Хто обирає Україну? Теорії та реалії ототожнення з українською нацією, державою та суспільством

Ідентичність розглядається як позиція особи відносно людського оточення, що визначається через категоризацію себе та інших (Hale, 2004). Усвідомлення людиною свого місця в суспільстві дозволяє зменшити невизначеність та краще впоратися зі складністю соціального середовища (Gaertner and Dovidio, 2012). Оскільки будь-яке суспільство є багато-контекстним, ідентичності також визнаються множинними і є спектром вимірів, де кожен описує позицію людини лише в одному аспекті соціального світу. Етнічні, національні, громадянські, расові, мовні – це лише кілька прикладів ідентичностей, що розкладають соціальне середовище людини на конкретні виміри.

Вибір своєї позиції для кожного типу ідентичності відбувається через визначення особою конкретного місця на континуумі позицій, що має дві межі. Нижня межа визначена членством, наданим при народженні. Верхня межа – це добровільне членство. Рухаючись у цьому діапазоні, особа вибирає свою позицію у множині ідентичностей. Роблячи цей вибір, люди користуються критеріями, які вважають важливими для себе у певний момент. Політологи стверджують, що ці критерії формуються та змінюються соціальними умовами.

Виходячи з цього припущення, аналіз формування ідентичності в Україні зосередився на трьох конкретних аспектах, які породили три теорії  про визначення себе українцями. Перша теорія проголошує, що ідентичність особи визначена регіоном проживання, та зрештою зводиться до прагматичного поділу між Сходом і Заходом України. Вважалося, що регіони України характеризуються історичними, політичними та соціально-економічними особливостями, які могли вплинути на формування ідентичності їхнього населення. Так, східним регіонам приписувалась прихильність до пов’язаних з Росією атрибутів, починаючи від домінування російської мови і закінчуючи асоціацією з російським етносом. Навпаки, західні регіони асоціювалися з більш про-демократичними настроями, нетерпимістю до авторитаризму та злочинності, а прихильністю до незалежної української нації (Kuzio, 2000).

Відсутність чіткого розуміння природи регіональної неоднорідності в Україні сприяла появі наступної теорії, яка зосередилася на найочевиднішому аспекті суспільного розколу між регіонами – мові. Оскільки мова пов’язана зі специфічними інтересами та поглядами, вважалося, що вона могла вплинути на структуру цінностей, переконань та норм поведінки, та в свою чергу на процес формування ідентичності. Ця теорія змальовувала Україну як країну, традиційно поділену на дві мовні групи (російську та українську), і була використана Путіним та його прихильниками для створення свого варіанту української реальності. Мовна практика та мовні уподобання були представлені ними як первинні маркери, що поділили суспільство на українців і росіян.

Вторгнення Росії в Україну у 2014 році стало третьою теорією, яка пояснює формування ідентичності серед українців. Війна створила нову реальність зміцнивши почуття політичної єдності та державної ідентичності. Вона мобілізувала населення, у тому числі російськомовне, на боці уряду (Aliyev, 2019). Подальше вторгнення Росії в Україну привело до консолідації населення та посилило почуття громадянської приналежності серед людей. Поняття українського громадянства отримало перевагу над поняттям етнічного українця (Sasse and Lackner, 2018). Російськомовна меншість переглянула не лише свою національну ідентичність, а й ставлення до української мови. Багато людей почали ототожнювати себе з українською мовою, навіть не розмовляючи українською, але сприймаючи її як символ країни та незалежності (Kulyk, 2018).

Незважаючи на усвідомлення, що політика є важливим фактором в Україні, вона рідко враховується для аналізу ідентичності. Водночас, політичний процес відіграє вирішальну роль у конфігурації українського суспільства. Посткомуністичний перехід, незалежність від впливу Росії, нові про-демократичні ідеології, бачення та настрої – усе це стало важливим фактором формування сучасного суспільства в Україні. Політичні міркування могли тим самим увійти в процес самоідентифікації як суттєвий критерій при визначенні особою своєї позиції на континуумі ідентичності. Вибір – я українець чи росіянин – потенційно міг бути пов’язаний з політичними ідеологіями, цінностями та інтересами, які кожна нація чи держава визначає як свої пріоритети, та з якими люди порівнюють свої особисті переконання та ставлення в процесі усвідомлення, до якої спільноти вони належать. У випадку України та Росії урахування політичних чинників особливо необхідне, оскільки ці країни значно відрізняються у своїх політичних інститутах та політичних поглядах. Росія характеризується перевагою авторитарних і менш демократичних форм правління. Натомість, Україна розвила більш ліберальні та про-демократичні інститути, тоді як її населення уподобало про-демократичні цінності. Тому логічним є припущення про зв’язок між політичними уподобаннями індивідів та їхнім вибором національної, державної чи соціальної ідентичності в Україні. 

Отже, хто обирає Україну? Які політичні чинники є визначальними для самоідентифікації з Україною? Яких політичних цінностей та уподобань мають дотримуватись люди, щоб ототожнювати себе з Україною? Щоб відповісти на ці питання, я використовую World Values ​​Survey (WVS), обмежуючи аналіз останньою хвилею, проведеною в 2020 році в Україні. Дослідження зосереджується на трьох формах ідентичності – етнічної, громадянської та соціальної. Етнічна ідентичність визначає етнічну групу, до якої респонденти відчувають належність. Громадянська ідентичність визначає, чи почуваються респонденти громадянами України. Соціальна ідентичність визначає, чи відчувають респонденти свою належність до українського суспільства. Основна мета  – це дослідження політичних цінностей та уподобань, які пов’язані з вибраним спектром ідентичностей для України. 

Рисунок 1 порівнює політичні погляди між тими, хто визначає себе українцями, і тими, хто не вважає, що належить до української етнічної групи. Частіше називали себе українцями ті, хто цінував демократію як форму правління в Україні та вважав Україну демократичною країною. Приналежність до української нації характеризувала респондентів, які виявляли довіру до влади або віддавали перевагу Заходу (довіра до ЄС). Крім того, респонденти, які виявляли нетерпимість до використання армії в політиці й натомість стверджували, що країною мають керувати експерти, частіше обирали «українець» як етнічну ідентичність. Респонденти, народжені в Україні та зі знанням української мови були схильні частіше ототожнювати себе з українцями, ніж ті, хто народився за межами України або розмовляли в родині російською мовою.

Формування громадянської ідентичності відбувалося за іншим механізмом. Відчуття громадянина формувалось під впливом трьох чинників – демократії, довіри до ЄС та загрози війни. Респонденти, які довіряли ЄС або розглядали демократію як основу для функціонування політичної системи, були більш схильні ототожнювати себе з українською державою. Крім того, респонденти, які боялися війни чи терористичного нападу на свою країну, частіше відчували себе громадянами України. Війна об’єднала населення України та підвищила його відданість державі. Також ті, хто користувався українською мовою для спілкування вдома або народився в Україні, частіше відповідали, що відчувають себе громадянами України.

Нарешті, давайте розглянемо соціальну ідентичність українців, тобто почуття належності до українського суспільства чи громади (рис. 3). Мова, якою респонденти розмовляли вдома, була найважливішим фактором для ототожнення з українським суспільством.  Поряд із цим, соціальна ідентичність була чітко пов’язана з демократією та політичною довірою. Респонденти, що вважали Україну демократичною, були більш представлені в групі людей, що почували себе інтегрованими в українське суспільство. Крім того, як і у випадку громадянської ідентичності, загроза вторгнення чи нападу сприяла консолідації населення України. Ті, хто побоювався війні чи терористичних актів, частіше ототожнювали себе з українським суспільством.

Загалом, мої результати підтверджують, що ідентичності є множинними та мають різні механізми формування. Спільним для всіх них є, однак, те, що вони знаходяться під впливом політичних цінностей та уподобань у випадку України. Ті, хто бачить Україну демократичною державою зараз або в майбутньому, частіше ототожнюють себе з українською нацією, державою чи суспільством. Ті, хто надають перевагу Заходу (ЄС), більш схильні відчувати себе українцями або громадянами України. Крім того, люди, які довіряють національній владі, як правило, обирають Україну як свою націю. Такі висновки є логічними, оскільки Україна як країна, держава, нація демонструє добре структуровані та сформульовані уподобання до західного типу розвитку та демократичних форм правління. Отже, кожен, хто цінує цей вибір, йде з Україною або як представник етносу та суспільства, чи як громадянин української держави!

Посилання