Культурний фронт під час війни

Культура — другий фронт

Ми впевнені, і я думаю всі під час цієї повномасштабної війни відчули, що культура — це справді другий фронт. Більше того, хочу сказати, що культура була нашим першим фронтом останні 300 років. Власне, наш північний сусід веде дуже агресивну політику саме на культурній ниві.

Зараз Міністерство культури й уся культурна спільнота постали перед величезними викликами, як і всі українці, і в першу чергу це неможливість продовжувати свою мистецьку та культурну діяльність на початку війни. Втім, поступово культурна діяльність відновилася. Адже з одного боку фізична загроза унеможливлює творчість. Але з іншого – всі ці плакати, зображення, меми — це теж творчість, це те, що надихає, дає сили і розуміння того, за що ми воюємо.

Перша проблема війни — нищення культури

Станом на зараз понад 1000 закладів культури в нашій країні або пошкоджені, або зруйновані – це ті дані про збитки, які можна оприлюднювати і вже обліковувати. Звісно, більша частина з них на Сході й Півдні України.

Для розуміння, у нас у країні приблизно 35 000 закладів культури, половина з них — це бібліотеки, а також клуби, театри, філармонії, наші музеї, виставкові центри, галереї — все те, де фактично людина може отримати культурну послугу або здобути певні навички в мистецькій сфері. Зараз половина закладів культури працює в дуже обмеженому режимі, якщо взагалі працює.

Ті заклади, які знаходяться на безпечних територіях — театри, філармонії, концертні зали — можуть продовжувати свою діяльність, але виключно на ту кількість людей, яку вміщує їхнє бомбосховище або укриття. Відповідно, навіть якщо оперний театр у Львові має 1400 місць, він може продати 350 квитків. Культурна сфера у нас завжди була дотаційною, проте зараз можливості закладів культури заробляти ще більш обмежені.

Сьогодні, за нашими оцінками, заклади культури заробляють на 50-60% менше того, що вони б могли заробляти в мирний час. Крім того, звісно, є секвестр бюджету. Першими «під ніж» завжди йдуть саме гуманітарні сфери, зокрема культура. Заклади культури по всій країні недоотримали цього року підтримки майже на 30-40%. І це означає, що їхня можливість виживати й існувати обмежена вже майже на дві третини.

Звісно, зараз музеї, які існують просто в голих стінах — всі експозиції зняті і сховані, більша частина евакуйована й убезпечена, — стоять перед викликом: що робити з порожніми залами. Тому що працювати з аудиторіями все одно потрібно, особливо на тих територіях, де відносно безпечно, де величезна кількість внутрішньо переміщених осіб. Ми розуміємо, що з ними потрібно продовжувати працювати, люди повинні мати доступ до культурного продукту. Тому в порожніх залах зараз відбувається все, що завгодно: перфоманси, опери, читання книжок — все те, що може собі дозволити культурний заклад, не виставляючи свої особливо цінні експонати на загальний огляд.

Загроза відпливу талантів

Величезним викликом для всіх нас, і не лише для сфери професійної культури, є відплив талантів. Є певна політика зокрема європейських країн — залишати у себе найкращі українські таланти. Українцям пропонують тимчасову роботу, вони працевлаштовуються. Зрозуміло, що більша частина з них — це жінки з дітьми, і щойно діти йдуть до школи, мама працевлаштовується. Таким чином вірогідність повернення в Україну падає з кожним роком.

Ми розуміємо: щоб створити стимули повернення в Україну після перемоги, нам потрібно розробити абсолютно нову модель винагороди в культурному секторі. Тому що станом на сьогодні сфера культури — одна з найбільш низькооплачуваних. Галузь культури не є привабливим роботодавцем, і відповідно сюди йдуть працювати тільки люди, які заражені ідеєю, які не можуть і не уявляють собі існування поза цією сферою.

Потрібно сформувати уявлення про Україну у світі

Представлення України у світі — величезний виклик. Сьогодні ми є «сліпою плямою» в уявленні всього світу: не лише у Європі, в інших регіонах ще складніше. Латинська Америка, країни Африки, країни Далекого Сходу — вони не розуміють, що таке Україна, чим вона відрізняється від Росії. Коли ми говоримо, що культура є першою причиною цієї війни, і наше існування, наше право на власну мову, історію, культуру — це фактично і є причиною цієї війни, розуміння немає, тому що немає уявлення про Україну: для них це щось десь у Європі, вони не знають, що Україна — найбільша країна Європи з тисячолітньою історією.

Коли до нас приїздять лідери країн і йдуть у Софію Київську, коли ми їм показуємо саркофаг Ярослава Мудрого, який був тестем половини королівських династій Європи, цей зв’язок починає відновлюватися, вони бачать зв’язок зі своїми національними історіями та починають краще розуміти контекст.

Представлення України за кордоном у різний спосіб, у тому числі в академічних колах — дослідницьких, історичних, гуманітарних — є надважливим завданням. Звісно, ми не єдині працюємо тут: є Український інститут, який працює на ниві культурної дипломатії, і загалом дуже багато міністерств зараз розповідають про Україну через культуру. Адже українська пісня, українське мистецтво, зокрема народне, український одяг, зрештою креативні індустрії, дизайн, реклама — це все те, чим ми можемо похвалитися, чим ми можемо продемонструвати свою ідентичність і свою відмінність.

Європа має зрозуміти, чому примирення через мистецтво неможливе

Культурний фронт надзвичайно складний. У країнах Європи, коли ми вимагаємо, наприклад, скасування якихось культурних подій за участі росіян та російських діячів культури, дуже часто зустрічаємося з твердженням про те, що культура поза політикою, і територія мистецтва — це там, де ви мусите шукати порозуміння й діалог. Оце примушення до миру та примирення через мистецтво є надзвичайно складним викликом для будь-якого митця.

Брати участь у спільних виставках для художників, або для авторів виступати на спільних майданчиках на книжкових ярмарках, або для музикантів брати участь у фестивалях — це завжди виклик. Оскільки ти, по-перше, наражаєшся на величезний хейт всередині країни, навіть якщо це знаковий фестиваль, такий як Sziget в Угорщині, куди з’їжджаються найтоповіші гурти. Цього року вперше від України там було представлено цілих 12 гуртів, і кожен із них отримав свою порцію хейту, тому що там також були російські гурти.

На фестивалі в Гластонбері були чотири українські гурти. Тобто ми зараз начебто і маємо цей запит на представлення України на знакових подіях, але водночас для нас дуже складно відстоювати те, що ми не мусимо перетинатися на одних майданчиках із росіянами. Тому що спочатку — перемога, репарації, покаяння, і тільки після цього можливий діалог. Інакше — жодних діалогів через мистецтво бути не може.

Але ліберальна Європа, стара демократична Європа, говорить, що їм не зрозуміти наші заклики до ізолювання якихось діячів культури. З їхнього боку, це певні прояви націоналізму, і ми виглядаємо дещо радикалами в їхніх очах. Тому нам надзвичайно важко не перейти цю межу, а дуже чітко пояснювати, чому, наприклад, зараз у наших концертних залах не звучить музика Чайковського, чому зняли всіх «Лускунчиків». У нас не буде до Нового року жодного «Лускунчика» в Україні.

Державні театри, які їдуть за кордон на гастролі, не везуть із собою балети Чайковського, хоча водночас цим користуються дуже багато приватних імпресаріо, які розуміючи, що Чайковський добре продається, і на ньому можна заробити, вивозять ці балети й пишуть на афішах, що це українські балети. Це кидає тінь на нас, тому що Міністерство культури не допрацювало, не відслідкувало і не заборонило. Хоча ми не маємо цих повноважень, бо згідно з Конституцією свобода самовираження — це найперший принцип будь-якої демократичної країни.

Культура переорієнтовується на результативність

Культурний фронт проходить як всередині, так і за кордоном країни; ми стикаємося з великими викликами. Говорячи про те, як ми будемо розвивати українську культуру після війни, просувати її за кордоном, мусимо розуміти, що має бути переорієнтація на результативність, а не на процес. Досі в гуманітарних сферах часто превалювала орієнтація на процес. Зараз ми намагаємося переорієнтувати наші заклади на результативність, тобто коли вони отримують підтримку й фінансування на продукт, який створюють у результаті процесу.

Робота Українського культурного фонду з 2017 року — приклад того, коли надається проєктне фінансування, а не просто оплачується зарплата, — допомогла сектору вирости у своїх компетенціях. Сьогодні європейські фонди надають грантову підтримку і в Україні теж, тому що перші півроку вони фактично підтримували тільки культурних діячів, які виїхали за межі України. Коли ми постійно, на кожній зустрічі, почали говорити про те, що 70-80% працівників культурної сфери  залишилися в Україні, і треба підтримку надавати тут, на території України, вони трохи переорієнтувалися.

До прикладу, Український культурний фонд на 2022 рік мав заплановане фінансування близько 20 млн доларів США, Український інститут книги — приблизно 10 млн доларів США. Вони, звісно, були секвестровані майже на 90%, і на наступний рік «Креативна Європа», виділяє нам 5 млн євро. Це — непорівнювані цифри. Тому сьогодні наше найбільше завдання — це адвокатувати підтримку культури всередині України.

Величезний виклик — відновити діяльність тих митців, які зараз в Україні, тому що депрофесіоналізація, декваліфікація і переорієнтування їх на інші сфери є величезною загрозою. Адже зрозуміло, що музикант, який не грає півроку, або танцівник балету, який не займається в залі, будуть дуже довго повертатися у форму. Це дуже ускладнює їхнє повернення до професійного життя. Ось чому ця задача стає для нас найпріорітетнішою.

Сьогодні (29 листопада 2022 року) Міністр культури та інформаційної політики, вперше, до речі, в історії України, брав участь у засіданні міністрів культури Європейського Союзу. Він висловив ідею, щоб країни ЄС виділили по одному відсотку зі своїх «культурних» бюджетів на підтримку української культури. Адже ми мусимо підтримувати культурних діячів, митців — як незалежних, так і тих, які працюють в муніципальному чи державному секторі, — маємо сприяти створенню україномовного продукту.

Відновлення культури на деокупованих територіях

Особливо важливо робити це на деокупованих територіях, адже ми бачимо, як росіяни повністю, як вакуумом, прибирають все, що пов’язане з Україною, починаючи з вивісок і назв вулиць. Вони вивозять українську літературу з бібліотек і привозять туди бюсти Пушкіна замість портретів наших письменників. Ви всі, мабуть, пам’ятаєте приємне і хвилююче відео, коли ЗСУ, звільняючи Балаклію, зірвали з одного з білбордів російський плакат, а під ним був портрет Шевченка і його слова «Борітеся — поборете!». Це дуже символічно і дуже надихає.

Окупанти начисто вимітають буквально всі згадки про Україну на окупованих територіях. Наповнення цього вакууму після звільнення наших територій (зокрема, в Херсоні, де зараз уже ведеться робота з обліку того, що вивезено і вкрадено з наших музеїв), наповнення культурних просторів знову українським, україномовним продуктом — це надзвичайний виклик.

Оцифрування — виклик, загострений війною

Нарешті я б хотіла сказати про цифровізацію. У нашій сфері є декілька надважливих завдань. Перше — це оцифрування культурної спадщини. Це 12 мільйонів об’єктів державного музейного фонду України, які знаходяться у понад 2,5 тисячах музеїв України. Якби ми мали цей реєстр станом на 24 лютого, ми б точно знали, що вкрали з Херсонського музею.

Сьогодні ми не знаємо. Тобто будуть підніматися всі паперові інвентарні книги і звірятися з тим, що є в наявності в музеях. Ми навіть не можемо викласти «червоний список» украдених творів, щоб відслідковувати їх на мистецькому ринку – тому що зараз не можемо показати, що було вкрадено.

Друге — це цифровізація нерухомої спадщини. У нас у країні 120-140 тисяч об’єктів нерухомої спадщини різного рівня: національного, місцевого значення. Це будівлі, які дуже часто не є закладами культури, це можуть бути будь-які будівлі чи споруди в центрі міста, археологічні розкопки тощо — всі вони не нанесені зараз на геопросторову карту України для того, щоб використовувати цю інформацію в процесі видачі дозволів на будівництво.

До цього все робилося у паперовому напівручному режимі. Зараз потрібно це оцифрувати. І це — величезний виклик: нанести на карту ці будівлі включно з межами пам’яткоохоронних територій, щоб під час розвитку міст між двома будівлями XIX сторіччя не міг з’явитися стоповерховий будинок. Мають зберігатися стилістичні, кольорові рішення історичного вигляду міста.

Цифровізація для галузі культури є величезним викликом зокрема тому, що цифрові навички працівників вимагають розвитку, а крім того їм потрібно надати відповідні засоби, від планшетів і лептопів у музеях і бібліотеках до сканерів, 3D-сканерів, якісного фотообладнання, щоб оцифрувати всі об’єкти, які ми, як народ, маємо зберігати – адже це те, що робить нас культурною спільнотою, те, що ми мусимо передати наступним поколінням. Тому що всі виклики, які ми пережили за 300 років, були спрямовані на переривання історичної пам’яті, яка передавалася від покоління до покоління.