Уривок з книги Марини Мірзаєвої «Жінки Свободи»

Персоналії, висвітлені в книзі:
Олена Теліга, Катерина Зарицька, Дарія Гусяк, Галина ДидикЭ, Ірина Савицька, Марта Пашківська, Віра Свєнціцька, Дарія Ребет, Дарія Гнатківська, Артемзія Галицька, Ірина Тимочко, Марія Лабунька, Марія Савчин, Людмила Фоя, Богдана Світлик, Наталя Шухевич, Ольга Твердохліб, Анна Кузневич, Ольга Мороз, Марія Боднаренко, Анна Карванська, Ганна Попович, Ганна Абрамчук, Марта Свідрук, Ванда Горчинська, Іванна Аптульська, Василина Петріянчук, Олена Лебедович, Леся Паєвська, Надія Партикевич, Анна Скірка, Катерина Яцко, Ярослава Брехун, Ірина Стисло, Варвара Сухацька, Михайлина Голіна, Ольга Ханас, Ірена Кілярська, Стефанія Вірлик, Віра Королюк, Людмила Кот, Анна Когут, Ярослава Бандера, Володимира Бандера, Орися Грицина, Амалія Регей.

ОЛЬГА ІЛЬКІВ

Дев’ять років у підпіллі, 14 — в ув’язненні і 101 рік життя — Ольга Ільків, оунівка й зв’язкова Головного командира УПА — Романа Шухевича, поетеса, політув’язнена радянських таборів.

Народилася й навчалася у місті Стрий. Спочатку Ольгу виховували дідусь і бабуся, потім дівчинка переїхала до матері в Польщу. Уже там потрапила у вир юнацького життя — вступивши до Українського інституту для дівчат у Перемишлі й «Пласту». 

Символічно, що Ільків долучилася до Організації українських націоналістів 30 червня 1941 року. Саме цього дня у Львові був проголошений Акт відновлення Української Держави. Подія, яка ствердила головну мету діяльності ОУН. Подія, яка наголосила, що українську незалежність відновлено, а не проголошено. Проте новий окупаційний режим скасував цей Акт. Німці арештували головних його організаторів — Степана Бандеру та Ярослава Стецька — й запроторили їх до концтабору Заксенгаузен. Відтак почали переслідувати революційне крило ОУН.

Ольга Ільків повернулася до України в переломний час для ОУН. Війна продовжувала набирати свої криваві оберти і двадцятирічна дівчина не знала, що її очікує. Дві тоталітарні системи перемелювали свої сили на фронті. Тому Ільків ризикувала, повертаючись у рідний край, де у вимірі світової війни відбувалася визвольна боротьба українців. Тоді не йшлося про безпеку, втечу чи замирення. Ільків, як і її однодумці, були іншого гарту. Виховані у національній самосвідомості, підкріплені ідеєю та юнацьким запалом — молодь того часу стала рушієм боротьби поневоленого народу. Велика війна стала можливістю для націоналістів проявити свою рішучість та дієвість. Романтизованість історичних подій захоплювала голови людей, спокушаючи їх стати причетними до чогось значно більшого. Людина у вимірі боротьби була частиною великої ідеї. А ще, коли ця ідея правильна, ціннісно оформлена, то запал, лють, відвага її носіїв лише посилювалися.

Захоплені правильністю обраного шляху, націоналісти не боялися майбутнього, навіть якщо воно не гарантувало абсолютної або швидкої перемоги. Кожен з них розумів, що відмова від власних амбіцій на свободу і самостійність не привела б до миру і спокою. 

Покора перед окупантом означала б нівелювання будь-яких прав та можливостей на самовизначення і саморозвиток. Тож вибір боротьби без чіткого усвідомлення фіналу кожного, хто ставав до лав націоналістів, означав самоприсвяту ідеї України. «І розплинуся у тобі я і вічно житиму в тобі, Свята Україно», — рядки з Молитви українського націоналіста, написаної у 1936 році, лише підтверджували цю одержимість боротьби. І хто долучався до лав ОУН, усвідомлював мудрість обраного шляху, у якому життя віднаходило сенси і вічність у спільній ідеї.

Ця філософія, або ж ідеологія, самопосвяти чомусь більшому, ніж власне життя, особливо актуальна у темні часи, наприклад, воєн чи поневолення, коли у людини є вибір — або схиляєш голову, або борешся. І те, й інше має найрізноманітніші сценарії розвитку подій та фіналів. Але у першому варіанті людина існує без шансу на щасливе життя, одурена кимось і одурена сама собою. Боротьба ж дає можливість і надію на краще. Й у цій боротьбі відбувається зустріч відчайдухів-сміливців, які обрали силу та опір замість слабкості і покори. Подібне середовище робить слабких сильними, а сильних — надлюдьми, які пізнають висоту почуттів власного становлення і самоприсвяти. Кращі з кращих об’єднуються задля спільної мети — хіба це не захопливо? Ймовірно, у цьому і є феномен українських визвольних змагань. Вони відбувалися на високих частотах людських почуттів та характерів. І що головне, смерть, тортури, в’язниці і табори не могли зруйнувати людської віри, коли та була наповнена відповідальністю обраного шляху, сходження з якого означало зневіру та визнання даремності відданих життів в ім’я цієї боротьби.

Тож абсолютно очевидно, що Ольгу Ільків захоплював вир націоналістичного руху, де були ідея, виховання, надії, відчуття великої пригоди — усе це формувало її дійсність. Сьогодні ми знаємо, які події відбувалися у ті часи, які злочини здійснила радянська влада у західноукраїнських тюрмах — масові розстріли в’язнів без суду і слідства під канонади фронту, який швидко просувався на схід. Червона армія втікала під тиском Вермахту, застосовуючи принцип «випаленої землі» — «хай не дістанеться вона нікому». Ольга стала свідком цих злочинів, проте ніщо не могло зупинити юнку, яка хотіла увійти у цю історію, не знаючи чим вона обернеться для неї. Це захоплююче передчуття чогось грандіозного не могли затьмарити жахіття війни, яка набирала обертів. Фронти червоними лініями знову кроїли Європу. Вони знову кроїли українську землю.

Ольга Ільків поринає з головою в роботу ОУН, зокрема розбудовує жіночу мережу у Львові. Тоді ж вона знайомиться з Катериною Зарицькою, однією з найяскравіших постатей руху, авторитетною й досвідченою провідницею. Тоді ж Ільків знаходить і своє кохання, майбутнього чоловіка Володимира Лика — керівника Стрийського Проводу ОУН. На тлі великої війни й національної боротьби спалахнули почуття, і вже 27 квітня 1943 року пара взяла шлюб.

Володимира Лика на псевдо «Данило», крайового очільника Стрийської ОУН, як і більшість підпільників, убили радянські окупанти. 17 березня 1948 року він загинув у нерівному бою.

У липні 1946 року, коли Ольга Ільків переходить у підпілля, у неї народжується донька Дзвенислава. Ця подія стає важливою не тільки для самої жінки, а й для її націоналістичного оточення. Тоді Катерина Зарицька запропонувала Ользі Ільків облаштовувати конспіративні квартири для Романа Шухевича. Дитина була добрим прикриттям і створювала ілюзію родинного життя, за яким уже стояла робота Організації. Ольга Ільків згадувала, що Шухевич обожнював Дзвінку, бавив її. За легендою, у їхній конспіративній квартирі в селі Княгиничі жили самі жінки. Головнокомандувач УПА мав там таємні сховки. Уночі до будинку приходили охорона та зв’язківці й таємно проводили наради й обговорення, а вдень жінки імітували родинне життя.

Тоді ж Ольга Ільків завагітніла вдруге. Час від часу жінка бачилася з чоловіком. Довелося вигадувати нову легенду, до якої залучили одного з охоронців Шухевича — Любомира Полюгу. У хаті в Княгиничах зіграли їхнє фіктивне весілля. Так у будинку, в якому ніби-то жили самі жінки, змогли пояснити вагітність Ільків.

Після арешту Катерини Зарицької 1947 року довелося змінювати конспіративну квартиру. У новому помешканні в селі Грімне Ольга Ільків народила сина Володимира, якого батько так і не побачив.

Ольга Ільків, одне із псевдо якої було «О. Звіробій», захоплювалася поезією й писала вірші. Підпільниця Марта Пашківська деякі з них поклала на музику. Найвідоміша їхня композиція — «Повстанське танго».

Не маючи роботи та грошей, Ольга з двома малими дітьми на руках і матір’ю думала переїхати на Донбас, де тоді була можливість бодай якось забезпечити родину. Роман Шухевич попросив зв’язкову організувати там осередок ОУН, і вона погодилася.

Проте в березні 1950 року трапляються жахливі події для українського визвольного руху — гине в бою генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич, арештовують його зв’язкових, зокрема й Ольгу Ільків. Перед від’їздом вона прийшла до одного із львівських помешкань, щоб попрощатися з подругами. Проте потрапила там у засідку. Як з’ясували згодом, двірник повідомив радянські спецслужби, коли прийде Ольга Ільків. Вона не встигла випити отруту — жінку арештували, допитували, били, але найжахливіше те, що Володимира й Дзвінку забрали до дитячого будинку. Дітям змінили імена та прізвище й наполегливо насаджували радянську пропаганду. Для Ольги Ільків слідство тривало два роки, і 1952-го її засудили до 25 років таборів.

Після смерті Сталіна 1953 року строки арештованих переглянули. Ольга мала неповнолітніх дітей, тож її обіцяли звільнити раніше. Проте потрібно було покаятися, чого підпільниця робити не хотіла. Вийшла з неволі вона лише 6 лютого 1964 року, відсидівши 14 років. Ольга Ільків пам’ятала дітей зовсім малими, а зустріли її з тюрми майже повнолітні Володимир і Дзвінка. Складно уявити собі сцену, коли до дитячого будинку, де тривалий час жили її діти, несподівано прийшла бідно вдягнена, змучена жінка, яку вони не знали, і сказала, що вона їхня мати й хоче забрати їх до себе. Ця зустріч стала тяжкою для всіх. Ольга Ільків була не така, як інші жінки, взнаки далися довгі роки ув’язнення. Однак це була їхня мати.

Попереду були складні часи, коли Ользі Ільків доводилося тяжко працювати — двірничкою та касиркою, щоб прогодувати сім’ю й отримати помешкання. З відновленням Україною незалежності жінка активно долучилася до громадського життя.

Я часто міркувала про те, як повстанці й підпільники зустріли новину про українську Незалежність. Напевне, не такою вони її бачили — без комуністичної партії на чолі, яка перефарбувалася в національні кольори. Напевне, вони усвідомлювали, що ця подія становить лише етап до справжньої незалежності. І мали рацію, адже боротьба триває й сьогодні.

Померла Ольга Ільків 6 грудня 2021 року — у День Збройних сил України. Ця звістка застала мене на полігоні, коли наша бригада готувалася виїжджати на фронт. Тоді я відчула, що з відходом таких легенд ми опиняємося на передовій цієї тривалої війни.

Придбати книгу на сайті видавництва