Генеалогия украинской власти: между Марсом и Левиафаном

Децентралізація влади, люстрація посадовців, необхідність проведення реформ – такі теми найчастіше визначаються експертним середовищем, як найбільш актуальні виклики, що постали перед Україною. Відповідальність та довіра – це головні ресурси необхідні для майбутніх змін. Але, насправді, є ще одна проблема. Випливаючи з самої природи владних відносин, вона призводить до тощо, що «відповідальність» лишається усього лише словом з передвиборчої промови. А на довірі громадян будуються не реформи, а спекуляції держструктур – як інструменту додержання інтересів фінансово-промислових груп.

Так було за часів Кравчука, Кучми, Ющенко… і в цьому контексті президентство Віктора Януковича виявилося важким, але логічним підсумком тривалої деградації державних інститутів. Жага Януковича зосередити в себе максимальну кількість фінансового, силового та владного ресурсів не лише спустошила бюджет та поглибила проблеми в економіці. Вона спровокувала історичний парадокс, про який свого часу писав у трактаті «Давній порядок і Революція» ще А. Токвіль: занадто велика концентрація влади в одних руках, створює її дефіцит на території країни. Росте кількість невдоволених своїм станом людей, виключених із процесу прийняття рішень. А кожний акт свавілля в регіонах, кожна невиконана обіцянка вичерпують залишки довіри до режиму. Підсилюючи непомітну до певного часу кризу легітимності.

Епілогом президентства Януковича став Майдан.

Але система, сформована під Сім’ю – не зникла із колишнім господарем. Вона продовжує функціонувати за фасадом атомізованих та застарілих державних установ. Жодний депутатський законопроект чи ініціатива посадової особи не нашкодить цьому механізму. Навіть більше – завдяки його гнучкій структурі та інстинкту самозбереження усі ключові ініціативи та реформи будуть лишатися формальними маніфестами. Версія української держави «після Януковича» – в принципі не спроможна до конструктивної діяльності. ЇЇ головне завдання – не вирішення військового конфлікту, не реформи чи модернізація, а лише піклування про корумповану систему, продуктами якої є політичні еліти та державні діячі.

Україна була і лишається державою-Левіафаном. Державою «негарантованості» по відношенню до власного народу. Та якщо у мирний час «негарантованість» коштувала громадянам лише грошей, втрачених на розкраданні бюджетних коштів, або наданні неякісних послуг, то з початком військових дій рахунок виставляється в людських життях.

Дуже показовою у цьому контексті є ситуація із українцями, що мешкають у Донецький та Луганській  областях. Процеси дезорієнтації та аномії на Сході набули жахливого масштабу не лише завдяки діям озброєних бойовиків. Некоректна робота ЗМІ у висвітленні подій сприяла закріпленню у західних та центральних регіонах країни  хибного стереотип, щодо мешканців Донбасу – «котрі самі кликали Путіна, а тепер, ще й бажають, щоб ми їм допомагали». Але треба розуміти, що із самого початку військових дій офіційний Київ обирав між бездіяльністю – замаскованою під гуманізм або небажання нашкодити мирним мешканцям, – та (згодом, коли перша фаза інтервенції вже завершилася і військові угруповання ДНР закріпилися в кількох містах) відео-звітами про «звільнені блокпости». Віртуальні перемоги та сюжети новин про встановлення жовто-блакитних прапорів над будівлями відвойованих у сепаратистів міськвиконкомів – військова «стратегія» Києву стала ключовим інформаційним поводом президентської та парламентської передвиборчої кампанії. І наочним свідоцтвом того, що яскрава телевізійна картинка для держави важливіша за долю власного населення.

Подальші кроки із замороженням соціальних виплат, перенесенням учбових закладів, банківських та адміністративних установ за межі окупованої території лише підтвердили цей неприємний факт. Здебільшого вони пояснюються урядом та  НБУ як необхідність – через дії ворожих угруповань. Таке рішення може здатися вірним, адже для  більшості українців Донбас перетворився на «чорну скриньку» із непрозорим, але дуже небезпечним вмістом. Дефіцит об’єктивної інформації не дозволяє неозброєному оку середньостатистичного платника податків помітити деякі дуже характерні «дрібниці» у вчинках влади.

По-перше: користуючись словом «евакуація» держава не забезпечує справжніх евакуаційних коридорів для робітників означених установ та їх сімей, натомість пропонуючи людям досить химерні перспективи в якості вимушених мігрантів. Телеглядачам здається, що зроблено більш ніж достатньо, але фактично держава рятує лише таблички із назвами установ та певний процент бюрократичної верхівки. Тоді як більшість працівників не має матеріальної чи навіть фізичної можливості виїхати за межі зони АТО.

По-друге: перериваючи роботу важливих установ, держава фактично відмовляється від власних громадян. Не лишається гуманітарних постів, екстрених служб чи будь-яких адресних альтернатив, які б мали підтримувати українців, що мешкають на територіях ДНР, ЛНР. Проукраїнським населенням Донбасу – яке знаходиться під постійним інформаційним тиском із боку Росії – така байдужість сприймається як зрада, та стає причиною розчарування, аномічної поведінки і повсякчасного відсторонення від участі у суспільному житті. Також слід розуміти, що для багатьох літніх та хворих людей дії влади рівнозначні до вироку.

Нарешті, по-третє ліквідуючи останні елементи державної інфраструктури Україна звільняє місце для інституцій ДНР та ЛНР, таким чином даючи їм змогу остаточно сформуватися у якості невизнаних республік. Із підтримкою Росії це цілком реальна перспектива.

Як можна побачити вже зараз, обрана урядом стратегія нераціональна – адже вона веде не до вирішення, а до консервації, та подальшої ескалації проблеми. Аби уникнути звинувачень у тенденційності нагадаємо інші аналогічні ситуації – історії з анексією Криму, із забезпеченням армії зброєю та предметами першої необхідності, із кількістю військових, що загинули в наслідок халатних дій командування.

У кожному з випадків – відсутня персональна відповідальність чиновників перед суспільством. На кожну проблему уряд, СНБО, Рада чи АП відповідають юридичним папером, чи документом, що уособлює ілюзію контролю. Обіцянки які ніхто не збирається виконувати, та гарантії які ніхто не може дотримати – основний продукт, що виробляють сьогодні державні структури. І така неадекватна лінія поведінки, найкраща ілюстрація «modus operandi» української держави, як системи автономної від потреб власного народу.

Держава не позбавляє народ від стресу – вона усіляко сприяє його пролонгації, паразитуючі на довірі громадськості. Адже лише стан небезпеки, постійна напруга та страх знімають із порядку денного питання щодо неефективності самої влади. Тільки війна, криза, тероризм та підступний ворог можуть відволікти на себе увагу конструктивних сил українського соціуму, загрозу з боку яких постійно відчуває державна система. Мова йде про активістів, волонтерів – асоціації яких стихійно з’явилися внаслідок подій на Майдані.

Людині не має місця в системі цінностей української держави. Активний самостійний громадянин, що має до того ж певний соціальний капітал для реалізації власних ідей – тим більш не належить до її пріоритетів. Це справжній ворог інститутів та політичних діячів при владі. І саме тому держава вдається до спроб загравання із символами Майдану, спекулює на національно-патріотичному підйомі, та намагається визвати та посилити втомленість мас від політики – щоб захистити себе від нової хвилі протестів.

Які перспективи мають означені наміри? Вивчаючий досвід перехідних суспільств у 50-60 рр. ХХ ст. Самуель Гантінгтон визначав, що кожного разу коли великі суспільні групи мобілізуються до участі в політиці, це зазвичай провокує насилля – яке державні інститути не в змозі, ані припинити, ані контролювати.

Схоже, що саме спалаху насилля в Україні очікують зараз в Росії, аби завершити свою інтервенцію остаточною перемогою.

Це песимістичний сценарій. Але він має усі шанси втілитися в життя, якщо вже зараз не будуть зроблені необхідні висновки. Їх основний перелік можна звести до трьох найбільш загальних рекомендацій:

1. Держава не має фактичної можливості забезпечити очікувані реформи. Тому нові обличчя у політиці мають взяти на себе відповідальність за формування механізмів тиску на органи державної влади із метою прискорення інституційних змін та впровадження персональної відповідальності серед керівників галузей і міністерств за серйозні помилки в сфері відстоювання національних інтересів;
2. Волонтерські та активістські організації повинні працювати над створенням розгалуженої структури громадянській асоціацій, здатних залучати фахівців з усієї країни для вирішення найбільш актуальних завдань, та використовувати у разі необхідності мобілізаційний потенціал місцевих громад;
3. Потрібно формувати та посилювати контакти із мешканцями окупованих територій, не лише інформуючи їх про стан речей, але й підтримуючи місцеве населення на час військової операції. Це важко, але необхідно для того щоб не втратити Донбас остаточно – адже у сьогоднішній військовій кризі, справжній кордон пролягає не на топографічних картах, а в головах людей.

Україна ще має шанс подолати існуючі випробування та стати потужною державою. Але нажаль наша ситуація не передбачає формату «реформ зверху» у виконанні мудрого керівництва. Тому роль ключового джерела модернізації та корисної трансформації державних інститутів дісталася активістським спільнотам, що виступають у якості природного антагоніста фінансово-промислових груп.