Остання антиколоніальна війна у Європі, або чому здатися для України — неможливо

Військові експерти гадали, що російська армія завоює Україну за 48 годин. Із початку російської агресії вже минуло понад три тижні, а віз і нині там. Україна довела, що експерти помилялися. У розпачливих спробах зламати волю українців російські війська вчиняють нечувані звірства проти мирних жителів, дітей та вагітних жінок. Маріуполь, російськомовне місто на південному сході України, зрівняне з землею російськими бомбардуваннями, але воно не здалося. Багатьом невтямки, звідки в українців стільки затятості та хоробрості продовжувати боротьбу, та чому вони не хочуть «взяти і здатися».  

Це питання життя і смерті. Якщо переможе Росія, українці втратять свій дім і свободу. Похмурі уроки історії України вчать, що мир на умовах росіян можливий тільки за повної капітуляції. Коли «золотої середини» не існує, тільки крайні рішення стають можливими. Як казала уродженка Києва Голда Меїр: «Бути чи не бути — це не питання компромісу».

Дійсно, Росія протягом століть становила екзистенційну загрозу для України. Усе почалося з 1654 р., коли після національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького проти Польщі Україна звернулася по допомогу до російського царя й отримала «гарантії безпеки» (так само нікчемні, як і отримані в 1994 р.). Москва не сиділа на місці і швидко порушила свої обіцянки, що вилилося у московсько-українську війну (1658–1659). Московські війська силами близько 70-тисячного війська взяли в облогу стратегічно важливе місто Конотоп, але зазнали поразки від козаків та кримських татар. Московський цар «у жалобній одежі вийшов […] до народу». У регіоні роками панували непрості й напружені стосунки. У 1709 р. спільні війська України та Швеції зазнали нищівної поразки у битві під Полтавою, і відтоді стан справ тільки погіршувався.

Без мови не існує нації, про що ліпше від інших знають ірландці. Історія придушення української мови та культури — довготривалий серіал. У головних ролях — Петро І, який у 1720 р. заборонив друкувати українською; Катерина ІІ, вона ж «Велика», яка в 1763 р. заборонила викладання українською в Києво-Могилянській Академії — найдавнішому університеті країни; міністр внутрішніх справ Валуєв, який у 1863 р. оголосив, що «жодної особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може»; нарешті, особлива зірка — Олександр ІІ, який остаточно вирішив питання, підписавши в 1876 р. Емський указ, яким заборонив публікацію «малоросійською» будь-яких книжок та текстів пісень, а також лекції, п’єси та виконання пісень українською.

Українці на Росії також страждали від кріпацтва. Частиною систематичних зусиль царату, а згодом Російської імперії, із підкорення України стало повільне, але неухильне запровадження росіянами в Україні кріпацтва (рабства), яке в 1783 р. юридично закріпила Катерина ІІ. Селяни не мали права залишати своєї землі без дозволу землевласника. Кріпацтво скасували в 1861 р., тоді ж, як і рабство в США, але кріпацтво залишило по собі на українському суспільстві величезні рубці. 

Тарас Шевченко — основоположник нової української літератури та батько нації — уособлює трагедію українського народу. Він народився кріпаком. Проте, оскільки він був обдарований художник, його викупили з кріпацтва за грубі гроші. Після доносу на членів руху за демократизацію Російської імперії, у тому числі Шевченка, того заслали до російського військового гарнізону на території сучасного Казахстану. Цар Микола І особисто затвердив його вирок та дописав до нього: «під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Шевченко помер у 1861 р., за кілька днів до скасування кріпацтва.

Незважаючи на століття пригноблень, Україна в 1918 р. здобула незалежність, але не пройшло й кількох років, як вона знову втратила її в результаті кровопролитної битви  всіх проти всіх. Радянська імперія услід за імперією російською не визнавала за українцями ні окремої мови чи культури, ні свободи. Коротке відродження української культури та українізація 20–30-х рр. були хитрим планом з присипляння тих українців, які поділяли комуністичні ідеали, проте зі зрозумілих причин бажали зберегти власну культуру.

Дух того часу віддзеркалює вираз «Геть від Москви!» видатного письменника-авангардиста Миколи Хвильового. Сталін вирішив придушити будь-яку загрозу своїй жадобі абсолютної влади, а українці зберігали чи не найбільш окреслену національну ідентичність. Пріснопам’ятний голод 1932–33 рр. (Голодомор, який багато хто визнає актом геноциду) забрав життя мільйонів українських селян, які відмовлялися брати участь у соціальних експериментах Москви. Великий терор 1937 р. забрав сотні тисяч життів, у тому числі визначних українських письменників і митців, що відомо як Розстріляне відродження. За наслідками Другої світової радянські спецслужби депортували з України у віддалені землі цілі народи (кримських татар, українців та інших) у покарання за надуману співпрацю з нацистами та схожі висмоктані з пальця злочини.

За водою пішло 400 років презирства та зневаги до українців. Після «найбільшої геополітичної катастрофи 20 ст.» — так відгукнувся про розпад у 1991 р. імперії зла один історик-дилетант — російські еліти невпинно навісніли, що Україна існує, не визнавали нашої мови та культури і всіляко намагалися зруйнувати Україну як суверенну державу.

Цей короткий історичний екскурс не має на меті повністю висвітлити гноблення України, проте, на нашу думку, він дозволяє чітко усвідомити, чому українцям є що втрачати в цій війні: Росія веде агресивну колоніальну війну, а Україна воює за свою свободу та існування.

Доля України і значної частини світу зараз тримається на волоску. Якщо Україна паде, то метастази війни поширяться на решту світу (путінські посіпаки уже погрожують вторгнутися до Польщі й країн Балтії), а новим світовим порядком стане закон джунглів, за яким велика країна може захопити малу країну. Якщо Україна здолає російську агресію, упаде ще один Берлінський мур, а на залишках радянської імперії, які називають себе Російською Федерацією, запанує ще одна весна.