Рішуча поразка росії має бути стратегічною метою демократій, а не їхнім страхом

Публічний дискурс фокусується на двох варіантах. У гіршому випадку це виправдання бездіяльності в марній надії дочекатися поки щось трапиться в росії (Путін помре, народи/еліти росії його скинуть, прилетить фея Дінь-Дінь і призначить Пітера Пена наступним президентом росії). У найкращому випадку це означає надання Україні достатньої кількості зброї задля досягнення кращої переговорної позиції на майбутніх мирних перемовинах. Обидва підходи є помилковими. Навіть якщо путін помре (що малоймовірно в найближчому майбутньому), російське населення переважно підтримує війну, а російська «ліберальна опозиція» не має шансів отримати чи утримати владу, оскільки не представляє нікого, окрім себе. Згадаймо, що Німеччина та Японія в 1940-х роках стали демократичними лише після того, як зазнали поразки, були окуповані та тривалий час фактично перебували під “зовнішнім управлінням” союзників.

Розмови про переговори чи «заморожений конфлікт» є безглуздими та небезпечними. Росія не проміняє жодні українські території на мир, тому що їй не потрібні території – вона воліє знищити українську націю. Путін відкрито говорить про це принаймні з 2011 року. Однак знищення України є лише першим кроком у плані росії з відновлення російської імперії та реалізації її багатовікової «історичної місії» зі знищення «загниваючого Заходу». (Зауважимо, що Збройні сили України забезпечили «зерновий коридор» без жодних переговорів із росією. Тож коли немає страху, правильні рішення можна не лише ухвалювати, а й виконувати).

Війна росії проти демократій поки що не є відкритою. Вона існує у гібридній формі підтримки західних ультраправих партій та популістів, втручання у вибори, поглиблення розколу всередині та між країнами, поширення дезінформації, монополізація критичних ринків, як-от енергетики, та корумпування еліт (як казав колись промоутер Путіна Борис Березовський: «Навіщо мені купувати завод, якщо можна купити директора заводу – і дешевше?»). Ле Пен, Шредер та Кнайссль – це лише кілька найпомітніших прикладів тисяч куплених росією європейських та американських політиків. Кремль активно діє і в інших сферах. Наприклад, використовуючи такі компанії, як група Вагнера, росія застосовує грубу силу в Африці з метою кинути виклик глобальному порядку, заснованому на правилах.

Росія вже знайшла способи обійти санкції та отримати необхідні запчастини й обладнання для зброї. Вона вичікує, поки Захід «втомиться» від війни та зміниться влада в демократичних країнах. Зокрема, росія дуже сподівається на поновлення Трампа в Білому домі в 2024 році та працює над цим як у традиційних ЗМІ, так і в соціальних мережах. Ба більше, Китай та Іран вже підтримують росію зброєю, і ця підтримка, імовірно, лише зростатиме.

Дивлячись на цю ширшу картину, стає зрозуміло, що головне питання – це «Як позбавити росію спроможності вести війну?» Щойно ми визнаємо, що це єдине питання, яке має значення, відповідь стає очевидною:

1. забезпечити Україну всім необхідним озброєнням, включно з військовими літаками та ракетами великої дальності, без будь-яких умов (так, знищення російських літаків в аеропортах їхнього базування є набагато ефективнішим, ніж спроба перехопити ракети, які вони запускають; знищення російських збройних підприємств є набагато ефективнішим, ніж знищення виробленої ними зброї на полі бою);
2. серйозно ставитися до санкцій. Росію слід повністю ізолювати. Це означає заборону їй отримувати обладнання та програмне забезпечення (і виконання цих заборон!), наказ усім підприємствам, які досі залишаються в росії, покинути її (їхні активи все одно рано чи пізно будуть конфісковані російською державою), включення росії до чорного списку FATF та визнання її терористичною державою;
3. заборонити російські ЗМІ та звернути пильну увагу на НУО та політичні організації, які отримують російські гроші та просувають російські наративи. Поширення російської брехні та фейків не має нічого спільного зі свободою слова.

Є кілька поширених аргументів проти прагнення перемогти росію. Усі вони базуються на хибних припущеннях та/або російській пропаганді. Розглянемо їх нижче.

Аргумент 1. Поразка росії призведе до неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї. Однак розповсюдження є більш імовірним, якщо росія не буде переможена. По-перше, росія вже імовірно надала Ірану технології та матеріали, необхідні для виробництва ядерної бомби, так само, як СРСР свого часу надав ядерні бомби Китаю та Північній Кореї. Хто може гарантувати, що завтра росія не постачатиме ядерну зброю Талібану чи Хезболлі? По-друге, якщо сьогодні росія не буде покарана за початок геноцидної війни проти України, завтра набагато більше країн матимуть ядерну зброю, оскільки побачать, що країну, яка добровільно відмовилася від свого ядерного арсеналу, було кинуто напризволяще, коли на неї напала ядерна держава.

Аргумент 2. Поразка росії посилить Китай, який є головним суперником Заходу. Цей аргумент базується на хибному припущенні про те, що Китай та росія є суперниками («ворог мого ворога –  мій друг»). Насправді ж вони союзники. Можна сперечатися, хто є «старшим партнером» у цьому союзі, але цілком очевидно, що росія та Китай (а також Північна Корея та Іран) мають спільного ворога – демократії (це не лише ЄС та США, а також Корея та Японія). Тож перемога над росією надішле Китаю та подібним режимам чіткий сигнал про те, що демократії здатні захистити свої цінності. З іншого боку, дозволити росії отримати певні вигоди від її війни проти України означає сприяти (1) нападу Росії на інші країни (наприклад, Казахстан) та (2) нападу Китаю на Тайвань. Напад Північної Кореї на Південну чи Ірану на Ізраїль також стануть більш ймовірними. (Поки ми писали цей текст, ХАМАС напав на Ізраїль, що спричинило вибух радості в російських Telegram-каналах, яка не поступається їхній радості від того, що російська армія вбиває українців).

Аргумент 3. Поразка росії призведе до розколу росії, хаосу та громадянської війни, що спричинить численні хвилі біженців з росії до Європи. Можливо, це є екстраполяцією того, що відбувалося в російській імперії під час її розпаду раніше – у 1917 та 1991 роках. Однак в обох випадках розпад був позитивним розвитком подій. Чи було б краще, якби Фінляндія та Польща залишилися в складі російської імперії після 1917 року? Чи було б краще, якби після 1991 року Україна, країни Балтії, Молдова та країни Середньої Азії залишилися частиною російської імперії? Звісно ні.

Те, що росія описує як «громадянську війну» після 1917 і 1991 рр., насправді було нападом російської імперії на новостворені незалежні держави. Після 1917 року російська імперія під владою більшовиків напала на Польщу в 1919-1921 роках (Польща перемогла за допомогою України та Білорусі), на Україну в 1918-1922 роках (Україна програла), на Білорусь в 1918-1920 роках (Білорусь програла), на Грузію в 1921 році (Грузія програла). Після 1991 року росія напала на Молдову в 1992 році, Грузію в 1993 році, а потім знову в 2008 році; спустошила та окупувала незалежну Ічкерію (яка легально вийшла зі складу СРСР у 1990 році); намагалася напасти на Україну в 1994 та 2003 рр., а потім вторглася до неї в 2014 році. Протягом десятиліть росія розпалювала конфлікт між Вірменією та Азербайджаном у рамках своєї політики divide ac regulae, перешкоджаючи будь-яким спробам домовитися про мир.

Якщо росію (московію) позбавити ресурсів для ведення воєн, вона, імовірно, розпадеться мирним шляхом. Дійсно, навіщо, наприклад, якутам воювати з бурятами замість того, щоб розбудовувати власні держави? У разі виникнення якихось територіальних суперечок, їх можна буде вирішити за належного посередництва, тож ООН матиме шанс продемонструвати свою корисність. До того ж, міжнародне співтовариство матиме набагато більше важелів впливу на ці нові держави, ніж воно має на сьогоднішню Росію – міжнародне визнання, технічну та фінансову допомогу можна буде обміняти на мирне врегулювання їхніх кордонів та відмову від ядерної зброї.

Загалом утворення незалежних держав народами, які проживають на території сьогоднішньої росії, є бажаним результатом. Однак такий сценарій не гарантовано, оскільки «глибинна держава» росії являє собою мафіозну мережу ФСБ/КДБ, яка майже не змінилася з часів опричнини Івана Грозного. Путін є лише найпомітнішим грибом у цій грибниці. Хороша новина полягає в тому, що у багатьох членів цієї «глибинної держави» діти навчаються в західних університетах, їхні гроші лежать на рахунках у західних банках, а їхні «пенсійні» будинки розташовані на пляжах Іспанії та Франції. Це дає певну надію на те, що особистий інтерес може скерувати принаймні деяких із них у правильному напрямку.

Оскільки росія має набагато більше людей, яких вона може відправити вбивати та помирати в Україні, ми не маємо часу «стільки, скільки потрібно». Україна потребує набагато більшої підтримки негайно. Під час Другої світової війни демократії підтримали Сталіна, щоб перемогти Гітлера, хоча обидва режими були огидними. У війні росії проти України цілком зрозуміло, хто є добром, а хто злом. Будь-яке зволікання чи «страх ескалації» лише роблять зло сильнішим.