економічну) та у різноманітних сферах, що призводить до певної форми «соціального розриву». При цьому, зважаючи на те, що окремі форми цифрового насильства є гендерно зумовленими, тобто вчиняються за ознакою статі, деякі наслідки характерні саме для жінок: 

  • зменшення різноманітності цифрових просторів (жінки піддаються самоцензурі та зменшують свою присутність в онлайн-середовищі);
  • продовження та/або поглиблення гендерного цифрового розриву;
  • несприятливі соціально-економічні наслідки на рівні суспільства та країни (втрати від зниження економічної активності жінок, зростання витрат на охорону здоров’я та ін.).

Під час розробки політик подолання домашнього насильства міжнародні організації та законотворці на рівні країн звертають особливу увагу на проблему гендерно зумовленого насильства, яка є крайнім проявом гендерної нерівності. Причому таке насильство може скоюватися як стосовно жінок (дівчат), так і стосовно чоловіків (хлопчиків). Такі політики, хоча спрямовані передусім на підтримку жінок та дівчат, можуть мати універсальний характер для боротьби з насильством.

Як реагують на проблему у світі?

Проблема гендерно зумовленого насильства у цифровому вимірі набула більшої уваги протягом останнього десятиліття, однак активна робота над регуляторним впливом розпочалася лише під час пандемії COVID-19, коли виросла  кількість випадків насильства над жінками. 

Наразі на міжнародному рівні немає єдиної правової бази, сфокусованої на регулюванні насильства у цифровому вимірі. Проте в окремих країнах політики, спрямовані на боротьбу із насильством над жінками та домашнім насильством, включають заходи й у цифровому середовищі. 

Основними міжнародно-правовими актами у цьому контексті є три документи. Усі вони ратифіковані Україною. Перший – це Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція). І хоча там прямо не мовиться про цифровий вимір, у 2021 році GREVIO (незалежна група експертів, яка здійснює моніторинг виконання сторонами Стамбульської конвенції) опублікувала Загальні рекомендації №1 про цифровий вимір насильства щодо жінок. У них експерти визначили, що насильство стосовно жінок та дівчат у цифровому вимірі як прояв гендерно зумовленого насильства підпадає під сферу дії Стамбульської конвенції. Відповідно, незалежно від того, чи скоєні такі дії офлайн чи онлайн, вони мають переслідуватися законом.

Другим важливим міжнародно-правовим актом, який стосується цифрового середовища та має зобов’язуючу силу, є Конвенція Ради Європи про кіберзлочинність (Будапештська конвенція). Вона визначає процедурні повноваження та механізм міжнародної співпраці щодо кіберзлочинності та будь-якого правопорушення, пов’язаного з електронними доказами, однак прямо не регулює питання насильства над жінками. Разом зі Стамбульською конвенцією вона може забезпечити механізми для судового переслідування насильства у цифровому вимірі. 

Третій документ – Конвенція Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства (Лансаротська конвенція). Вона зобов’язує криміналізувати всі форми жорстокого поводження з дітьми, включно з формами насильства у цифровому вимірі, які стосуються сексуальної експлуатації та сексуальним насильством в інтернеті.

До міжнародних актів «м’якого права», тобто таких, що не мають обов’язкової юридичної сили, можна віднести Рекомендації Комітету Міністрів державам-членам Ради Європи щодо боротьби з мовою ворожнечі, Рекомендації Комітету міністрів державам-членам Ради Європи щодо запобігання та боротьби з сексизмом, Рекомендації Комітету Міністрів державам-членам про ролі та обов’язки Інтернет-посередників та ін. 

Наразі досвід країн та міжнародних інституцій у боротьбі з насильством у цифровому вимірі є обмеженим. Наприклад, за даними Світового банку, лише 30% зі 190 країн світу ухвалили НПА, які регулюють проблему кібердомагання (cyber harassment) (рис. 1), яке є одним із найпоширеніших видів насильства в цифровому середовищі.

Рисунок 1. Кількість країн у відповідних регіонах, яка ухвалила закони щодо кіберпереслідування (cyber harassment)

Джерело: Світовий банк

Примітка. Дані є результатом дослідження, проведеного командою Women, Business and the Law у 2021 та 2022 роках, щоб зрозуміти, як чинне законодавство захищає людей в інтернеті у 190 країнах світу. 

*В інші регіональні групи країни ОЕСР з високим рівнем доходу не включені.

Результати дослідження законодавства країн-членів ЄС у 2022 році показали, що у всіх 27 країнах кібернасильство охоплюється загальними нормами кримінального права без уточнення про ІКТ чи інші засоби. 21 країна криміналізувала принаймні один вид злочину кібернасильства (див. табл. 1 у додатку). Як правило, законодавчі положення, що стосуються кібернасильства, є гендерно нейтральними.

Здебільшого країни включають окремі норми щодо різних видів насильства в існуючі нормативно-правові акти. Йдеться про зміни у кримінальному кодексі, уточнення у законах. Наприклад, Сент-Вінсент і Гренадіни у 2016 році прийняли Закон про кіберзлочинність, який визначає конкретні види правопорушень та відповідні покарання за їхні вчинення, однак безвідносно гендерної складової. У 2018 році Франція віднесла сексуальне домагання у соціальних мережах або із застосуванням електронних засобів зв’язку до кримінальних злочинів, а Італія у 2019 році до кримінальних злочинів віднесла незаконне поширення зображень або відео сексуального характеру, а також порнопомсту. Однак такі зміни мають точковий характер.

Крім того, країни та групи країн розробляють широкі політики та плани дій, які стосуються гендерного насильства. Наприклад, США у травні 2023 року опублікували Національний план припинення гендерно зумовленого насильства: стратегії дій, в якому окремий розділ присвячено онлайн безпеці. 

ЄС наразі не має специфічного правового інструменту, який всебічно охоплює проблему гендерного насильства щодо жінок, однак певні його форми, зокрема, у цифровому вимірі, підпадають під дію чинного законодавства. У Стратегії гендерної рівності на 2020-2025 роки зазначається, що «насильство в Інтернеті, націлене на жінок, стало всеохоплюючим із конкретними, жахливими наслідками». Для подолання цієї проблеми у жовтні 2022 року Рада та Парламент ЄС підписали Закон про цифрові послуги (Digital Services Act). Серед іншого в ньому визначені відповідальність онлайн-платформ за контент, який поширюють користувачі, та очікування від їхньої  боротьби з незаконною діяльністю в інтернеті. 

У березні 2022 року Європейська комісія представила пропозицію Директиви про боротьбу з насильством щодо жінок і домашнім насильством, щоб законодавчо закріпити на рівні всього ЄС мінімальні стандарти криміналізації гендерно зумовленого насильства (як офлайн, так і онлайн), захисту жертв та запобігання таким видам злочинів. Зокрема, регуляції передбачають криміналізацію найпоширеніших форм кібернасильства (поширення без згоди інтимних зображень, у тому числі фейкових), кіберпереслідування, висловлювання ненависті та ін.). Протягом майже двох років тривали дискусії щодо пропонованих норм, і в лютому 2024 року законопроєкт було ухвалено.

Який правовий механізм боротьби з насильством у цифровому вимірі в Україні?

Як і більшість країн світу та Європи, Україна має окремі інструменти, але не має комплексного механізму захисту чи притягнення до відповідальності за насильство в онлайн-сфері та/або за допомогою технологій. Одна з причин – ця проблема є відносно новою. Загальна рамка безпеки в онлайн-сфері в Україні визначається законами «Про інформацію», «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України», «Про національну безпеку», «Про хмарні послуги», «Про електронні комунікації», «Про захист персональних даних», «Про захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах» та ін. 

Проблема насильства у цифровому вимірі (кібернасильства) визнається Державною стратегією забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2030 року. В плані дій на 2022-2024 роки записано окремі кроки для подолання проблеми та підтримки жертв насильства: надання психологічної допомоги за допомогою «гарячих ліній», проведення досліджень, підготовка інформаційно-аналітичних довідок з інформацією щодо виявлених випадків та реагування на них. 

Ратифікована Україною Стамбульська конвенція зобов’язує виконати чітки кроки з криміналізації низки злочинів проти жінок, подолання гендерної дискримінації та домашнього насильства. Зважаючи на те, що GREVIO визнала поширення норм Стамбульської конвенції на цифровий вимір, виконання положень конвенції має стати одним з інструментів боротьби з насильством у мережі. 

В законодавстві Україні немає прямих норм права, що передбачають відповідальність за кібернасильство. Тому наразі окремі норми Кримінального кодексу України (ст. 120, 126-1, 129, 153, 161, 163, 182, 189, 301-2), Кодексу України про адміністративні правопорушення (ст. 173-2, 173-4, 173-5) та деяких вищезгаданих законів можуть бути застосовані до відповідних правопорушень. 

Однак, на шляху застосування цих інструментів є низка перешкод. По-перше, недостатнє законодавче регулювання. Закон України «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» дає визначення «кіберзлочину». Поза тим у правовому полі країни немає жодного з термінів, що стосуються насильства у цифровому вимірі (цифрове насильство, кібернасильство, тощо), а також його видів (єдиний виняток — це  «булінг» щодо учасників освітнього процесу). Отже, не визначено й кримінальне покарання за відповідні злочини. 

По-друге, труднощі у процесі доведення таких злочинів, зокрема з використанням діпфейків. Жертва має зібрати та зберігати докази, які підтверджують шкідливі дії (скріни екрану, переписок, електронної пошти, аудіозаписи). Однак не завжди це можна зробити вчасно чи продумати необхідність збирання доказів у стані стресу. До того ж, агресор може видалити таку інформацію до того, як жертва встигне зафіксувати дані. Водночас у правоохоронних органів може не бути достатньої технологічної спроможності та підготовки для проведення розслідування таких правопорушень, а агресора може бути складно ідентифікувати. Крім того, не завжди такі правопорушення підпадають під юрисдикцію однієї країни, оскільки агресор і жертва можуть знаходитися в різних країнах.

По-третє, стереотипи про те, що шкода, яка заподіюється в онлайні, є меншою, ніж у реальному житті: акти цифрового насильства не завжди призводять до фізичної шкоди, яка є «помітною» та беззаперечною, а тому необхідно довести, що вчинені в інтернеті дії завдали шкоди. Проте дослідження Університету Суонсі показало, що молоді жертви кіберзалякування вдвічі частіше завдають собі шкоди та вчиняють суїцид у порівнянні з тими, хто не був жертвою таких насильницьких дій. 

По-четверте, брак у населення цифрової грамотності та обізнаності про безпеку в інтернеті. За даними дослідження цифрової грамотності Українців у 2021 році, частка респондентів, цифрові навички яких знаходилися нижче «базового рівня» (згідно з методологією оцінки цифрових навичок, яка застосовується Європейською комісією), становила майже 48%. Лише 40% опитаних українців робили резервні копії файлів на зовнішніх пристроях чи в хмарах, при цьому респонденти, які не роблять копії, – це здебільшого особи у віці 40-70 років, а також люди, у яких цифрові знання «відсутні» або «нижче середнього». При цьому 45% опитаних вказали, що серед навичок, які вони хотіли б сформувати, на першому місці навички онлайн-безпеки.

Іншою проблемою є нестача статистичних даних. У згаданій вище державній стратегії забезпечення рівних прав та можливостей прямо йдеться про відсутність в Україні збору даних про випадки кібернасильства, про дезагрегацію таких даних за статтю навіть не йдеться. Наявні дані судової статистики не мають уточнення щодо скоєння правопорушень в онлайн-сфері чи за допомогою ІКТ, а тому не можуть бути використані. Наразі єдиним джерелом інформації щодо кібернасильства є опитування, однак вони мають спорадичний характер. В результаті неможливо провести об’єктивний та комплексний аналіз проблеми насильства (зокрема, гендерно зумовленого) у цифровому вимірі в Україні. 

Що треба зробити Україні?

Україна має продовжувати реалізацію дій, закладених ухваленими стратегіями подолання гендерної нерівності та її крайньої форми – насильства, розробляти та впроваджувати інструменти та механізми не лише підтримки та захисту жертв насильства, а і його попередження та притягнення до відповідальності осіб, що його скоюють чи є посередниками.

  1. Необхідні кроки у правовому полі передбачають:
    • законодавче визначення термінів «насильство у цифровому вимірі» або «цифровий вимір насильства», «кібернасильство»;
    • виконання взятих на себе зобов’язань після ратифікації Стамбульської конвенції;
    • визначення юридичної відповідальності за насильницькі дії у цифровому вимірі, тобто їхня криміналізація; уточнення способу вчинення злочину за ст. 153 ККУ «Сексуальне насильство»; запровадження адміністративної відповідальності для правопорушень, які не є злочином;
    • імплементація до національного законодавства норми Закону про цифрові послуги (DSA) для гармонізації із законодавством ЄС; розробити правила та стандарти підзвітності інтернет-посередників, онлайн-платформ щоб підвищити прозорість та підзвітність поширення та використання даних, які у тому числі можут бути частиною насильницьких дій; 
  2. Усунути прогалини в даних щодо насильства у цифровому вимірі – забезпечити їх регулярний збір для аналізу та формування широкого розуміння ситуації. Забезпечення кількісного та якісного виміру насильства у цифровому вимірі вимагає мультисекторальної кооперації – між державними та недержавними суб’єктами: органами статистики, правоохоронними органами, НУО, онлайн-платформами (які можуть поширювати інформацію про форми насильства, які вчинялися на їхніх платформах). Дані про цифровий вимір насильства можуть збиратися на основі опитувань, адміністративних даних від відповідних органів (наприклад, від поліції чи соціальних служб), проведення інтерв’ю, фокус-груп та шляхом збору «великих даних», зокрема із застосуванням штучного інтелекту, з соціальних мереж.
  3. Інтегрувати в шкільну програму курси з цифрової безпеки, етики поводження з цифровими інструментами, сексуальної освіти для формування позитивних суспільних норм, превенції насильства в цифровому вимірі. Сексуальна освіта допомагає зменшити рівень гендерно зумовленого насильства (1, 2, 3, 4), а тому може мати відповідний ефект і стосовно насильства в цифровому вимірі. 
  4. Реалізувати інформаційну кампанію, спрямовану на зростання обізнаності населення про насильство в цифровому вимірі, його видів та необхідності реагування. Результати ряду наукових досліджень (1, 2) показали, що програми розповсюдження інформації про кібербулінг ефективні для підвищення рівня обізнаності підлітків про цей вид насильства, а також розвитку їхніх навичок протистояти кібербулінгу. 
  5. Гендерний мейнстримінг має застосовуватися до всіх політик та законодавства, що стосуються інформаційних технологій. 
  6. Розширення можливостей жінок і дівчат брати участь у політичному процесі, здобувати STEM-освіту, виходити на роботу та займати керівні посади у технологічному секторі, брати участь у розробці цифрових інструментів та розвитку цифрового середовища. На глобальному рівні жінки займають менше однієї третини посад у технологічному секторі в усьому світі, що робить цю сферу менш гендерно чутливою і не враховує досвід жіноцтва у розвитку ІКТ, зокрема в питаннях подолання насильства у цифровому вимірі. 

Ця публікація стала можливою завдяки підтримці Європейського Союзу, наданій в рамках проєкту «Мережа гендерних аналітичних центрів: посилення спроможності задля розробки передових політик, оцінки впливу, стратегічної адвокації та сфокусованих комунікацій щодо політик», що реалізовує Український Жіночий Фонд. Відповідальність за зміст інформації несе ГО «Вокс Україна». Інформація, що представлена, не завжди відображає погляди ЄС і УЖФ.

Додаток

Таблиця 1. Огляд національних правових рамок ЄС-27 щодо кібернасильства

Джерело: Європейський інститут із гендерної рівності


Автори

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний