«Вокс Україна» публікує серію інтерв’ю з правозахисниками Української Гельсінської спілки з прав людини (далі – УГСПЛ) про ключові події, досягнення, загрози та виклики у сфері захисту прав людини в Україні у 2021 році. Перше інтерв’ю – з виконавчим директором УГСПЛ Олександром Павліченком. Інтерв’ю записав фахівець з комунікацій УГСПЛ Максим Петров.
Максим Петров: Пане Олександре, з якими головними викликами ми починали 2021 рік?
Олександр Павліченко: По-перше, це неподолана ще пандемія, викликана коронавірусом, та супутні обмеження. Зокрема ми очікували, що карантин не завершиться і виникнуть питання входження в процес вакцинації. Як ми знаємо, цього року в Україні активізувався антивакцинаторський рух, і станом на кінець літа ми були майже на останньому місці серед європейських держав за часткою вакцинованого населення
До головних викликів я б відніс війну на сході України і тимчасову окупацію Росією кримського півострова.
УГСПЛ 2021 року працювала над стратегією перехідного правосуддя, підготовленою в 2019-2020 роках. Фактично відбувалася конкурентна боротьба між декількома проектами. Зокрема це концепція стратегії перехідного правосуддя і розроблений Мінреінтеграції законопроект «Про засади державної політики перехідного періоду».
Ще один виклик – питання пенітенціарної сфери. Постійно точиться розмова про необхідність реформи, проводяться дослідження, пишуться книжки, але ситуація у виправних закладах залишається такою ж, навіть погіршується, зокрема в питаннях медичного забезпечення.
Наше реальне досягнення – це те, що ситуацію в Бердянській виправній колонії (далі – БВК) №77 з жорстоким поводженням, про яке написав у своєму звіті Комітет із запобігання катуванням, вдалося піднести на парламентский рівень обговорення. В результаті цю виправну колонію в 2021 році розформували, засуджених перевели до інших колоній. Але, на жаль, тих, хто створив у Бердянській виправній колонії катівню, не покарали. Це сигнал від системи, що жорстоке поводження із засудженими може залишатися безкарним. Під час відвідування 8 квітня цього року БВК -77 я встановив, що з 24 осіб етапу, який прибув до цієї колонії 5 квітня, 21 особа була побита кийками. Це було задокументовано в присутності народного депутата України Костянтина Касая, матеріали надіслані до Генеральної прокуратури, але відповіді щодо винуватців побиття досі немає…
Максим Петров: Як можна вирішити цю проблему?
Олександр Павліченко: Я думаю, що реформування пенітенціарної системи має здійснюватись через запровадження модельних установ, про що і говорить Міністерство юстиції України. Уже навіть підібрана локація для модельної установи, накопичуються ресурси для її запуску.
Разом із тим, у пенітенціарній системі залишаються проблеми з медичною допомогою. Хоча медичні частини пенітенціарних установ були виведені зі складу й підпорядкування тих закладів, на території яких вони знаходяться, однак вони не були передані до Міністерства охорони здоров’я і залишаються підпорядкованими Міністерству юстиції України (далі – Мін’юст). Це негативно вплинуло на забезпечення медичною допомогою тих, хто перебуває в місцях несвободи.
Ще одна частина в’язничного населення – це ті, хто перебувають у СІЗО. На сьогоднішній день таких осіб забагато – фактично половина всього тюремного населення. Це люди, які ще не засуджені, але вони роками перебувають у місцях несвободи чекаючи на завершення слідства.
Одним із основних викликів є проблеми національної системи судочинства. Нещодавно було оголошено, що потрібно заповнити 28% вакантних посад суддів. Є суди, які фактично не можуть здійснювати процес судочинства через відсутність суддів, справи відкладаються, розгляд їх затягується.
Тому судовий процес, який міг би бути здійснений впродовж кількох місяців або одного року, триває роками. Остаточне рішення враховує, що особа тривалий час була в місцях несвободи. Щоб не виникла необхідність компенсувати цей відбутий час, судді намагаються не виносити виправдувальні вироки.
Ще один сигнал, який свідчить про брак незалежності судової системи, – це фактичне блокування роботи Конституційного суду України рішеннями Президента. Таким неправовим шляхом неможливо побудувати правову державу.
Окремим викликом є питання ефективного функціонування інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Йдеться не про конкретну особу, а про незалежність інституту. Жодного разу парламент не заслухав щорічної доповіді чинного Уповноваженого, що він мав би робити. Виникає питання, наскільки парламентарі розуміють сутність і бачать ефективність цього національного інституту захисту прав людини.
Ще одним традиційним викликом для України є обрання судді до Європейського суду з прав людини. У нас склалася специфічна «традиція», коли неможливо своєчасно провести національний конкурс і обрати кандидатів на посаду судді. Нагадаю, що конкурс мав бути завершений ще в грудні 2018 року, однак результату немає і досі. Тому моїм новорічним побажанням буде обрання нарешті нового судді від України до ЄСПЛ.
Максим Петов: Чи вдалося подолати ці виклики?
Олександр Павліченко: Дуже позитивним і важливим, як на мене, була роль організацій громадянського суспільства, які за останні сім років вийшли на досить високий рівень і працюють нарівні з державними інститутами. Вони піднімають гострі проблеми та пропонують експертні рішення. Ми бачимо синергію співпраці органів державної влади з організаціями громадянського суспільства. Мабуть, найкращим прикладом є організація Кримської платформи. Таку ідею вже декілька років висловлювали неурядові організації; у 2020 році вона була запланована й 2021 року успішно здійснена державними інститутами. В результаті була започаткована платформа, яка консолідує всіх, хто виступає за деокупацію Криму, об’єднує низку гравців у цьому полі, актуалізує кримське питання на світовому порядку денному.
Максим Петров: Це вдалий приклад співпраці держави і громадянського суспільства. А які ще завдання змогла реалізувати влада у 2021 році?
Олександр Павліченко: У нас є дуже важливий інструмент – Національна стратегія у сфері прав людини. У 2021 році провели аналіз попередньої стратегії (2015-2020) та розробили наступну – на три роки. Те, що держава бере на себе зобов’язання у сфері прав людини, дуже позитивно. Водночас окремим завданням для організацій громадянського суспільства є моніторинг виконання державою взятих нею зобов’язань.
Дуже важливі позитивні зміни відбулися в забезпеченні на державному рівні прав внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО). Зокрема це закони про скасування т.зв. «вільної економічної зони Крим», скасування адміністративних штрафів за «неправильний» виїзд на непідконтрольну територію Донецької та Луганської областей, відновлення права голосу на місцевих виборах для ВПО. Але безумовно, далі є ще куди рухатися.
Максим Петров: Чи можемо ми говорити про тенденції у питанні порушення державою прав людини?
Олександр Павліченко: Держава намагається отримувати та зберігати якомога більше контролю над процесами або окремими особами. Силові відомства, такі як СБУ, намагаються залишатися нереформованими або ж в умовах реформи набувати собі додаткових повноважень, яких не мають інші структури.
Держава, точніше, президент і окремі державні структури, такі як РНБО, починають ухвалювати рішення у неправовий спосіб. Ми говоримо про санкційний список, закриття телеканалів – наскільки це було законно? Це не значить, що цього не треба було робити, або що ці канали, наприклад, не завдавали шкоди Україні. Але питання у тому, як це було зроблено, і як це потрібно було зробити зробити у правовий спосіб.
Ми не припиняємо говорити про існування бази даних «Миротворець» і правових підстав її існування. До сьогоднішнього дня ніхто ніде не з’ясовував, кому належить ця база офіційно, не дав відповіді на питання, чому неофіційною базою користуються офіційні державні структури – Служба безпеки України, прокуратура, національна поліція.
Ці приклади свідчать про проблему вразливості прав окремої особи: вони можуть бути порушені через втручання у право на приватність. Наприклад, стеження, перехоплення комунікацій, зняття інформації з каналів зв’язку без дотримання належних гарантій захисту такого права – так, як це відбулося з журналісткою Наталією Седлецькою.
Інтернет є тим проблемним полем, де права людини є відкритими та незахищеними від втручання держави.
Ще однією негативною тенденцією 2021 року стала чергова вимога державного реєстратора неурядових організацій визначити і подати інформацію про кінцевого бенефіціара. При цьому спосіб і організація цього не дуже потрібного процесу продемонстрували непродуманість та неготовність реєстраційної системи отримати швидко і без надмірних черг запитувану інформацію про кінцевого бенефіціара.
Максим Петров: Які події, на Вашу думку, стали знаковими для правозахисту у 2021 році?
Олександр Павліченко: До позитивних подій я б відніс, по-перше, заснування Кримської платформи. По-друге, ухвалення законів про забезпечення прав ВПО.
Для нашої організації позитивом стало долучення до процесу підготовки всіх матеріалів про помилування засуджених учасників бойових дій, які відбували покарання за вчинення кримінальних злочинів. Нагадаю, що відповідним Указом Президента була звільнена 31 особа. Декілька учасників бойових дій отримали і продовжують отримувати правову допомогу від адвокатів УГСПЛ.
До негативних я б відніс не проведення амністії для засуджених, хоча законопроєкт про амністію готовий.
Максим Петров: Чи відчули Ви зміну ставлення ЗМІ до правозахисників та прав людини?
Олександр Павліченко: Наші ЗМІ професійно висвітлюють питання правозахисної сфери та захисту прав людини. Коли йдеться про якісь конкретні випадки, наприклад, про переслідування осіб, які проживають на непідконтрольній уряду України території, ЗМІ забезпечують швидке реагування, правильно розставлені акценти.
Наша медійна спільнота є професійною, хоча журналісти в Україні досить залежні від власників тих каналів, на яких вони працюють, коли це карнали, що належать олігархам чи певним політичним силам. Як на мене, зразком дотримання журналістських стандартів є наш суспільний мовник.
Максим Петров: Пане Олександре, Ви очолюєте спілку з 29 організацій по всій Україні. Чи можна сказати, що на місцях ситуація із забезпеченням прав людини є гіршою?
Олександр Павліченко: Залежить від регіону. Ми говорили про те, що Україна має риси неофеодальної держави, коли в окремих районах влада і кримінал разом контролюють ситуацію. Тих, хто намагається протидіяти цьому, залякують, застосовують фізичну силу, знищують майно.
Цей рік показав, що чим більше активності, тим більше вона породжує спротив і негативну реакцію. Тому йде процес посилення позицій громадянського суспільства та збільшення місцевого активізму.
Максим Петров: З яким «багажем» ми йдемо у 2022 рік? Чи бачите Ви перспективи вирішення якихось проблемних питань?
Олександр Павліченко: Передовсім ми приділяємо увагу кримським питанням, загрозам з боку Росії. Окремий виклик цього року – Білорусь, кордони з якою Україна раніше вважала для себе безпечними. На сьогоднішній день це теж зона ризику: загроза отримати нелегальних мігрантів, як це трапилося з Польщею і Литвою, й навіть здійснення ворожої військової атаки.
Окремо я б назвав питання екстериторіального захисту українців, які перебувають і переслідуються за кордоном.
Варто згадати і про традиційні питання з найбільш вразливими верствами, які потерпають від неотримання передусім медичної допомоги.
Залишаються актуальними проблеми невиконання рішень Європейського суду з прав людини.
Застереження
Автор не є співробітником, не консультує, не володіє акціями та не отримує фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
