Нобелівська премія з економіки 2024: політична система має значення

Присудження премії саме цим науковцям було лише питанням часу, як у світі кіно, коли довгоочікуваний «Оскар» здобуває улюблений актор чи акторка. Ідеї, за які їх визнало наукове співтовариство, відгукуються українцям: не просто так в Україні тираж однієї із найвідоміших науково-популярних книжок «Чому нації занепадають?», де викладені основні ідеї наукових робіт цьогорічних переможців, мав декілька перевидань та сягнув понад 49 тисяч примірників. 

Про які інститути йдеться?

Чому бідні країни не можуть просто наслідувати досвід багатих країн та наздогнати їх у розвитку? Починаючи з Адама Сміта, який у середині XVIII століття досліджував природу і причини багатства народів, економістів усього світу протягом століть цікавлять питання економічного процвітання та причини нерівності. З роками, а особливо з кінця XIX століття, при дослідженні факторів економічного розвитку країн дослідники все частіше почали брати до уваги позаекономічні причини – релігію, культуру, право, розподіл влади (політичні режими) тощо. 

Вперше Нобелівський комітет визнав важливість інститутів для економічного розвитку у 1993 році, відзначивши нагородою Дугласа Норта. 

Цьогорічні лавреати виділяють економічні та політичні інститути й вибудовують відповідну ієрархію: «хороші» політичні інститути є передумовою для «хороших» економічних інститутів, а їхнє поєднання створює «інклюзивні інститути». Інклюзивні економічні інститути дозволяють широким верствам населення брати участь в економічних відносинах – підприємництві, виробництві і т.д., вони стимулюють інвестиції та забезпечують право власності, а політичні інститути, своєю чергою, враховують інтереси більшості населення в управлінні державою, що характерно для демократії. 

У протилежному випадку, коли влада зосереджена в руках вузького кола «політичної еліти», права широких верств населення обмежені, а верховенство права відсутнє, – створюються «екстрактивні (експлуатаційні) інститути».

За що нагорода?

По-перше, науковці зробили крок уперед в питаннях методології, а саме – в кількісній оцінці важливості інститутів для розвитку та економічного процвітання. Труднощі полягають у тому, що немає єдиного розуміння (концептуалізації) економічних інститутів, а тому немає і загальноприйнятих методів їхньої оцінки. Ускладнює ситуацію обмеженість даних. Цьогорічні лавреати звернулися до квазі-експериментального підходу – «природного експерименту» на основі історичних даних, дослідивши досвід європейського колоніялізму. 

Європейська колонізація призвела до значних змін в економічних та політичних системах підконтрольних регіонів. У деяких колоніях метою була експлуатація корінного населення та видобуток природних ресурсів на користь колонізаторів, а в інших випадках колонізатори будували інклюзивні політичні та економічні системи для довгострокової вигоди європейських поселенців, що дозволяло розвиватися і місцевому населенню. В залежності від мети колонізаторів вони створювали «інклюзивні інститути», які приносили користь широким верствам населення та сприяли довгостроковому розвитку, або насаджували «екстракційні (експлуататорські) інститути» – такі, що слугували інтересам нечисленної європейської еліти. Тому деякі території, які раніше були бідними, стали розвинутими, а процвітаючі на момент колонізації країни опинилися у протилежній частині шкали добробуту (рис. 1). 

Яскравий приклад, який наводять науковці, – місто Ногалес, яке має дві частини. Більш економічно розвинена, з більшою тривалістю життя мешканців, більшою часткою дітей з освітою знаходиться у США, а інша – з вищим рівнем злочинності, проблемами у забезпеченні прав власності – у Мексиці. Значною мірою відмінності в умовах життя у цьому місті, географічні та кліматичні умови якого є однаковими в обох частинах, а населення якого культурно є здебільшого однорідним, зумовлені інституціями, які були запроваджені в іспанській колонії, що згодом стала Мексикою, і в колоніях, що стали США. Схожі приклади – Західна та Східна Німеччина або Північна та Південна Корея, тобто разючі відмінності в добробуті та рівні життя, спричинені саме інституційним розвитком, можна знайти у багатьох країнах.

По-друге, теоретичний доробок Аджемоглу, Джонсона та Робінсона дозволив досягнути прогресу в дослідженнях та розумінні змін політичних інститутів (рис. 2). Поєднавши теорію ігор і теорії політичної науки, науковці розробили модель, у якій правляча еліта приймає стратегічні рішення щодо політичних інститутів у відповідь на періодичні загрози. Так, допоки політичні еліти отримують вигоду від існуючої політичної та економічної системи, населення не може довіряти їхнім обіцянкам економічних реформ. Нова ж політична система, яка б уможливила вільні вибори та сприяла б економічним реформам, лякає еліти ймовірністю втратити економічні переваги. Ця дилема отримала назву «проблема зобов’язань». 

У такому випадку перехід до демократії може відбутися, коли населення гуртується і стає мирною революційною загрозою, у відповідь на що еліти змушені передати владу і запровадити демократію. Ця модель пояснює поступове розширення виборчого права у Великій Британії після протестів і страйків, а також рішення Швеції 1918 року про загальне виборче право після заворушень. 

Теорія і практика

Хоча науковий доробок Дарона Аджемоглу, Саймона Джонсона та Джеймса А. Робінсона не дає остаточної відповіді на питання, чому деякі країни залишаються бідними, знаючи про причини своєї бідності і можливості для розвитку, їхні дослідження виходять за межі економічної науки, значно впливаючи на розвиток політичних студій та історичного дискурсу. 

Хоча за своєю природою дослідження науковців позитивістські – тобто вивчають те, що є (на противагу нормативному підходу, який обговорює те, що має бути), питання, які вони піднімають в своїх роботах, впливають на діяльність міжнародних інститутів. Наприклад, Світовий банк у 2017 році поставив тему ефективного врядування та права в основу свого щорічного Звіту про світовий розвиток, а після пандемії COVID-19 у квітні 2021 року оголосив про запуск Глобальної програми з урядування (Governance Global Program), яка має на меті розвиток найкращих практик урядування на глобальному, регіональному та національному рівнях. 

Інший приклад – Цілі сталого розвитку ООН до 2030 року, до яких у 2015 році додали 16-ту — «Сприяти мирному та інклюзивному суспільству в інтересах сталого розвитку, забезпечувати доступ до правосуддя для всіх і створювати ефективні, підзвітні та інклюзивні інституції на всіх рівнях». 

До чого тут Україна?

Україна протягом своє історії постійно намагається позбутися колонізаторського ярма «руского міра», царі та диктатори якого неприховано експлуатували наші ресурси – землю, людей, технології. 

Революція гідності показала, що завдяки згуртованості суспільства ми можемо змінювати політичні еліти, які не бажають запроваджувати інклюзивні інституції, притаманні, наприклад, Євросоюзу. При цьому головною силою обох майданів були підприємці, тобто люди, які найбільше виграли б від верховенства права та в цілому приєднання до ЄС. На жаль, за зміни нам доводиться платити надто дорого. 

Боротьба за інклюзивні інститути в Україні – верховенство права, економічну свободу та ефективність, сильне та стійке громадянське суспільство – триває. І шлях реформ, хоч і непростий та часом болісний, має продовжуватися, щоб ми змогли розпрощатися з деспотичним минулим і через «вузький коридор» дійти до свободи.