Освіта для дорослих: що пропонує Кабмін?

За різними оцінками, від чверті до третини українців залишаються безробітними. Це дуже багато, враховуючи, що близько 8 млн осіб виїхали з країни. Зрозуміло, що безробітні люди втрачають (принаймні частково) дохід та мусять скоротити своє споживання, тобто знижується сукупний попит на товари та послуги. Водночас підприємствам стає дедалі складніше знайти працівників потрібної кваліфікації. Такий розрив на ринку праці існував і до повномасштабного вторгнення, а зараз посилився. Тому набуття нових навичок чи підвищення кваліфікації працівниками критично важливе для українського ринку праці як сьогодні, так і в майбутньому. На вирішення цього питання спрямований законопроект, який ми розглядаємо.

Загалом структура законопроекту стандартна для подібних рамкових законів – він визначає структуру освіти для дорослих, принципи її організації, права та обов’язки різних суб’єктів у цій сфері. Крім того, закон вносить декілька суттєвих змін до чинного законодавства.

По-перше, неформальну освіту можливо буде визнавати в системі формальної освіти та отримувати за її результатами повну освітню кваліфікацію (раніше таким чином можна було отримувати лише професійну або часткову кваліфікацію). 

При цьому як форму (семінари, курси, тренінги, стажування тощо), так і зміст неформальної освіти надавачі такої освіти зможуть визначати самостійно на основі професійних стандартів (якщо вони є), кваліфікаційних характеристик, завдань роботодавців, потребах економіки та суспільства. Проте надавач неформальної освіти має супроводжувати свій курс повною інформацією про його зміст, тривалість (чи кількість кредитів ЄКТС чи ЄКСПО) та очікувані результати навчання. Таким чином автори закону прописують максимально вільний та прозорий ринок неформальної освіти, що безумовно є плюсом, оскільки потреби ринку праці сьогодні змінюються дуже швидко.

По-друге, змінюється сукупність складників освіти для дорослих:

Додаткова особистісно орієнтована освіта – це підвищення професійної кваліфікації або набуття нової, як і післядипломна освіта (проте остання для деяких професій є обов’язковою). За словами Микити Андрєєва, особистісно орієнтована освіта – як правило, неформальна, і здобувається у приватних закладах. Громадянська освіта – це про громадянську відповідальність, в тому числі критичне мислення та медіаграмотність. Компенсаторна освіта призначена для тих, хто з певних причин не здобув загальну середню освіту, а формаційна освіта – це так званий «другий диплом», тобто здобуття професійної або вищої освіти (часто з іншої спеціальності) тими, хто вже має диплом закладу професійно-технічної чи вищої освіти. Як правило, формаційну освіту здобувають у державних закладах

При цьому, якщо людина має не менше 7 років страхового стажу, вона зможе отримувати таку «другу освіту» за рахунок пільгових державних кредитів. Раніше здобуття «другого диплома» було можливим лише на платній основі. Проте у вересні 2022 року до закону «Про зайнятість населення» були внесені зміни, які уможливили отримання від держави ваучера на здобуття другої професійної чи вищої освіти за визначеними спеціальностями для певних категорій осіб – старших 45 років, ветеранів чи демобілізованих з військової служби (крім строковиків), ВПО, осіб з інвалідністю та тих, які постраждали від російської агресії (раніше ваучери були доступні лише для здобуття професійної освіти). При цьому перераховані категорії осіб під час вступу мають складати тест на загальні навчальні компетентності (схожий на ЗНО, який має розробити МОН та затвердити Кабмін), а ті, хто вступає на бакалаврську чи магістерську програму, складатимуть іспити безпосередньо у ЗВО. 

По-третє, підвищується роль місцевої влади в освіті дорослих. Зокрема, місцева влада зможе організовувати центри освіти для дорослих (деякі громади вже це роблять), надаватимуть позашкільну освіту для осіб старших 14 років. Очікується, що органи місцевої влади створюватимуть, фінансуватимуть, оцінюватимуть та за потреби закриватимуть такі центри базуючись на вивченні потреб ринку праці, а також впроваджуватимуть регіональні програми освіти для дорослих (проте Науково-експертне управління ВР зазначає, що останнє – повноваження місцевих адміністрацій). Втім, послуги освіти для дорослих також зможуть надавати будь-які юридичні особи й навіть ФОПи. Деякі українські ЗВО також уже відкрили відділення чи філії, які навчають дорослих. Тож схоже, що на ринку освіти для дорослих буде переважно два види «гравців» – заклади вищої та професійної освіти та органи місцевої влади. Втім, знайдеться місце на ньому й, наприклад, для платформ онлайн-курсів. 

Ті заклади чи програми освіти для дорослих, які фінансуються державою, повинні будуть проходити контроль якості за допомогою НАЗЯВО (контроль проводитиме власне агентство або акредитовані ним організації). Заклади з підвищення кваліфікації працівників, для яких вона за законом є обов’язковою (наприклад, лікарів), повинні будуть отримати ліцензію. Акредитацію заклади освіти для дорослих проходитимуть добровільно.

Нарешті, на додачу до інших освітніх реєстрів законопроект пропонує запровадити Реєстр особистих електронних портфоліо. Судячи з опису, він буде схожий на LinkedIn для фахівців із професій, для яких запроваджено додаткове регулювання (зокрема, лікарі та вчителі мають регулярно проходити підвищення кваліфікації, і після нещодавніх реформ можуть самостійно обирати відповідні курси чи навчальні програми та отримувати бали за їх проходження). Особа добровільно «записуватиметься» до цього реєстру, в якому зберігатимуться дані про її освіту протягом життя.

Законопроект передбачає, що держава фінансуватиме освіту для дорослих з особливими освітніми потребами, а також фінансуватиме щороку розробку та розміщення у вільному доступі 100 освітніх програм та навчальних курсів (чому саме 100 – ні в законопроекті, ні в пояснювальній записці не пояснено). Використання таких курсів суб’єктами, які надають послуги освіти для дорослих, вважатиметься частковим фінансуванням державою цих освітніх послуг. Відповідно інформація про надавача освітніх послуг, який користується цими курсами, буде внесена до Єдиної державної електронної бази з питань освіти, оскільки до ЄДЕБО обов’язково вноситься інформація про тих надавачів освітніх послуг, хто отримує державне фінансування. 

Цікаво, що незважаючи на те, що такі ініціативи потребуватимуть бюджетних коштів (що відзначає і Бюджетний комітет), пояснювальна записка до законопроекту містить стандартне формулювання, що «реалізація проєкту акта не потребує додаткових фінансових витрат з державного та місцевих бюджетів». Проте зрозуміло, що згадані вище 100 навчальних курсів на рік навряд чи будуть розроблені на волонтерських засадах. А відкриття центрів освіти для дорослих потребуватиме фінансування з місцевих бюджетів. Сподіваємося, що такі витрати проводитимуться максимально прозоро та за участі громадськості, оскільки, як і під час проведення будь-яких державних видатків, тут можуть виникнути корупційні ризики. Втім, «антикорупційний» комітет ВР вважає, що такі ризики відсутні й лише  пропонує привести положення законопроекту, які стосуються ліцензування, у відповідність до закону про ліцензування. Для деяких професій ліцензування та оцінка якості навчальних програм і кваліфікації викладачів критично важливі, щоб не було таких випадків як з «інструктором Алі».

Як Науково-експертне управління ВР, так і Комітет з питань молоді та спорту зазначають, що не варто говорити про громадянську освіту лише в контексті освіти для дорослих – адже для дітей вона не менш важлива (справді, про громадянську освіту йдеться також у законі про освіту та в законі про національну та громадянську ідентичність, а в багатьох школах курс «Громадянська освіта» уже запроваджений). 

У свою чергу, Комітет з питань євроінтеграції зазначає, що законопроект не суперечить Угоді про асоціацію (згідно з планом виконання Угоди цей законопроект мав бути поданий до кінця 2018 року). 

Скільки загалом людей потребуватимуть перекваліфікації чи підвищення кваліфікації під час війни та після перемоги? Звісно, оцінити це важко, але рахунок йтиме на мільйони, в той час як у допандемічні часи Державна служба зайнятості, наприклад, навчала 130-140 тис. осіб на рік (рис. 1). Для порівняння, онлайн-курси від Prometheus за 8 років видали 1,3 млн сертифікатів (в середньому близько 162 тис. за рік). 

Отже, значний перерозподіл трудових ресурсів після війни буде викликом як для держави та закладів освіти, так і для працедавців і для самих працівників. Ухвалення цього законопроекту (з урахуванням зауважень науково-дослідного управління) буде необхідним першим кроком, але надалі потрібна буде значна робота усіх дотичних суб’єктів. 

Зокрема, заклади освіти за участі МОН повинні будуть розробити процедури надання освітніх кваліфікацій на основі неформальної освіти, а також вивчити ринок праці, щоб запропонувати достатньо гнучкі та актуальні курси освіти для дорослих (втім, тут вони конкуруватимуть із доволі розвиненим приватним ринком таких курсів). Працедавцям знадобиться розробляти нові процедури для оцінки компетенцій майбутніх працівників з урахуванням розмаїття неформальної освіти, яку вони можуть отримати, а також закордонного досвіду. У свою чергу тим, хто шукає роботу, потрібно буде замислитися про те, які навички на ринку праці користуються попитом сьогодні (та користуватимуться в майбутньому) і знайти оптимальні шляхи отримання цих навичок – за допомогою очних або онлайн-курсів, індивідуальних консультацій тощо.