Рандомократія: чому наповнити парламент випадковими людьми може бути непоганою ідеєю

Ідеальний шторм: криза демократії

Цей тренд є однією із відповідей на тривалу «глобальну рецесію демократії» – зростаючу незадоволеність демократією в усьому світі, яка з 2005 року лише загострюється. Цей тренд осідлали різного роду популісти, які у свою чергу прискорюють ерозію демократії. З 2005 року кількість керівників країн, яких можна сміливо віднести до популістів, подвоїлася й в останні два роки (2020-2021) їх сімнадцять. А у 2020 році до клубка проблем доєднався COVID-19 разом з «інфодемією», створивши сприятливі умови для набагато глибшого вкорінення популістської опозиції до експертної думки та науки, в т.ч. у вигляді розвитку руху «антивакцинаторів». У США, наприклад, рівень вірувань у конспірологічні теорії досяг свого історичного максимуму. 

Соціальні мережі та нові медіа підсилюють магнетичний ефект виру конспірологічних теорій на всі політико-психологічні смаки, який втягує все більше людей, які «не визначилися».  Дослідники фіксують рекордно низьку довіру суспільств до традиційних медіа та констатують репутаційне банкрутство громадських організацій, урядів та інших демократичних інституцій. Нові системи комунікації істотно знецінили безумовний авторитет старих «ланцюгових псів демократії», яким усе важче вдається синхронізувати в суспільстві порядок денний із експертною думкою та фактами. Алгоритми соціальних медіа трансформували механіку суспільної комунікації, помістивши громадян в «інформаційні бульбашки», які часто ізольовані від здорового глузду та знаходяться в полоні наративів, багато з яких є продуктами гібридної війни РФ проти Заходу та України. 

Проте навіть в умовах такого ідеального шторму у демократії немає альтернатив – вона, як і раніше, у західному світі вважається єдино можливою формою правління, а невдоволення нею частіше асоціюється з кризою представництва та твердженням, що уряд служить лише інтересам меншості. Як зазначив із цього приводу професор Ян-Вернер Мюллер, «сьогодні у багатьох демократіях політичний хор співає з акцентом вищого класу та оплачується найбагатшими». Тому останні кілька декад дослідники та практики активно сперечаються про нові моделі демократії.  Зокрема, вони піддають сумніву ідею про те, що саме вибори є наріжним каменем демократії, та виходять за рамки «фетишизму виборчої скриньки».

Жеребкування як ідеальні вибори

Вже на початку цих пошуків було наново виявлено, що зразкові античні демократії, в тому числі Стародавні Афіни, здебільшого були засновані на жеребкуванні, а не на виборах. Жеребкування в очах населення Афін та мислителів того часу, таких як Аристотель, Платон та Сократ, було егалітарною ознакою демократії, на відміну від виборів, які в ті часи були характерними для олігархії. Жеребкуванням в Афінах, як і в багатьох інших полісах, обирались члени громадянських рад, а також переважна більшість чиновників та високопосадовців (крім військових). Стародавні греки розуміли, що вибори так чи інакше надають більші привілеї тим, у кого більше грошей, зв’язків та краща освіта. Жеребкування усувало цей недолік. Це було надважливо для афінян через те, що вони дійсно цінували демархію (народовладдя), яка складалася з принципу «ізегорії» (тодішня свобода слова), рівності всіх думок у політичному процесі,  а також принципу, за яким усі громадяни мали «керувати і бути керованими по черзі». 

Практика жеребкування не зникла в античності, а застосовувалась у Північній Італії та Венеції впродовж XII-XVIII ст., Флоренції – XIV-XV ст. та Швейцарії у XVII-XIX ст. Вона також зачаровувала соціалістів ХХ століття – у 1956 році історик Сіріл Джеймс у відомому памфлеті «Кожен кухар може правити» захоплюючись моделлю афінян, стверджував, що західному світу є багато чому повчитися у них.  З тих же підстав Роберт Міхельс вважав афінську демократію винятком зі свого «Залізного закону олігархії», відповідно до якого будь-які спроби широких мас досягти самоврядування приречені на скорочення до влади небагатьох.  В таких країнах як Великобританія, Франція та США вже понад кілька сотен років за цим принципом обирається суд присяжних, що почасти є свідченням ефективності та життєздатності цього підходу в різних масштабах у сучасних правових системах. 

Але особливого розвитку ця ідея зазнала саме останнім часом. Сьогодні можемо спостерігати за зростаючою кількістю наукових праць та мислителів, які приєднуються до цієї теми. Як це часто буває за стрімкого розвитку, у науковців немає єдності щодо жодного питання, навіть щодо назви – хтось називає цей підхід лотократією, хтось демархією (Джон Барнгайм), а хтось «відкритими міні-суспільствами» (Хелен Ландемор). Проте всі вони погоджуються з тим, що ми скоріше приймемо рішення людей, які добре обізнані з питанням, добре вмотивовані знайти якомога краще рішення і репрезентують коло наших інтересів просто тому, що вони статистично репрезентують нас як групу. Також вони сходяться в тому, що з багатьох причин випадково обрані люди здатні досягати бажаного консенсусу легше за експертів і політиків. 

Сьогодні принцип жеребкування втілений у багатьох інституціях – від спорадичних національних та регіональних асамблей з таких чутливих питань як екологія у Франції, мова, одностатеві шлюби, аборти в Ірландії, реформи електоральних систем Канади та Нідерландів, внесення змін до кількох європейських конституцій (серію яких навіть назвали «Конституційним поворотом до демократії обговорення»), до нині діючих парламенту Північної Ірландії та регіональної ради Бельгії (G1000), склад яких повністю укомплектований «випадковими» громадянами. Залежно від моделі, дослідники виокремлюють велику кількість переваг такого підходу – від відсутності корупційних ризиків, досягнення когнітивної різноманітності та справедливості у репрезентації до здатності урядів і парламентів за допомогою такого підходу виходити із «глухих кутів» та ухвалювати складні рішення з меншими витратами. Існують навіть математичні дослідження «змішаних систем», які показують, яка кількість випадкових людей необхідна для того, щоб парламент функціонував ефективніше. 

Результати емпіричного порівняльного дослідження OECD Public Governance Directorate свідчать, що демократичні інститути в усьому світі починають трансформуватися – громадянам надається більш безпосередня роль у визначенні порядку денного та формуванні громадських рішень, які зачіпають їхні інтереси. Зростання зусиль із включення громадського обговорення до процесу ухвалення рішень можна розглядати як початок періоду перетворень, спрямованих на адаптацію архітектури представницької демократії.

Освіта і довіра: ключові риси громадянина

Окремої уваги заслуговують дві специфічні властивості такого підходу, які можуть зробити його ефективним інструментом комунікаційної протидії загрозам демократії та іншим гібридним викликам сьогодення. Мова про запуск так званого колективного навчання громадян та суспільної довіри, на яку можна суттєво вплинути за допомогою цього процесу.

Ставлення до концепції громадянства за останні кілька десятиліть дещо змінилося: якщо раніше всі були зосереджені на електоральних правах та обов’язках, сьогодні фокус зміщується на громадянство як навчальний процес. Видатний американський філософ та педагог Джон Дьюї ще в минулому столітті зазначав, що «прихильність демократії до освіти – відомий факт». Він запевняв, що демократія – це більше, ніж форма правління, це «першочергово спосіб спільного життя, спільного комунікаційного досвіду». Таке бачення сьогодні значно розширює роль громадянина порівняно з роллю виборця з доволі поверхневими можливостями участі. Демократія «подорослішала», і, не маючи всередині себе персоніфікованого авторитету, її громадяни можуть покладатися лише на власні бачення та спільні інтереси, які мають формуватися в процесі самовиховання. Однак ні вибори, ані референдуми чи жодні інші існуючі демократичні процедури цьому не сприяють. Це зрозуміло, оскільки головне завдання виборів та референдумів полягає не у проведенні обговорень чи просвітництві, а суто в легітимізації влади.

Дослідники практики «міні-суспільств» та демархічних інститутів стверджують, що вони можуть бути однаково ефективні як спосіб ухвалення зважених рішень та пошуку консенсусу, так і з точки зору колективної освіти. Загальне обговорення та взаємодія з експертами неможливі без виховання поваги до співрозмовника, емпатії та знайомства з іншою точкою зору. Дослідження показують, що думки учасників зазвичай змінюються в процесі обговорення, і вони, як правило, деполяризуються, а не стають більш екстремальними. Більше того, учасники таких обговорень зазвичай задоволені своїм досвідом участі, що може спонукати їх до участі в політиці в майбутньому. Інше нещодавнє дослідження також підтверджує, що комунікативні зусилля не повинні виставляти демократичні та наукові інституції як відокремлену еліту. Натомість експерти та науковці мають брати участь у відкритій та прозорій розмові з громадськістю, визнаючи потреби та турботи непрофесійних людей, щоб зробити складну інформацію доступною та уникнути інформаційних прогалин, які можна легко заповнити різними формами дезінформації. 

Розглядаючи способи комунікаційної протидії «інфодемії», дослідники Утрехтського університету прийшли до висновку, що для того, щоб охопити тих, хто скептично налаштований до еліт, потрібні люди, яким вони довіряють, люди з їхніх громад. 

З цієї точки зору приклад Північної Ірландії, країни з «випадковим» парламентом, є, безумовно, найбільш масштабним та красномовним. Він демонструє, що навіть за умови поляризації з мовних, етнічних і релігійних питань громадяни довіряють рішенням, які були прийняті «міні-суспільствами», навіть якщо це рішення, з якими вони особисто не згодні. Дослідження демонструє, що громадяни більш схильні довіряти своїм сусідам або «схожим на себе людям», ніж вибраним політикам чи експертам.  До аналогічних висновків дійшли й дослідники практики неурядової організації «Здорова Демократія» (Орегон, США), яка з 2010 року залучає невеликі групи випадково обраних громадян до якісного і деталізованого обговорення чутливих для суспільства питань, результати якого згодом використовуються як рекомендації для громадян перед волевиявленням на референдумах. Загалом, як зазначає Незалежна комісія з питань проведення референдумів, дослідження результатів таких інформаційних кампаній довело, що громадяни дослухаються до думок людей, схожих на себе, і часто вважають такі рекомендації кориснішими і більш змістовними за інші способи інформування.  

Окремо варто зазначити, що в такий спосіб теоретично можна «зламувати» «інформаційні бульбашки», доступ до яких отримати в традиційний спосіб вкрай складно, а подекуди просто неможливо. Більше того, використання «міні-суспільств» як троянського коня ймовірно здатне «зламати» й засади «маніхейського світогляду», оскільки фактично може сприйматися як втілення типових популістських гасел про «владу простих людей». 

Але існує ще одна важлива причина чому «міні-суспільства» засновані на жеребкуванні можуть користуватися значною суспільною довірою. Як уже зазначалося, недовіра до політиків, чиновників або експертів може грунтуватися на конспірологічному світогляді, де всі перелічені апріорі є представниками «ворожої еліти». З іншого боку, як зазначав видатний соціолог Талкотт Парсонс, це може відбуватися через «розрив у компетентності». Наприклад, ми не можемо повністю зрозуміти дії хірурга чи пілота літака, але довіряємо їм свої життя, тому що віримо у наукові знання в цілому. Інший видатний соціолог Ніклас Луман розширив цю точку зору, застерігаючи, що довіра необхідна не лише для використання наукових знань, які можуть бути недоступними для розуміння, але для будь-якої комунікації взагалі. Він вважав довіру фундаментальною основою будь-якого суспільства, проте, «…в епоху електронної обробки даних ця довіра більше не може бути персоналізована, не реалізована в соціальному статусі; тепер це лише довіра до системи».  

Луман писав це у 1995 році, задовго до виникнення блокчейну – відповіді на зневіру в глобальній фінансовій системі після кризи 2008 року. Аналогічно і демархічні інститути, засновані на системі жеребкування, які колись використовувались афінянами через недовіру до виборчих систем, можуть стати відповіддю на проблеми, що стоять перед сучасними демократіями. Цей луманський «зсув довіри» від персоналій до систем може бути застосований у синергії – наприклад, технологія блокчейн (trust machine) здатна забезпечити прозорість системи жеребкування. Так, за умови правильного налаштування цих систем, якісного обговорення та фасилітації, «міні-суспільства» можуть не тільки стати медіумами науки та здорового глузду в суспільстві, а й збільшити радіус суспільної довіри як на горизонтальному рівні (громадян один до одного), так і на вертикальному – до інституцій, права та держави.

Висновки

Зростаюча апатія стосовно представницької системи, «повзучий» популізм та інші загрози демократії змусили західний світ замислитися над тим, як слід приймати колективні громадські рішення у двадцять першому столітті. Інноваційні методи залучення громадян до процесу ухвалення рішень набули популярності серед урядів і громадян усього світу. Сьогодні існує достатня кількість доказів та даних, які підтверджують ідею про те, що участь «міні-суспільств» в ухваленні державних рішень може забезпечити кращу політику, зміцнити демократію та підвищити суспільну довіру до інституцій.

Цей досвід може бути особливо корисним і для України, оскільки проблема ставлення українців до держави значно глибша за притаманний заходу «синдром демократичної втоми». Описуючи її в одному із інтерв’ю, професор української історії в Гарвардському університеті Сергій Плохій зазначив, що ми – «бездержавна нація, яка опинилася в державі і традиційно продовжує сприймати її як ворога». «Держава не сприймається як своє» – доповнив він. Це, звісно, є фундаментальною проблемою для України як суверенної держави, яка прагне європейського майбутнього. Обговорення, фасилітація, колективне навчання та залучення громадян до процесу ухвалення рішень може бути шляхом подолання цієї проблеми. 

Проте, беручи на озброєння західний досвід інституалізації «міні-суспільств» з метою зміцнення демократії та збагачення демократичної придатності нашого суспільства, необхідно розуміти, що універсального підходу не існує. Тому мусимо побудувати свою власну модель, яка буде ґрунтуватися на нашому контексті та переслідувати нашу власну мету.