Нігілізм Міжнародного Права в Умовах Російсько-Української Війни

У даному дослідженні автор доводить ігнорування, недієвість та неефективність міжнародного права на прикладі російсько-української війни та діяльності Організації Об’єднаних Націй і намагається запропонувати свої рекомендації щодо вдосконалення системи світової безпеки та механізмів притягнення до відповідальності держав-порушниць міжнародного права.

Гучним фактом, який підтверджує недієвість та неефективність міжнародного права є статистика воєн, яка свідчить, що лише з 1945 по 2003 рр. у світі було зафіксовано більше 470 воєнних конфліктів, через які загинуло більше 30 млн. людей [1]. У цьому контексті хочу зауважити, що сьогоднішнє міжнародне право – це світова система норм і принципів, яка формувалася упродовж багатьох століть, але, однак, вона не є повноцінною з тієї точки зору, що вона не передбачає відповідальності держави за розв’язаний нею регіональний конфлікт. Тобто, міжнародне право декларативно зобов’язує країну до певних умов/вимог, але не встановлює дієві санкції.

Зокрема, такі впливові світові інституції як Міжнародний суд та Рада Безпеки ООН не мають достатньо повноважень, щоб зобов’язувати держави до певних дій чи бездіяльності. Суд може розглядати певну міждержавну суперечку лише тоді, коли є запит держави, відносно якої здійснюється збройна агресія іншої країни. В інших випадках він безсилий [2]. Тому, якщо конфлікт триває і жодна зі сторін не подає запит до Міжнародного суду, останній не в змозі самостійно посприяти його вирішенню. Що стосується Ради Безпеки, то за статтею 24 Статуту члени Організації погоджуються на те, щоб вона при здійсненні своїх обов’язків діяла від їхнього імені. Будь-які рішення Ради Безпеки повинні розглядатися як дії Організації в цілому. Відповідно до статті 25 члени ООН визнають відповідальність перед Радою Безпеки і зобов’язуються виконувати рішення, встановлені нею. Досить поширеним є погляд (він випливає з практики діяльності РБ), що дана стаття не зобов’язує членів ООН визнавати і виконувати рекомендації, які РБ може приймати відповідно до розд. VI Статуту ООН (ст. 36 і 37). Такі рекомендації не мають обов’язкової сили через те, що вони лише закликають сторони, які перебувають у суперечці, врегулювати її мирними засобами відповідно до статті 33 Статуту даної організації. Водночас ці рекомендації можуть вплинути на ситуацію з огляду на їх моральне значення у світовому масштабі [3]. Але сподіватися на прояв совісті різних країн в умовах жорсткого політичного реалізму – безґлуздо.

Суміжною проблемою діяльності ООН є наявність права вето у п’яти державах-постійних членів Ради Безпеки, яке дозволяє їм виступати проти певних рішень через суперечність їх власним інтересам тощо. Це свідчить про початкову нерівність членів світового товариства і вибірковість у реалізації принципів міжнародного права. Так, під час «холодної війни» здійснення Радою Безпеки своїх повноважень було паралізоване. США та СРСР широко використовували право вето, блокуючи прийняття Радою зобов’язуючих рішень стосовно порушників миру і безпеки [4]. Тому через відсутність у міжнародному праві реальної відповідальності держав за порушення встановлених норм існує також проблема із свідомим використанням ними цієї прогалини. Для прикладу, у 2008 році РФ втрутилася у внутрішній грузинський конфлікт, розпочавши війну і порушивши тим самим міжнародне право стосовно «невтручання країн у внутрішні справи окремої держави». Реакцією світової спільноти на такі діяння РФ була «схвильованість» та заклики до мирного вирішення конфлікту. Однак, це не зупинило російську інтервенцію, що призвело, в результаті окупації частини території Грузії, до її розколу та незаконного самопроголошення т.зв. республіки «Південна Осетія» і Абхазія. Це також стосується Придністровського конфлікту (1990-сьогодення), і вторгнення США та Великобританії на територію Іраку всупереч забороні ООН у 2003 році, і анексії Росією Автономної Республіки Крим України (2014 р.) тощо. Зокрема, хочу звернути особливу увагу на останню проблему, яка безпосередньо стосується кожного з нас: світ заявив своє категоричне «ні» визнанню анексованого РФ Кримського півострову як території Росії. Та це ніяк не вплинуло на «привласнення» Кремлем українського Криму. Тут також варто зазначити, що оце світове «ні» було вже апробоване під час російсько-грузинської війни і показало абсолютну беззмістовність. Така ж ситуація наразі і з російсько-українською війною.

У цьому випадку інститут міжнародного права знову виявляється безсилим, а Рада Безпеки ООН, для прикладу, як головна безпекова міжнародна структура, проявляє свою неефективність через неспроможність впливати на припинення військової агресії Російської Федерації на території України. Свідченням цього є те, що упродовж 2014-15 рр. відбулося більше двадцяти засідань РБ ООН щодо анексії Росією українського півострова Крим та присутності її військ на території Донбасу [5]. Однак, окрім засудження дій Росії і вимог, щоб офіційна Москва вивела війська з півострова і Сходу України, ніяких дієвих результатів засідань Радбез ООН, які б зупинили агресію Росії, станом на кінець 2015 р. не було і немає. Майже всі країни-члени РБ визнають присутність російських регулярних військ на території України та фінансування Кремлем терористів, однак, користуючись своїм правом вето, Росія блокує будь-які зобов’язуючі рішення Ради Безпеки щодо виведення військ РФ із суверенної держави [6]. Таке право у даному випадку є негативним, оскільки країна, яка б мала стояти на сторожі миру та безпеки, сама стала провокатором і військовим агресором, застосовуючи свої ресурсні та збройні переваги. При чому – не вперше. І все це відбувається у ХХІ столітті у центрі «демократичної» Європи, всупереч міжнародному праву як інституту.

Таким чином, сучасна геополітична ситуація демонструє нам абсолютну відсутність впливових інститутів та дієвих механізмів щодо ретельного виконання норм та принципів міжнародного права (домовленостей, угод) і стосовно притягнення конкретної держави-агресора до відповідальності за свої, для прикладу, агресивні дії. У з’язку із цим міжнародне право порушували сотні разів впродовж всього ХХ і десятки разів на початку ХХІ століття. Така критична ситуація, яка стосується виконання міжнародних домовленостей усіма країнами-суб’єктами, змушує міркувати про формування справді впливових та ефективних інструментів і механізмів належного дотримання міжнародного законодавства всіма державами.

Найактуальнішим щодо сьогодення і близьким як територіально, так і душевно, у даному випадку, на мій погляд, є протизаконне військове захоплення українського півострова Крим та частини Східної території України Російською Федерацією шляхом відправлення туди диверсійних груп, а в подальшому безпосереднього військового вторгнення регулярної її армії під прикриттям місцевих «повстанців». У такому ракурсі слід згадати, що Російська держава порушила не тільки міжнародні домовленості і буквально розтоптала їх важливість, але й знехтувала всіма встановленим угодами із сусідньою Україною, заздалегідь приховано, свідомо і цілеспрямовано готуючи план інтервенції в нашу державу. Однак, найголовнішою проблемою є те, що сама світова спільнота у межах чинного міжнародного права не здатна ефективно впливати на РФ, а єдиним способом зупинити військову агресію Кремля, на погляд світового товариства і на наше сподівання, є лише економічні та політичні санкції, які, як показує практика, мають відкладений у часі ефект і тому не дають результату одразу. Та й санкції як такі, у випадку російсько-української війни, здійснюються іншими державами щодо РФ, перш за все, на моє переконання, задля власної безпеки та демонстрації агресору рівня свого впливу на процеси, що відбуваються, а Україна, як жертва інтервенції, залишається на задньому плані.

Таким чином, виходячи із цієї складної ситуації, яка зумовлена неефективністю міжнародного права у вирішенні геополітичних проблем і конфліктів, виникає необхідність вдосконалення міжнародної системи безпеки, яка б дозволяла успішно притягувати до відповідальності державу, якщо та вчиняє дії, що суперечать нормам міжнародного права.

На мою думку, щоби не створювати нову організацію, яка б займалася питаннями миру та світової безпеки, слід посилити вплив Ради Безпеки ООН і вдосконалити механізм прийняття її рішень, насамперед, виключаючи наявність привілейованих членів, які мають право вето. Нова система повинна включати максимальну кількість країн і не робити жодну із них привілейованою, незалежно від розміру території і кількості населення. У ній має панувати заборона зазіхати на територію іншої держави. В іншому випадку має діяти система колективної безпеки. Такий принцип існує в системі безпеки НАТО, однак, це військово-політичний блок, а у випадку Ради Безпеки ми виключаємо наявність спільних збройних сил. Країни-учасниці заздалегідь колективно встановлюють кількість солдатів і техніки, які вони надаватимуть у разі виникнення такої ситуації (у тому числі держава, яка стала жертвою агресії). Такі зміни, на мій погляд, дозволили б уникнути збройних конфліктів тим державам, які не є членами НАТО, але є членами Ради Безпеки ООН.

Дані рекомендації однозначно не є виключними, але могли би, як на мене, бути першим кроком світової спільноти на шляху до відновлення (чи конструювання) ефективної системи міжнародного права, відносин і безпеки!

Примітки