Нові моделі торговельної політики на прикладі України, ЄС та Канади

Перший урок полягає в тому, щоб ознайомитися з діяльністю Світової організації торгівлі (СОТ) та коротко окреслити торговельні угоди, про які йдеться. За 70 років після Бретон-Вудських угод, які у 1944 заснували Генеральну угоду з тарифів і торгівлі (ГАТТ), і за 20 років після Маракеської угоди, яка 1994 року заснувала СОТ, ми бачимо, що процес лібералізації торгівлі товарами та послугами триває, але в іншому форматі – менш багатосторонньому і більш двосторонньому. Насправді, як демонструє незначний прогрес Доського раунду розвитку, що розпочався в 1995 році й триває дотепер (хоча були досягнуті певні результати, наприклад, Угода про сприяння торгівлі), укладати багатосторонні угоди в рамках СОТ стає дедалі складніше. Це неважко пояснити: СОТ – це організація, де рішення приймаються консенсусом, що наразі означає право вето у кожного зі 164 членів (Афганістан приєднався останнім у липні 2016 року). Досить відзначити, що тоді як більшість раундів ГАТТ розглядали питання тарифів, Доський порядок денний спрямований на рішення складніших і набагато суперечливіших питань, таких як послуги, доступ до ринків, а також сільськогосподарські субсидії.

Чи означає це, що СОТ слід розглядати як організацію, що занепадає? Звісно, ні. По-перше, члени СОТ шанують її правила, і незважаючи на глибоку економічну кризу, з якою більшість країн світу стикнулися у 2008 році, жодного масштабного сплеску торговельного протекціонізму не відбулося. По-друге, одним із головних нововведень СОТ порівняно з ГАТТ було заснування Органу врегулювання суперечок – унікальної системи вирішення конфліктів у рамках СОТ, рішення якої обов’язкові до виконання, і яка є чимось середнім між судом та арбітражем. Ця система далека від ідеалу (зокрема через те, що досить повільна і дорога), та принаймні на її рахунку сотні справ з моменту її заснування, і насправді вона вже допомогла ефективно вирішити багато торговельних конфліктів. Імовірно, на сьогодні це найкращий існуючий міжнародний механізм врегулювання суперечок.

При цьому у зв’язку із обмеженим прогресом лібералізації в рамках СОТ зростає тенденція до підписання регіональних або двосторонніх угод, і всі три угоди, згадані вище, підпадають під цю категорію.

Порівняно з багатосторонньою лібералізацією двосторонні/регіональні угоди мають свої переваги та недоліки. Їхнім недоліком є те, що вони створюють складну в реалізації систему, яку часто називають «заплутаним клубком ниток»[1], що чудово ілюструють численні химерні абревіатури (DCFTA, CETA, CUFTA…). Дійсно, замість однієї глобальної домовленості, 164 члени СОТ теоретично можуть підписати до 13366 двосторонніх угод! Крім того, часто виникають побоювання, що двосторонні угоди витісняють менших членів СОТ: чого б це великим країнам витрачати час і ресурси на підписання контракту з острівцем у Тихому океані замість того, щоб зосередитися на великих торгових партнерах і заохочувати їх до співпраці? Тим не менш, багатосторонні угоди спираються на пункт про так званий режим найбільшого сприяння: будь-який привілей, що надається одній країні, має бути так само наданий усім іншим, що надзвичайно вигідно для менших членів.

Перевага двосторонніх угод полягає в тому, що вести переговори набагато легше, оскільки за столом сидять лише дві сторони, а не 164. І що найголовніше і вкрай актуально для прикладів, на яких ми зосередимося, дві сторони можуть прописати угоду, що враховує саме їхні торговельні проблеми і пріоритети.

Наприклад, Україна межує з чотирма державами-членами ЄС, понад 40% її експорту йде до ЄС, і ЄС наразі є найбільшим її інвестором. З цих причин, а також задля подолання торговельних бар’єрів у перспективі Україна і ЄС уклали амбітну угоду DCFTA, що передбачає прийняття Україною багатьох норм, стандартів і нормативних положень ЄС.

В Канаду Україна експортує менше, але країни мають міцні історичні, політичні та культурні зв’язки, і торгівля між двома партнерами розвивається швидкими темпами. Тому кращим та ефективнішим інструментом стала угода CUFTA, що спрямована на лібералізацію торгівлі, яку відносно швидко обговорили та уклали, та яка може принести швидкі дивіденди для України.

Врешті-решт у трійці наших пов’язаних прикладів маємо ЄС і Канаду. І той, і інша – розвинені економіки, і між ними проходять великі торговельні потоки. Тож на цій досить просунутій стадії торговельних відносин вони більше занепокоєні нетарифними бар’єрами, зокрема у сфері послуг та інвестицій. Тож логічно, що CETA приділяє особливу увагу саме цим питанням.

Таким чином, усі три угоди відрізняються одна від одної. Кожна зосереджується на конкретних питаннях з метою надання певних переваг. Відповідно, найочевидніший урок полягає в тому, що за відсутності прогресу в СОТ двостороння угода, ймовірно, – це один із небагатьох основних і послідовних кроків для сприяння розширенню торгівлі в короткостроковій і середньостроковій перспективі. У зв’язку з цим діяльність за межами СОТ є також доцільною, оскільки деякі з питань, про які йдеться в наших прикладах, можна було б амбітно розглянути у багатосторонньому полі.

До речі, слід зазначити: що більше інтегровані європейський та канадські ринки, то краще для України, тому що дотримуючись норм ЄС, українському експортеру буде легше експортувати в Канаду, і навпаки. Таким чином, двостороння угода між ЄС і Канадою насправді може мати позитивні супровідні ефекти для третіх сторін. Цей побічний аспект, який може здаватися неочевидним, полягає у налагодженні підприємницьких контактів, що заохочує експортерів та імпортерів самостійно встановлювати торговельні зв’язки, що в подальшому можуть стати дороговказами для розвитку прогресивної торгової політики.

Інший ключовий, основоположний урок, який можна винести з цих нових моделей в галузі торгової політики – це те, що до торгівлі слід ставитися як до взаємовигідної справи, а не до гри з нульовою сумою. Підписанням цих угод Україна, Канада та ЄС відкрито заявляють про свою переконаність у тому, що торгівля – це благо, тому що створює короткострокові вигоди (знижуючи ціни для імпортерів/споживачів) і довгострокове економічне зростання, робочі місця і стимул для інвестицій та інновацій, щоб залишатися конкурентоспроможними. Особливо сприятливим для України в її теперішньому економічному переході, де вона має диверсифікуватися від Росії – свого давнього, але наразі практично закритого до співпраці і непередбачуваного торговельного партнера, є те, що як CUFTA, так і DCFTA мають асиметричні вигоди для України, оскільки вона одразу отримує зниження деяких тарифів, тоді як її торговельний партнер матиме поступове зниження тарифів. Це сприятливе положення у відповідних торговельних угодах дозволяє компенсувати витрати, з якими стикаються українські підприємства, коли доводять продукцію «до стандарту» західного експорту, а також створює певну “часову подушку” для укорінення програм із розвитку експорту, за допомогою яких більше компаній заохочуються і навчаються переорієнтовувати експорт до надійних партнерів (Канади та ЄС), а також, можливо, вперше розпочинають експорт. Найголовніше, що ці торговельні угоди розглядаються як повністю сумісні одна з одною. ЄС не заперечував проти угоди між Україною та Канадою, і навпаки, Канада вважає DCFTA позитивним кроком для України.

Більше того, сьогоднішня потужна інтеграція світової економіки (те, що економісти називають «інтеграцією ланцюжків доданої вартості») передбачає, що торговельна угода між країною А і країною B може легко принести вигоду країні C. Як саме – можна пояснити на простому прикладі: припустимо, що Україна експортує в Канаду соняшникову олію, зроблену в Україні. Цілком можливо, що виробництво цього продукту потребує проміжних товарів або послуг, що імпортуються з ЄС. Виробництво українського соняшника, можливо, потребуватиме насіння з Франції, сільськогосподарського обладнання з Німеччини і добрив з Італії. Очевидно, що за таких умов більше експорту з України в Канаду означає більше експорту з ЄС в Україну, і така співпраця вигідна всім учасникам. Можна трохи розвинути приклад: канадська фірма може вирішити, що ефективний виробничий ланцюжок з виробництва соняшникової олії за участі багатьох країн – це хороша інвестиційна можливість, яка може бути вигідною завдяки власному досвіду сільськогосподарської діяльності в північному кліматі. Знову ж таки, це показує, що навіть двосторонні торговельні угоди можуть стимулювати багатонаціональну підприємницьку діяльність – принцип, який, здається, Російська Федерація не усвідомлює у своєму підході до торговельних відносин.

Протягом останніх років тема інтеграції ланцюжків доданої вартості спровокувала багато досліджень і обговорень, що свідчить про важливість лібералізації торгівлі з точки зору не лише експорту, але й імпорту. Конкурентоспроможність у сфері експорту передбачає можливість закуповувати найдешевші чи найкращі проміжні товари для виробничого процесу. У зв’язку з цим укладення преференційних торговельних угод з багатьма партнерами є навіть вигіднішим для побудови найбільш дієвого та ефективного глобального ланцюжка доданої вартості.

За таких обставин торгова війна, яку Росія веде проти України, є не лише прикрою, але й просто не потрібною. Попри заяви Росії існуюча торговельна угода між Росією і Україною була повністю сумісна з усіма іншими торговельними угодами, що Україна може укладати з третіми сторонами. Скасувавши в січні 2016 року в односторонньому порядку преференційну торговельну угоду з Україною, Росія не лише вдалася до юридично сумнівного ходу, але також зробила собі ведмежу послугу з економічної точки зору, оскільки це матиме наслідки не лише для українських, але й для російських компанії, що імпортували товари, вироблені в Україні. Звісно, російські споживачі також потерпають від цього рішення, зважаючи на загальне зростання інфляції через торгові ембарго і менший вибір товарів. Накладаючи на Україну торговельні й транзитні обмеження, Росія не «захищає» свої ринки від наслідків набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, а лише впроваджує політичні санкції, що підтримують її «політику імпортозаміщення» і яким неможливо дати обґрунтоване економічне пояснення.

Підсумовуючи, зазначимо, що в України є все, щоб підхопити сьогоднішню тенденцію до лібералізації двосторонньої торгівлі та в подальшому розвинути вигідні стосунки з партнерами. Її теперішні перемовини з Туреччиною та Ізраїлем щодо угод про вільну торгівлю свідчать про її рух у цьому позитивному напрямку. Що більше країна буде інтегрована в глобальні торговельні потоки, то більше вона експортуватиме, більш конкурентоспроможною ставатиме і більше інвестицій залучатиме. І немає жодних зрозумілих причин, чому цей аргумент має спрацьовувати для її відносин з ЄС, Канадою тощо, і не має – для відносин із Росією. Поточна російська торговельна політика стосовно України не вигідна нікому, і її слід розглядати як результат політичних, а не економічних міркувань.

Примітки:

[1] “Заплутаний клубок ниток” вперше був описаний Джагдишем Бхагваті в статті 1995 року U.S. Trade Policy: The Infatuation with Free Trade Agreements

Міркування, викладені у статті є особистою думкою авторів.