Ці змови, дійсно, є виразною ознакою української і пострадянської політики, але є щонайменше дві причини чому їх помилково називати олігархічним консенсусом.
Перша помилка – це підміна понять. Сам термін «олігархічний консенсус» є медійним аналогом таких академічних понять як «елітний консенсус» чи «елітний пакт». Це невдалий аналог, тому що таємні угоди тут підмінюються публічним і визнаним усіма гравцями компромісом. Конституційні пакти в Іспанії (1978 р.), серія «круглих столів» між владою і опозицією у Польщі на поч. 90-их є класичними прикладами елітного консенсусу чи пакту. Останні поняття з’явилися у порівняльних дослідженнях демократизації, де пактами почали називати взаємні гарантії еліт в обмін на обмеження їхніх прав, тобто згоду «грати за правилами».
Друга помилка фактична, яка витікає з першої. В Україні було багато змов між політиками чи політиками і олігархами, але жодна з них не була згодою «грати за правилами». Тим часом олігархічними змовами пояснюють результати мало не усіх президентських виборів в Україні, разом з перемогою В. Зеленського у 2019 році. Олігархічний консенсус тут означає змову про розподіл ренти чи влади, зокрема на обрання чергового наступника. Схвалений у такій змові наступник одночасно стає заручником олігархів, що нібито пояснює його вибірковість у боротьбі з корупцією і непослідовність у проведенні реформ.
Насправді ніякого консенсусу між олігархами/елітами в Україні ще не було і ближчим часом не буде. Порівняльні політичні дослідження показують, що у конфлікті еліт можливі чотири результати: перемога одного, нав’язаний компроміс, «боротьба усіх проти всіх» і згода «грати за правилами». Лише останній результат означає справжній елітний консенсус. Це, звісно, ідеальні типи, але українська політика коливається між вимушеними компромісами – коли більшість еліт на якийсь час визнає право головного гравця на владу і «боротьбою усіх проти всіх». У першому випадку президент-патрон намагається сформувати одноосібну мережу залежних від нього «клієнтів», а у другому – система має вигляд конкуруючих мереж. Президентство Путіна чи Лукашенка потрапляє в категорію одноосібних мереж, але не Кучми і навіть не Януковича, хоча вони намагалися такі мережі збудувати. Що ж до Ющенка і Порошенка, то їхнє президентство – це типові приклади конкуруючих мереж.
У системі конкуруючих мереж одна група хижаків-олігархів на чолі з президентом чи його головним спонсором змагається за владу і ренту з іншими олігархами. Як і у тварин-хижаків полювання за здобиччю є природною поведінкою, так само і в політичних хижаків полювання за політичними чи економічними активами є природним. Доки предметом боротьби є розподіл активів, а не принципи і правила взаємодії, доти будь-який стійкий компроміс (елітний консенсус) за визначенням неможливий. Для ілюстрації уявіть собі абсурдність ситуації, коли акули чи крокодили домовляються про поділ здобичі (деякі хижаки навчилися полювати колективно, але найбільший шматок завжди дістається найсильнішому). Олігархічна конкуренція дозволяє таємні угоди, але через прихований характер і високу недовіру гравців один до одного ці угоди також порушуються. Саме тому олігархічна конкуренція є виразною ознакою української політики (на відміну від тієї ж Росії чи Білорусі, де така конкуренція є суттєво обмежена і ведеться вона не за активи, а за прихильність патрона). Так було за усіх президентів, починаючи з Кучми, і нічого поки що не вказує на те, що за Зеленського буде інакше.
Проти Зеленського (і Коломойського) уже грають Ахметов і Порошенко, а також близькі до них «дрібніші» хижаки. Остаточна перемога одного хижака над іншими у постмайданній Україні навряд чи можлива. На заваді цьому стоїть як інституційна слабкість президента (обмежений термін і повноваження), так і цілий ряд структурних і соціокультурних обмежень (більше про них див. тут).
Справжній консенсус – тобто згода грати за правилами теж не вдається, бо навіть в умовах війни і економічної кризи наші еліти/ олігархи не відмовляються від хижацьких інстинктів (швидкої наживи і уникнення відповідальності). Це, врешті, призводить до їх зміни шляхом виборів чи масових протестів і виборів, але вкоріненість інстинктів (правил, які визначають мотиви українських еліт) настільки глибока, що змінити їх в осяжній перспективі буде важко. Погано тут те, що внутрішньовидова боротьба цих хижаків ослаблює державу, але добра полягає у тому, що олігархічна конкуренція дозволяє змінювати владу і стримує нас від сповзання до авторитаризму.
Наостанок, наші пояснення будуть мати сенс лише тоді, коли ми будемо використовувати точні поняття, а не медійні оксюморони на зразок «олігархічного консенсусу».
