Ми прорвалися через пекло
Beta

Ми прорвалися через пекло

Photo: ua.depositphotos.com / palinchak
11 Березня 2022
FacebookTwitterTelegram
98

Прорвалися. Позавчора зранку ми прорвалися з Бучі в Ірпінь. А після обіду – з Ірпеня в Київ. Прорвалися і всі залишилися живі. Відчуття, ніби я знову народився.

Автор: Дмитро Ткачук. Статтю вперше опубліковано на сайті «Української правди».

Одразу скажу, що я ділюся цією історією для того, щоб ті, хто опиниться в окупованому ворогом місті в ситуації, в яку потрапили ми, знали, що з неї можна вийти живим. Але в такому разі потрібно йти на дуже серйозний ризик.

Також, я сподіваюся, що ті з вас, хто перебуває в безпеці, не потрапили в ментальну пастку, в яку потрапив я, коли думав, що війна фізично не торкнеться моєї родини. Я помилявся. Це війна. Тут немає правил та гарантій.

Війна застала мою родину в Бучі. 24 лютого я був в приватному будинку з чотирма жінками на господарстві – мамою, сестрою та двома бабусями (74 та 83 років). Батько був в Києві. Він так і не зміг до нас приїхати.

На початку в Бучі ми почували себе відносно безпечно. Оперативно можна було дістатися як у Київ, так і по Варшавці відправити родину на Захід.

Але війна не зважає на твої логістичні плани. Вона приходить туди, де ти її не чекаєш. Так вийшло і з нами.

З усіх військових баз та об’єктів критичної інфраструктури нашої країни мразота почала наступ саме з Гостомеля – вантажного аеродрома, який знаходиться за 5 км на північ від нашого дому в Бучі.

Буквально на другий день війни наші хлопці з ЗСУ підірвали міст на Київ (схід), а з заходу орки почали наступ на Бородянку та Ворзель. Трохи згодом бої почалися безпосередньо і в Бучі.

З кожної з чотирьох сторін від нашого дому почали лунати вибухи. Вікна вилітали мало не від кожного з них. Ми опинилися в оточенні. При цьому, ми все одно думали про те, що оскільки ми мирні-цивільні, оскільки ми без зброї у себе вдома, нас ніхто не чіпатиме. Ми помилялися.

Десь на третій день у нас відключили електрику, інтернет та мобільний зв’язок. Місцеві говорили, що бачили, як орки ріжуть кабелі на мобільних вишках. Ми залишилися зовсім сліпі.

Ти можеш годинами дивитися в свій телефон, на кручежок біля твоїх повідомлень в телеграмі, який дає тобі надію на те, що повідомлення відправляться. Але ні. Нічого не влітає і не вилітає.

Навколо безперестанку лунали вибухи снарядів. Інколи менш гучно, інколи – ніби вони розривалися в дворі твого дому.

Час від часу після особливо гучних вибухів небо зі сторони Гостомеля та Києва ставало багряним. Немов наливалося кров’ю. До цього всього додався шум винищувачів, який чомусь лунав лише рано зранку. Я б навіть сказав, що шум цей більше схожий на низький, але потужний свист, який посилюється разом з тим, як літак наближається. І кожен раз твій мозок шепче тобі думку про те, що винищувач скине снаряд саме в твій будинок, підірве його повністю і знищить всю твою родину.

При цьому, інколи до нас вітром все ж заносило одну палку мобільного зв’язку. На залишках зарядки від павербанку я одразу набирав своїх друзів з ЗСУ і радився, що мені робити з родиною. Чи можна їх якось вивезти?

У відповідь мені казали, що зараз в нашому напрямку кепсько, треба залягти на дно та чекати, коли наші хлопці завершать зачистку. Ми не панікували, вірили в ЗСУ і чекали.

Нам все одно потрібно було виходити на вулицю. Я не знав, як довго нам потрібно буде залишатися в Бучі, а їжі у нас було десь на тиждень.

Раз на декілька днів ми виходили в місто в пошуках провізії. Магазини були зачинені. Інформації про видачу гуманітарної допомоги не було. Міськрада мовчала.

Інколи нам таланило – в один з днів працівники Еко Маркету вирішили роздати людям залишки їжі на складах. Виглядало це, м’яко кажучи, жахливо, оскільки сотні людей намагалися вихопити собі хоча б пачку чаю чи апельсин.

В перших числах березня ми вийшли на вулицю по воду з бювету, пройшли до кінця вулиці і на повороті наткнулися на ворожу бронетехніку. Збоку броніка була намальована буква V. Біля машини стояло двоє демонів з білими пов’язками, які хижо дивилися в нашу сторону.

Ми абсолютно повільно розвернулися назад та повернули додому. Розум паралізував страх, але тіло рухалося. Наступного дня ми все одно мали йти по воду, бо іншого виходу не було. І ми йшли.

Ми думали, що пересидимо вдома. Думали, що ми в безпеці, адже навіщо ворогу гатити по приватному сектору. Тим часом коридору не було. З вулиці лунали звуки вибухів від снарядів бронетехніки та автоматних пострілів. Над будинком продовжували літати винищувачі.

Ми перебралися жити в підвал, в якому було градусів 5-7 тепла. Думали, що так буде спокійніше.

Думали ми так до 5 березня – дня, коли на нашу вулицю в приватному секторі заїхав ворожий танк. На моїх очах ця залізна херня спочатку вистріла в приватний будинок, який знаходився через один від нас. Потім він поцілив в купол церкви, яка знаходилася від нас метрів за 70. Шум був такий, ніби задзвеніли всі дзвіниці світу. Не знаю, як наші вікна це витримали. Не знаю, як мої вуха після цього знову почали розрізняти якісь інші звуки.

Після цього ми з сестрою побачили, як перед церквою зупинився спрінтер, водій та пасажири вибігли і лягли за ним на асфальті. Думаю, що вони ховалися від бронетехніки ворога.

Ці бідолашні люди зробили саморобний білий прапор на якійсь палиці і час від часу показували його ворогу. Але реакції не було, тому вони продовжували лежати на асфальті, сподіваючись, що в них не поцілить танк.

З верхнього поверху нашого будинку було видно, як горять верхні квартири дев’ятиповерхівки, яка знаходилася ближче до центру міста.

В той же час з нашого вікна було видно, як по сусідніх вулицях почали ходити ворожі колони орків з білими пов’язками на руках. Вони ходили групою по 5-7 туш. Між кожним по метру. Заглядали в вікна будинків.

Тоді ми зрозуміли, що залишатися і чекати на коридор ми більше не можемо. Навіть якщо ніхто і не вломиться в дім, ніхто не гарантує, що снаряд не влетить в дах нашого будинку і підірве до біса всіх наших рідних.

А якщо не снаряд, рано чи пізно закінчиться їжа. Що робити в такому випадку? А якщо буде оголошена евакуація, а ми про це не дізнаємося, бо ми без зв’язку, що тоді?

Ми з сестрою сіли за стіл переговорів з нашими бабусями, які не сприймали будь-які ідеї щодо евакуації.

Наша бабуся по матері все життя прожила в Бучанському районі та не збиралася залишати свій дім. Повірте мені, це були одні з найважчих переговорів в моєму житті. Але правдами-неправдами ми її переконали.

Зранку ми зібрали всі необхідні речі та вийшли на вулицю. Нас побачили сусіди. Вони все зрозуміли без слів, покликали нас і сказали, що вони йдуть з нами. Як результат, нас було семеро, не рахуючи малого пса.

Ми залишили будинок, який наш покійний дід будував своїми руками, а також все, що було в ньому. І пішли в сторону, де вибухи лунали найгучніше – на Ірпінь.

Одразу на сусідній вулиці нас зустрів місцевий дядько: “Куди ви зібралися? Там за 300 метрів ворожий блокпост. Вас всіх нахрін перестріляють”. Це був перший, але далеко не останній раз, коли ми чули ці слова того дня. Але кожного разу ми дивилися один на одного і розуміли, що треба йти далі. Залишатися не можна.

Добре, що Лісова Буча це місце, де виросли мама та бабуся. Вони знають там кожну стежку, кожне дерево. Ми обійшли блокпост десятою дорогою, вийшли до ставка і йшли до Ірпеня через місцину, де колись малими вчилися плавати. Через місце, над яким постійно літали снаряди між Ірпенем та Бучею. Де з кожної сторони горіли будівлі, від яких підіймався густий чорний дим.

Мені здавалося, що від кожного вибуху у мене сивіла голова. В повітрі стояв сильний запах піротехніки. Раніше він мені подобався. Тепер я його ненавиджу.

Ми йшли повільно, бо обидві бабці вижимали з себе максимум. Мама дуже переживала, що цей марш-кидок може їх сконати. Я ж думав, що якщо не він, то нас всіх знищить випадковий снаряд. А тому треба йти. І ми йшли. Кралися по кущах і бездоріжжю до моменту, поки нарешті не побачили перший блокпост. Наш блокпост. Це означає, що ворожий нам вдалося обійти і вийти з міста. Окупована Буча залишилася позаду.

На вході в Ірпінь нас зустріли наші хлопці з тероборони. Коли ти бачиш на руці військового синьо-жовту хустку, твої ноги на мить підкошуються від полегшення. Завжди любив наш прапор, але ще ніколи в житті я не був настільки йому радий.

Але в Ірпіні на нас чекало і розчарування – там також абсолютно не було ані зв’язку, ані будь-якого транспорту або попутніх машин. Згодом ми зрозуміли чому. Буквально через 50 метрів ми побачили ірпінські новобудови, які були знищнені вщент. Враження було таке, ніби там пройшов смерч. Ми дивилися на ці будинки і бачили розбиті кухні, залишки спалень, шпалери в дитячих та шматки дзеркал в ванних кімнатах.

Дивилися і розуміли, що хтось з власників цих квартир півжиття збирав гроші, щоб побудувати і наповнити це житло. Хтось з них мабуть збирався прожити там усе своє життя. Дивилися і розуміли, що таке могло трапитися і з нашим будинком.

Особливо гірко було дивитися на білборд навпроти повністю рознесеного будинку, на якому було написано “Нарешті власні метри тобі по кишені”. На жаль, багато ірпінців тепер залишилися як без метрів, так і без кишень.

Нам нічого не залишалося, як йти через увесь Ірпінь в сторону Романівки – південного району Ірпеня, де нібито мали евакуювати людей. Інформація ця була абсолютно не підтвердженою.

Люди по дорозі знову і знову повторювали нам, що ми здуріли, що туди йти не можна, що саме там йде обстріл з мінометів–градів–танків. Що буквально щойно по радіо оголосили, що там була вбита родина з маленькими людьми.

Але нам не було куди повертатися. Позаду була окупована ворогом Буча. Ірпінь гримів з усіх сторін. Навколо палали будинки, в яких буквально декілька хвилин назад влучили снаряди. Ми бачили, як на вулиці лежали накриті тіла людей. Це було жахливо.

В Ірпіні не можна було залишатися. Ми йшли далі.

Бабусі були максимально втомлені. Думаю, що єдине, що тримало їх на ногах, це адреналін і бажання вижити.

Я не знав, де знаходиться Романівка. Але я чув, звідки лунають найбільш потужні вибухи. Десь всередині я розумів, що нам треба туди.

По дорозі ми зайшли в церкву. Нам казали, що вчора звідти евакуйовували людей. Нас зустрів пастор, який сказав, що йти на Романівку зараз неймовірно небезпечно. Що там гинуть люди. “Залишайтеся у нас. Ми вас нагодуємо. Ми вже розмістили у себе до 200 людей”. В церкві було тепло і людно. Там були спальні місця. Моє тіло давало мені чіткий сигнал, що воно готове впасти на сусідній стілець і не злазити з нього до наступного ранку. Але мозок в цій боротьбі поки перемагав.

Буквально через декілька хвилив в двері зайшло декілька чоловіків у військовій уніформі. “Ситуація погіршується” – сказав один з них, – “Коридор закривається. Вчора ми спокійно їздили там машинами. Сьогодні можна хіба шо пішки по полю”. Ми переглянулися з нашим сусідом і зрозуміли, що треба йти. Навіть бігти. Зараз.

У однієї з бабусь почали відмовляти ноги. Вона просто не могла йти без підтримки. Їй було страшно і боляче.

Ми підійшли до останнього блокпосту наших хлопців в Ірпені. Далі було лише поле, асфальтована дорога і міст через річку Ірпінь. Це була дорога на Київ. За мостом було декілька десятків будинків, які і складали собою Романівку. За нею мали були евакуаційні автобуси. За нею мав бути дім.

“Падай!” – крикнув один із військових. Ми швидко всі попадали на землю. Свист снаряду. Три. Два. Один. Вибух. Десь в радіусі ста метрів.

“Гатять вже п’яту годину. Вам в ту сторону. Йдіть знизу від дороги по полю трохи менше кілометра. За полем – під підірваний міст. Там ви все зрозумієте. Якщо почуєте свист снаряду, у вас буде від 7 до 2 секунд, щоб впасти на землю. Падайте кожен раз!”. І ми пішли. Забігаючи наперед, падали ми разів 20.

Щойно ми вийшли на поле, відбулося дві речі. В два будинки по обидві сторони мосту влучило по снаряду. Одразу перед мостом. Все вмить запалало, а небо затягнуло чорним смогом. Друге – у бабусі остаточно відняло ноги. Вона просто не могла йти. Вже тоді, коли ми відійшли від блокпосту і не мали будь–якого укриття.

В такі моменти твій мозок не працює. Ти просто починаєш виживати. Ми з сестрою взяли бабцю під руки і почали буквально тащити її за собою. В одній руці бабця, в іншій – величезна сумка, в якій були всі наші цінні речі з дому. Над головою черговий свист снаряду. Ми падаємо на землю. Потрапляє десь ліворуч від нас в недобудований будинок. Я злітаю на ноги, хапаю бабусю, підіймаю сестру і ми знову біжимо. Мама з іншою бабусею та сусідами біжать попереду в сторону мосту. Знову свист – декілька секунд і в міст влітає інший снаряд. Бабуся кричить про те, щоб ми залишили її там, а самі бігли до моста. Якщо це не пекло, то що?

Я не знаю, як ми до нього добігли. Я пам’ятаю, що там стояли військові і махали нам руками, щоб ми забігли під міст. Коли ми врешті забігли, то побачили, що окрім нас там вже було людей з 40 цивільних. Всі перелякані. Стояли під опорами, бо там вірогідність того, що тебе завалить уламками мосту від чергового прильоту, була менша.

Через річку нас не пускали. Військові давали зрозуміти, що в будь-який момент зверху може прилетіти черговий снаряд. Думаю, що вони мали дочекатися команди від керівництва.

Ми були так близько до Києва. Буквально якісь сотні метрів і ти вдома.

Лунає черговий свист. Цього разу подвійний. Два снаряди влучають в поле праворуч від нас.

Ми були так поруч і так далеко одночасно.

Я стояв під мостом, дивився на те, як поруч трясуться і плачуть люди і думав про те, що русня зробила мене біженцем у власному домі. Більше того, вони хочуть мене у мене вдома і закопати.

В той момент щось клемануло у мене в голові. Якийсь потужний внутрішній протест. Я почав повторювати собі в голові, що я не збираюся тут подихати. Не сьогодні. Не під Ірпенем. І не від русні.

Військовий дав сигнал, що треба швидко рухатися до річки. Ми рванули вперед. Я, сестра, баба між нами і сумка з речима. Через річку військові перекинули дошку сантиметрів 40 шириною.

Перед нами люди везли жінку на візку. З іншого боку перебігли двоє військових, взяли жінку на руки і повільно перенесли її на інший берег. Знаєте, хоч це і був критичний момент, але тоді виникло бажання зупинитися і просто аплодувати хлопцям. Це був потужний акт якоїсь базової людяності та гуманізму в момент глибокої кризи.

Мама з бабусею пішли перші. Моя люба бабуся в свої 83 роки показала чудеса витримки, сміливості і грації і швидко перебралася на інший берег. Іншу ж бабусю ми з Марисею тягнули на собі.

“Тільки не снаряд, тільки не снаряд, будь ласка” повторював я про себе, бо сховатися там було нема де. Крок за кроком, крок за кроком і ми нарешті на іншому березі.

Наступний епізод в моїй голові постійно прокручується ніби в сповільненій зйомці – я піднімаю очі, зверху нам махають руками військові і кричать “БІЖІТЬ! БІІІІЖІІІІТЬ!!!”. Навколо горить два будинки, ми зовсім поруч від нашого блокпосту, і я розумію, що в будь-який момент може прилетіти снаряд. Але бігти я не можу, бо на мені лежить інша бабуся, яка абсолютно не стоїть на ногах і кричить, що вона більше не може. Але ми пішли. Пішли як змогли. Рачки, навприсідки. Але все одно не встигали за іншими і залишался позаду.

Ми мабуть так і не вигребли б з того моста, якби в цей момент збоку до нас не під’їхав бус. Відкрилися двері і ми побачили, що там сидить жінка на візку, яку перенесли перед нами, та декілька інших людей. Місця в машині майже не було, тому я заштовхав туди бабусю, закрив двері і сам побіг в сторону блокпосту.

Я біг, поруч бігла моя сестра та низка незнайомих мені людей. Попереду був наш блокпост, за яким стояли дві дівчини у військовій формі і махали нам руками. 50 метрів. 45 метрів. 40 метрів. 30. 20. 10. Мені здавалося, що ця дистанція, цей найдовший в моєму житті крос не закінчиться ніколи. Але ось ми пробігаємо повз дівчат, забігаємо на трасу, яка знаходиться в лісі і по інерції біжимо ще метрів 50.

Ми в Києві. Ми вдома.

Нам на зустріч виїжджає звичайний пасажирський київський автобус. Жовто-блакитний. Рятівний. Всередині вже сидять мама, бабуся та наші сусіди.

Зупиняється біля нас. За ним бус вивантажує мою іншу бабусю і ми разом з іншими 40 людьми забігаємо всередину автобуса. Буквально хвилина і ми вже їдемо в напрямку Києва.

Поки ми їхали по лісу, я не міг зрозуміти, що з нами трапилося. Я дивився, як мама витягає з-під куртки нашу маленьку собаку, яку вона пронесла на грудях з самої Бучі. Дивився на обох бабусь, обличчя яких вже доволі давно не були такими червоними. Дивився у вікно. А коли ми заїхали в Київ, я заплакав. Ще ніколи Академістечко не було мені таким рідним та красивим.

17 км пішки. З двома бабусями і собакою. Під постійним обстрілом з мінометів. Обходячи трупи цивільних людей. Ми прорвалися через пекло. І залишилися живі.

Зараз, коли я думаю, чому так сталося, мені здається, що це була плата за те, щоб залишитися живим. Для того, щоб вижити в умовах війни, потрібно глянути їй в очі. В очі можна дивитися по-різному:

  • або підготуватися до неї і зустріти її підготовленим, міцно стоячи на обох ногах на своїй землі;
  • або намагатися сховатися від неї, а потім, ризикуючи своїм життям, вилазити під обстрілами з окупованих територій;
  • або не намагатися вийти з окупованих територій взагалі та сподіватися на те, що твій дім не злетить в повітря від удару міномету.

Я розумію, що на початку війни я сам того не усвідомлюючи, обрав другий варіант. Але never again.

Я нікого не закликаю до самостійної евакуації. Це неймовірно небезпечно. Я вважаю, що це чудо, що я і мої рідні змогли пройти цей шлях і залишитися неушкодженими. Я лише хочу показати на своєму прикладі, що війна зносить усе на своєму шляху. Від неї не втекти. І до цього треба бути готовим.

Якщо ви відчуваєте, що ви або ваші близькі в небезпеці – подумайте над тим (1) як перемістити вашу родину в безпечне місце та (2) які дії ви можете вчинити, щоб зробити свій внесок в перемогу над ворогом. Інакше одного дня ви можете прокинутися і зрозуміти, що вам потрібно рятуватися, і робити це треба під перехресним вогнем. Повірте, це не та ситуація, в якій ви хочете опинитися.

Ми раді, що ми живі. Ми неймовірно вдячні всім людям, які допомогли нам вибратися з Бучі.

І ми всім серцем віримо в наших хлопців та нашу перемогу.

Слава Україні.

Автори

Застереження

Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний