Уривок з книги Маріам Найем «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації»

Ким ми є? Чи маємо право на злість, сором і розгубленість? Чи можемо ми дозволити собі не знати, що робити далі? І як нарешті знову вдихнути вільно? Культурологиня Маріам Найем у книзі «Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, пропонує зазирнути за лаштунки власного минулого, перестати боятися і повернути здатність відчувати, говорити, належати і любити.

У світі різні культури пережили досвід колонізації, і хоча кожен такий випадок унікальний та потребує окремої уваги, у них можна виявити спільні риси. Колоніальна ментальність не є феноменом, притаманним лише тим країнам, які були колонізовані, наприклад, Іспанією чи США. Це явище виявляється в різних формах у багатьох суспільствах, що зазнали колоніального панування, незалежно від того, яка імперія здійснювала колонізацію. 

Колоніальний менталітет — це спосіб мислення людини, яка перебувала під владою іншої країни. Це означає, що колонізовані люди приймали ідеї, цінності та культурні норми колонізаторів, часто втрачаючи власну ідентичність. Це про відчуття підпорядкованого ставлення до правителя. Такий спосіб сприйняття реальності притаманний не тільки тим суспільствам, які безпосередньо переживають досвід колонізації, він може передаватися від одного покоління до наступного, навіть коли імперія більше не має над ними такої влади. У статті Девід і Оказакі розглядали сором серед філіппінців й зробили шкалу виміру колоніального менталітету, в якій були певні ознаки. 

— Внутрішньогрупова дискримінація «вимірює ступінь, до якого філіппінці, особливо філіппінські американці, дискримінують менш американських філіппінців». Виявом такої внутрішньовидової дискримінації були фрази: «Мені соромно за новоприбулих філіппінців через їхню нездатність говорити вільною англійською без акценту» або «Я не спілкуюся з новоприбулими філіппінськими американцями». 

У нашому випадку таку внутрішньовидову дискримінацію можна переглянути на прикладі різних ситуацій. 

• За кордоном: коли певна група людей, які живуть уже давно там, відчуває певну зверхність до тих, хто щойно приїхав, бо вони «не розуміють нічого», «не знають, що таке Європа» та ін. 
• Комунікація всередині країни, де група, яка почувається більш впевнено, може відчувати певну зверхність щодо іншої. Подібна ситуація можлива, наприклад, зі зверхнім ставленням до мови, що українська — це мова села, або навпаки — що десь є справжня Україна з правильними та автентичними традиціями, а десь — ні. 

— Фізичні характеристики — це те, наскільки філіппінці та філіппінські американці вважають риси білих людей, як от світла шкіра й блакитні очі, красивими, натомість філіппінські риси, як темна шкіра і плаский ніс, не такими гарними. Прикладом може бути фраза: «Я хотіла б мати дітей зі світлим відтінком шкіри». Це відбувається, коли суспільство колонізоване людьми, які візуально відрізняються від колонізованих. 

Колоніалізм має різні вияви залежно від контексту. У випадку філіппінського досвіду візуальна відмінність від колонізаторів стала інструментом гноблення. В українському контексті колоніалізм має іншу руйнівну форму: росіяни використовують позірну зовнішню схожість для того, щоб «розширити» розуміння слова «русский» і таким чином стерти українську ідентичність. Цей брак візуальної відмінності стає ключовим елементом колоніального гноблення, даючи змогу заперечувати наше окреме та самостійне існування. 

— Колоніальний борг «вимірює, наскільки філіппінці та філіппінські американці виправдовують колонізацію та почуваються вдячними, якщо не боржниками, своїм колонізаторам». Тут можна навести будь-які приклади, які містять пояснення або виправдання імперії, бо вона врятувала або відкрила цивілізацію колонізованій культурі. Це відчуття певної вдячності до агресора та імперії за акт насилля над своєю культурою та суспільством. Воно, ймовірно, допомагає людині боротися з відчуттям несправедливості й пояснити собі, що ця несправедливість має причину й, крім того, позитивні наслідки. Також це може передбачати «переймання» сторони агресора. Цей процес чимось схожий на стокгольмський синдром або на ідентифікацію з агресором3. Щоб вижити, ми починаємо діяти так, як хоче зловмисник, що впливає на нашу поведінку, думки та емоції. Ототожнення з агресором є поширеною тактикою для тих, хто перебуває в слабшій позиції. 

— Культурний сором і збентеження — це ставлення філіппінців та філіппінських американців до своєї культури та спадщини: «Я почуваюся збентеженим за філіппінську культуру та традиції» або «Я вважаю, що бути філіппінцем — це прокляття». 

Культурний сором призводить до того, що представники культури починають дивитись на свою спадщину очима колонізатора. В українському контексті це також виявлялось через споживання медіапродуктів, які висміювали українську мову та культуру. Наприклад, у 2000-х український телеканал «Інтер» та російський «Перший канал» створювали новорічні комічні мюзикли. Всі вони були російською мовою й орієнтувалися на росію та інші країни. Однак важливо розглянути образ українця, який споживала аудиторія телеканалу «Інтер». У 2004 році було знято мюзикл «Сорочинський ярмарок» за мотивами однойменного твору М. В. Гоголя. В одній з пісень дружини Солопія Черевика (Хівря у виконанні Андрія Данилка) можна почути: 

Як зазначає культурологиня Аліна Нікуліна у своєму відеоаналізі цієї роботи, вся комічність пісні зосереджена на українській мові. Саме «мова» робить пісню смішною в цьому контексті і саме це транслюється через цей популярний продукт. Що мали б відчувати українці під час перегляду цього мюзиклу на свята? Сором за мову, за її недолугість на та кому рівні, що вона комічна самим фактом свого існування. Це один зі способів, як можна викликати культурний сором і збентеження через, на перший погляд, поверхневий культурний продукт. 

— Інтерналізована культурна / етнічна неповноцінність містить такі твердження: «Я відчуваю, що бути людиною своєї етнічної / культурної спадщини не так добре, як бути білим / європейським американцем» або «Є ситуації, коли я почуваюся неповноцінним через своє етнічне / культурне походження». 

Відчуття культурної меншовартості під час контакту з представниками колишньої метрополії — поширений досвід багатьох українців. «Мені завжди давали відчути, що Україна більш провінційна та відстала, щоразу, коли я приїздив до своїх російських родичів, — зазначав один знайомий. — Інколи це відбувалось не дуже прямо, а іноді — через слово “хохол наш”, і завжди зверхньо, тобто це могли бути жарти, але їхньою метою було певним чином принизити мене й нагадати мені моє місце». 

Усі ці вияви колоніального менталітету — внутрішньогрупову дискримінацію, культурний сором, відчуття боргу перед колонізатором — ми, можливо, вже відчували на практиці, а деякі для нас можуть бути ще чимось новим. Проте в нашому випадку є інший вияв колоніального менталітету, який ми часто використовуємо в повсякденному житті і щодо якого періодично виникають різноманітні дискусії.

Почуття меншовартості

В основі таких фраз лежить порівняння, яке виходить із презумпції: їхнє — гарне, наше — не таке гарне, а трохи гірше. Коли щось «наше» схоже на щось «їхнє», це сприймається як комплімент. Тобто це порівняння наче підіймає нас до рівня чогось класного з позиції «не класної». Така мова демонструє те, що ми позиціюємо себе як щось «нижче». Коли нам робить честь те, що хтось більш відомий про нас згадує та знає. Коли через ім’я іншої людини ми намагаємося продемонструвати цінність своєї культури. Як-от, наприклад, стаття із заголовком «Українка, що вразила Пікассо. 120 років Катерині Білокур» на сайті bbc.com. 

Важливо розрізняти видимість культури та її справжню цінність. Є багато культур, про які ми мало знаємо, але які відіграють унікальну роль. Часто культури, про які ми чуємо найбільше, мали певні історичні переваги чи ресурси, не доступні іншим. Колоніалізм — це одна з головних причин такої нерівномірної видимості. Колоніальні зв’язки зробили певні мови та мистецькі традиції помітнішими, а отже, й популярнішими. Що частіше ми щось бачимо, то більше до цього звикаємо і вважаємо нормативним та кращим. Тобто, коли людина знає більше про культуру французів, ніж про культуру кримських татар, це не означає, що французька культура краща — просто в неї було більше можливостей бути поміченою та визнаною. Кожна культура робить свій унікальний внесок у світову спадщину, хоча внесок деяких може бути очевиднішим через їхню історичну видимість. 

Хтось може вбачати в таких коментарях конструктивну критику, проте я вважаю, що це не може бути чимось корисним, коли ми будуємо сприйняття себе на основі інших. У такій критиці немає поваги до себе та самоприйняття. Адже замість того, щоб оцінювати себе відносно власного розвитку та меж, ми накладаємо перспективу інших країн. Подібні порівняння не дають зростати нічому, окрім почуття меншовартості.

Придбати книгу на сайті видавництва