Якщо подивитись історію терміну, то індустріальний парк – це певна територія, спеціально призначена для промислового використання (див. визначення тут і тут). Таке виокремлення традиційно робиться для полегшення логістичних операцій, хоча іноді бувають інші причини – наприклад політична співпраця (між північною та південною Кореями – Кесон, Китаєм та Сінгапуром - Сучжоу). Саме питанню зручного доступу до інфраструктури, сировини та робочої сили та можливості вивозу готової продукції приділяється основна увага. Податкових та митних пільг зазвичай немає, хоча існують винятки.
Те, що пропонується в Україні, насправді є не «класичним» індустріальним парком, а поверненням того, що вже було – вільні економічні зони та території пріоритетного розвитку. VoxUkraine вже писав, що на нашу думку, їхнє створення завдало країні більше шкоди, аніж користі. Питання не лише у наявності можливості несплати податків і мит до бюджету, що скорочує державні доходи, а в першу чергу – створення нерівних правил гри, від яких страждає уся економіка.
Одна з причин, чому політики в усьому світі полюбляють просувати податкові пільги під тим або іншим соусом (СЕЗ, ВЕЗ, ТПР, індустріальні парки на ін.) – складність обрахунку їхнього впливу на економіку. В реальності пільга бізнесу на певну суму податків еквівалентна з точки зору економіки субсидії на аналогічну суму. Водночас, субсидію можна побачити і посперечатись, чи це – найкраще застосування наявних ресурсів, чи дійсно ефект для економіки буде вищим, ніж за спрямування цих коштів, скажімо, на освіту чи побудову інфраструктурних об’єктів. А у випадку податкової пільги витрати не такі очевидні - і отже, набагато важче оцінити її доцільність та ефект.
Для того, аби показати різницю між пропонованими законопроектами і тим, як працюють індустріальні парки в інших країнах, візьмемо приклад Tahoe Reno Industrial Center (TRIC) у штаті Невада, який наводиться як приклад одним із прихильників ідеї індустріальних парків в Україні, депутатом Галасюком.
По-перше, створенню індустріального центру передували перемовини між представниками штату та компанією Tesla, де компанія взяла на себе зобов’язання з інвестицій у завод із виробництва літій-іонних акумуляторів для електромобілей та створення 6,5 тис. робочих місць. В Україні пропонується ухвалити закон без жодних початкових переговорів з потенційними інвесторами, тобто не знаючи їхніх потреб.
По-друге, на основі пропозицій було проведено аналіз впливу приходу інвестора зовнішнім незалежним дослідницьким центром на замовлення штату. На сьогодні є певні сумніви у якості цього аналізу, зокрема його оптимістичність і неврахування низки витрат, які понесе штат. В Україні ж ми не маємо жодної оцінки можливого впливу цих законів, окрім фрази "Проект Закону не потребує додаткових витрат із Державного бюджету України та місцевих бюджетів" у пояснювальних записках до законопроектів.
По-третє, основними плюсами TRIC згідно з сайтом центру, є не податкові пільги, а доступ до залізничної колії, енерго-, водо- та газопостачання. У більш детальних проспектах наприкінці (!) згадується низький податковий тиск, проте це - не для індустріальної зони, а для штату в цілому. В Україні проблеми з інфраструктурою і логістикою дуже значні - за останніми даними Doing Business, Україна посідає 130 місце серед 168 країн за легкістю підключення до електромереж, значно поступаючись майже усім країнам-сусідам. Водночас, законопроекти щодо індустріальних парків чомусь фокусуються на податках, а не на вирішенні проблем з інфраструктурою та логістикою.
| Економіка | Отримання дозволів на будівництво | Підключення до системи електропостачання | Реєстрація власності |
|---|---|---|---|
| Польща | 46 | 46 | 38 |
| Словаччина | 103 | 53 | 7 |
| Румунія | 95 | 134 | 57 |
| Білорусь | 28 | 24 | 5 |
| Російська Федерація | 115 | 30 | 9 |
| Молдова | 165 | 73 | 21 |
| Туреччина | 102 | 58 | 54 |
| Україна | 140 | 130 | 63 |
Нарешті, є заява Ілона Маска, власника компанії Tesla , що $1,3 млрд - це максимальний податковий стимул, який Тесла може отримати за понад 20 років, що в середньому складає $50-60 млн на рік, у той час як планований випуск продукції в технопарку - до $15 млрд на рік, тобто стимул - це лише 0,3%-0,4% від майбутніх доходів. Наявність податкового стимулу не вплинула на рішення про відкриття заводу (дослівно: "It doesn’t move the needle on economics").
Навіть за таких умов надання податкових пільг критикувалося американськими дослідницькими центрами, наприклад, Tax Foundation. А фактичне зростання кількості створених робочих місць значно відстає від плану.
Підсумовуючи вищесказане, українські "індустріальні парки" будуть скоріше нагадувати "вільні напівкримінальні зони" (за висловом Л.Кучми) або російське Сколково, а не індустріальний центр Ілона Маска.
Коли кажуть про індустріальні парки, то, як слідує з самої назви, в першу чергу зосереджуються на промисловості та промисловому розвитку, на противагу розвитку інших видів економічної діяльності - наприклад, сільського господарства, транспорту, чи сектору ІТ. Тож результатом роботи парків має стати індустріалізація економіки за допомогою впливу держави.
Один з аргументів прихильників дирижизму – те, що економічний розвиток більшості успішних країн, особливо країн Південно-Східної Азії, йшов через розвиток переробної промисловості. Це - дійсно так, що можна простежити на досвіді Японії, Південної Кореї, Китаю та інших. Проте, таке зростання було:
Якщо ж умови для розвитку бізнесу не створено, то стабільного тривалого зростання не досягти - це можна бачити на прикладах спроби індустріалізації Китаю та КНДР за радянським зразком. Формально, вага переробної промисловості у ВВП Китаю досягла пікового значення 40% у 1978-1980 роках. Перший етап реформ Ден Сяопіна стартував у грудні 1978 року - тобто саме тоді, коли питома вага переробних галузей була найбільша, проте сама промисловість була дуже неефективною. З того моменту відбувалося скорочення частки переробної промисловості у ВВП Китаю.
Щодо перепливу робочої сили у промисловість, то це - класичний рецепт економіки розвитку для країн, що розвиваються (див. напр., роботи Артура Льюіса). Наслідком є не лише вища поточна продуктивність праці, а й стимул до розвитку освіти, яка підвищує майбутню продуктивність. Проте для сьогоднішньої України, з освіченою (принаймні за даними офіційної статистики, якість освіти є окремим важливим питанням) робочою силою цей елемент не є основним рушієм до додаткового розвитку системи освіти та, відповідно, економіки знань.
Необхідно чітко усвідомлювати, у яких умовах розвивалась економіка Південної Кореї чи Японії. На початку вони мали дуже мало як фізичного, так і людського капіталу. Люди були готові працювати по 10-12 годин на день з мізерною зарплатою та відсутністю соціального захисту. Японія перейшла з 48 на 40-годинний робочий тиждень лише у 1990-ті. Починали успішні "Азійські тигри" з досить закритою економікою - наприклад, у 1950-ті у Південній Кореї експорт складав лише 2% ВВП, і переважно складався з сільськогосподарських товарів, морепродуктів та продуктів добувної промисловості.
Розвиток промисловості починався з легкої промисловості, яка є працемісткою і яка могла швидко абсорбувати робочу силу з сільського господарства. Також важливо зазначити обмежений захист навколишнього середовища під час модернізації - одна із жертв, яку країни мали принести на цьому етапі розвитку. Окрім того, стандарти соціального захисту у цей час були практично відсутні, що додатково зменшувало витрати виробників. У Китаї навіть зараз приблизно половина людей похилого віку в сільській місцевості не мають права на пенсію.
Україна вже є відкритою малою економікою (експорт/ВВП близько 50%) з тенденцією до скорочення як загального населення, так і робочої сили. У сільському господарстві в нашій країні працює близько 17% робочої сили - що вище, аніж у більшості країн Центрально-Східної Європи, але значно менше, ніж на початку індустріалізації інших країн. Значна частина зайнятості українців - у секторі послуг, у першу чергу в торгівлі. Для порівняння - у Південній Кореї у 1963 році (початок активного зростання) зайнятість у сільському господарстві складала 63,4% (див. тут, стор.480), у Китаї навіть у 1990 році (понад десятиріччя після початку реформ) - 53,4%.
У багатьох країнах в останні десятиріччя спостерігається деіндустріалізація, тобто скорочення частки обробної промисловості у ВВП або частки зайнятості в обробній промисловості. Це пояснюється передусім швидкими темпами зростання продуктивності у промисловості та більш активним попитом на робочу силу з боку сектора послуг. Переміщення виробництва у країни з нижчою вартістю робочої сили теж має місце, проте не є визначальним. Наприклад, у Китаї зменшення ваги обробної промисловості у ВВП йде від початку ринкових реформ і залучення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) та виробництв (див. рис. 1). Більшість економістів не вважають цей тренд загрозливим, хоча є і альтернативні думки щодо впливу таких тенденцій на країни, що розвиваються.
Отже, навряд чи шлях, який пройшли країни Південно-Східної Азії 40-50 років тому, є прийнятним для України у сьогоднішньому світі - особливо враховуючи нашу структуру населення та відкритість економіки.
Дуже поширеним аргументом на користь індустріальних парків або будь-яких інших преференцій є історії успіху країн, які такі преференції запровадили. Але про невдачі ніхто не згадує. Таким чином, робиться висновок, що саме ці преференції стали причиною "економічного дива". Аналогічно, розглянувши успіх людей, які виграли у лотерею, можна було б зробити висновок, що найкращий спосіб себе забезпечити - це грати у лотерею.
Часто дії влади, успішні в одній країні, не мають подібного результату в іншій. Так, часто Китай наводять як приклад успішного використання спеціальних економічних зон (СЕЗ). Дослідження Chee Kian Leong (2013) показує, що дійсно запровадження 4 СЕЗ у Китаї у 1980 та ще 14 у 1984 роках, імовірно, мало позитивний вплив на економічний розвиток КНР. Водночас, Індія запровадила першу СЕЗ (точніше, зону переробки на експорт, export processing zone (EPZ) ще у 1965 році, що не привело до наслідків, подібних до китайських. Більш того, вага Індії у світовій торгівлі впала з 2% у 1950-х до 0,5% у 1980-х. Дослідження підкреслює, що успіх СЕЗ неподільно пов’язаний із загальною лібералізацією зовнішньої торгівлі. Зростання експорту має позитивний ефект на економічне зростання, проте за відсутності інших реформ цей вплив є дуже незначним.
Оптимальним підходом до оцінки впливу преференцій є дослідження не поодиноких випадків, а цілої сукупності таких експериментів, так само як і у випадку з лотереєю варто знати вартість квитків та їхню кількість для того, аби оцінити, чи є гра принаймні в середньому економічно вигідною. На жаль, на практиці такий підхід стикається з проблемою, що у кожної країни свій набір початкових ресурсів і політик. Незважаючи на ці обмеження, існує низка досліджень впливу податкових преференцій на економічні показники, зокрема - прямі іноземні інвестиції (ПІІ), валове нагромадження основного капіталу (ВНОК), витрати на дослідження та розробки (R&D).
За результатами мета-аналізу на основі 25 статей щодо впливу податкового навантаження на ПІІ, в більшості досліджень наявний значущий обернений зв’язок між цими показниками з еластичністю на рівні 3,3. Тобто 1% зменшення податкового навантаження збільшує інвестиції на 3,3%. Водночас, ПІІ є лише частиною загальних інвестицій в економіку і важливо чи зростають загальні інвестиції за зменшення податкового навантаження. Робота Klemm & Parys 2012 свідчить на даних 40 країн, де надавались податкові преференції, що зростання ПІІ (спричинене преференціями) не призводить до зростання загальних інвестицій, тобто у цьому випадку ПІІ, імовірно, заміщують інші капіталовкладення. Крім того, ПІІ можуть бути не справжньою інвестицією, а засобом податкової оптимізації (наприклад, гроші виводяться на "Кіпр", а потім інвестуються в "Україну").
Існує вплив податкових пільг на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (R&D), але, наприклад, дослідження Bloom & Griffith & Van Reenen (2007) для 9 розвинених країн у період 1979-1997, тобто за добре працюючих інститутів, показало, що довгостроковий ефект від податкових преференцій приблизно дорівнює їхньому обсягу, а короткостроковий є значно меншим. Це означає, що пільги є настільки ж ефективними, як і субсидії на R&D, які можна надавати за рахунок коштів платників податків у випадку відсутності преференцій.
Економічна теорія доводить, що індустріальні парки та дирижизм доцільні лише в окремих випадках. Зокрема, найбільш популярним аргументом на користь дирижизму є теорія "молодої галузі". Тобто, певна галузь економічної діяльності стає конкурентноспроможною лише при певному масштабі випуску. Для того щоб набрати такий рівень випуску, новостворена галузь потребує тимчасової підтримки: податкові преференції дають ресурси на інвестиції та науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (R&D), а митні обмеження захищають галузь від конкуренції ззовні. Таким чином, індустріальні парки та дирижизм - це підтримка нового (інноваційного) виробництва.
На практиці забезпечити такі умови майже неможливо. Дослідження показують, що врешті-решт підтримку отримують не нові галузі, а згасаючі (історичні) галузі (наприклад, вугільна). Чому? В переважній більшості випадків через більшу їхню політичну вагу та можливості для лобізму. Оскільки не можна обмежити політичний вплив таких згасаючих галузей, більш ефективним способом підтримки "молодих галузей" є [пряма] підтримка R&D, але для цього не потрібні "індустріальні парки" у тому вигляді, як зараз пропонується!
Досить часто, коли наводяться приклади успішності податкових пільг для залучення інвестицій або створення робочих місць, то, окрім вартості цих пільг для бюджету, не враховується той факт, що пільги спотворюють економічні стимули. Так, наприклад, якщо область А запроваджує податкові пільги, то підприємство, яке за їх відсутності розмістилося б в області Б, оскільки там краща логістика та більш придатна робоча сила, приходить натомість до області А. Таким чином, загальна кількість робочих місць у країні не збільшується. Навпаки, виникає неефективне розміщення ресурсів.
З іншого боку, значна частина підприємств видобувної галузі критично зав’язана на місце видобутку корисних копалин і відповідно створювала б потужності і без додаткових пільг, особливо враховуючи, що коливання світових цін на ці ресурси часто перевищують будь-які податкові преференції.
Отже, пропоновані зараз в Україні "індустріальні парки" та "підтримка нових фірм" гарно виглядають лише в теорії (та й то не завжди), а на практиці майже завжди (і завжди у країнах зі слабкими інституціями) призводять до втрат бюджету та викривлення економічних стимулів.
Підсумовуючи, можна зазначити, що:
Поява законопроектів, що пропонують податкові та митні пільги під виглядом запровадження "індустріальних парків", є на, нашу думку, сигналом успішності реформ. Справа в тому, що провладні еліти втратили звичайні джерела ренти через більш прозорі публічні закупівлі, кращий менеджмент держпідприємств тощо. Це спонукає їх на пошук нових (або повернення старих) джерел ренти. Завдання громадянського суспільства – не допустити повернення більш екстрактивних інститутів, бо саме вони є причиною низького економічного розвитку країни (дивись напр., Аджемоґлу, Робінсон). Ми стоїмо лише на початку шляху до побудови країни рівних можливостей, тому створення преференцій для певних підприємств чи галузей означало б знову сходження на манівці.