Шлях України до ЄС: менш помітні виклики, що визначатимуть швидкість інтеграції

З одного боку, в українському та частині європейського політичного дискурсу поширена віра в майже неминуче світле європейське майбутнє України, заснована на солідарності, моральній підтримці та геополітичній логіці. З іншого боку, в політичних і експертних колах як у самому ЄС, так і в Україні звучить скепсис, що апелює до надмірних витрат, інституційного перевантаження та політичних ризиків подальшого розширення.

Між цими двома полюсами залишається багато важливих тем, про які говорять значно рідше. Йдеться про менш помітні, часто незручні питання, які зазвичай не потрапляють у фокус офіційних дорожніх карт, звітів про виконання реформ чи політичних заяв. Водночас саме вони можуть визначити не лише те, наскільки швидко Україна рухатиметься до ЄС, а й те, якими будуть якість і стійкість цього руху. Формальні дедлайни, законодавча гармонізація та виконання критеріїв важливі, але самі по собі вони не гарантують успішної інтеграції.

У цій статті я виходжу з того, що європейське майбутнє України формуватиметься не тільки через відповідність праву ЄС, а й через здатність країни впоратися зі структурними, демографічними, соціальними та управлінськими викликами. Йдеться не про «подолання» цих викликів як таких, адже багато з них, зокрема демографічні, характерні й для держав-членів ЄС. Мова про наявність інституційної та фіскальної спроможності системно ними управляти: мати політики, бюджети й адміністративні механізми, які дозволяють державі функціонувати в умовах постійного тиску й забезпечувати виконання європейських зобовʼязань у довгостроковій перспективі. 

Час, безумовно, має значення — особливо з огляду на безпекову ситуацію. Але не менш важлива якість змін і готовність суспільства їх підтримати. Без цього — від центральної влади до найменших громад, від державних інституцій до бізнесу — ухвалення потрібних для європейської інтеграції рішень стає значно складнішим і політично більш ризикованим, а їх виконання — менш стійким. Ідеться про рішення, повʼязані з перерозподілом повноважень і фінансів між рівнями влади, змінами регуляторних умов для бізнесу, реформуванням державної служби, а також імплементацією секторальних стандартів ЄС.

Потрібна національна стратегія євроінтеграції, яка б не лише окреслювала алгоритм адаптації національного законодавства до вимог ЄС, а й інкорпорувала ширше консенсусне бачення очікуваних соціально-економічних і управлінських змін, могла б стати важливим підґрунтям інституційних трансформацій. Наразі в Україні такого комплексного стратегічного документа фактично не існує: попередньо схвалена наприкінці 2025 року Національна програма адаптації законодавства до acquis ЄС є важливим технічним кроком, але вона уникає найскладніших тем: як європейські зобов’язання мають змінити реальну роботу державних органів, які сектори економіки держава готова підтримувати, а які ні, і як перерозподілити відповідальність між центром і громадами.

Звісно, навіть наявність такої стратегії нічого не гарантує. Її успіх залежить не лише від політичних рішень, а й від людей, які будуть цю стратегію наповнювати змістом і втілювати на практиці. Йдеться про фахівців, які розуміють, як насправді працює європейська інтеграція: від логіки розширення до щоденних процедур і культури роботи інституцій ЄС. 

Польща, наприклад, іще на ранньому етапі в 1996 році створила Комітет з європейської інтеграції, де працювали фахівці, частина з яких проходила навчання або стажування безпосередньо в інституціях ЄС. Важливим елементом цієї моделі було цілеспрямоване формування пулу юристів, здатних якісно готувати національне законодавство для транспозиції права ЄС. У 2002 році Польща запровадила спеціальну програму підготовки понад двох тисяч фахівців, частина з яких навчалася в Брюсселі. Це посилило не лише переговорні позиції країни, а й її реальну спроможність адаптувати законодавство до норм Союзу. Подібний підхід застосовувала й Хорватія. 

В Україні формально також створено координаційний центр на найвищому урядовому рівні – запроваджено посаду Віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, а в міністерствах діють відповідні заступники. Водночас досвід попередніх хвиль розширення свідчить, що вирішальним чинником є не лише наявність такої посади, а системне розповсюдження євроінтеграційної спроможності по всій системі державного управління. Показовим є приклад Естонії, яка ще до вступу інвестувала в модернізацію державного управління та цифрові інструменти, що дозволило ефективно впроваджувати правила ЄС не лише на центральному, а й на нижчих рівнях публічної адміністрації.

Натомість у Румунії та Болгарії дефіцит фахівців із глибокими знаннями європейського права та адміністративних процедур уповільнював переговорний процес і ускладнював імплементацію зобов’язань. 

Тому інвестиції в освіту й підготовку фахівців з європейської інтеграції — це не другорядне завдання, а стратегічна необхідність. Без середовища людей із практичним розумінням ЄС у державному управлінні, академічному середовищі та громадянському суспільстві жодна національна стратегія не працюватиме так, як задумано.

Розширення ЄС: не рай і не пекло

Розширення Європейського Союзу часто сприймається надто спрощено. У країнах-кандидатах вступ нерідко розглядають як універсальний засіб вирішення глибоких проблем. У самому ЄС, навпаки, його інколи подають як джерело майже некерованих ризиків. Насправді ж розширення — це складний і тривалий процес, який потребує адаптації до системи цінностей, правил і практик, що охоплюють майже всі сфери життя.

Хоча ЄС має чітку методологію розширення, оновлену в 2020 році, реальний успіх залежить від того, як трансформація відбувається всередині країни-кандидата. Саме тому шлях України до ЄС не варто зводити до технічного процесу, яким займається лише центральна влада. У визначенні цілей і пріоритетів трансформації мають брати участь ширші кола суспільства.

Досвід попередніх хвиль розширення показує, що просте ухвалення законів не працює. «Чек-лист» може створити ілюзію прогресу, але не забезпечує реальних змін. Для ЄС реальні зміни — це не кількість ухвалених актів, а те, чи змінюють вони поведінку державних інституцій, бізнесу й громадян і чи витримують ці зміни політичний тиск у довгостроковій перспективі. Не менш важливо пояснювати рішення громадянам, відповідати на критику й створювати простір для дискусії, зокрема через публічні консультації. Це особливо актуально, коли йдеться про чутливі теми, наприклад, розподіл повноважень і фінансів між центральною, регіональною та місцевою владою. Різні бачення й зіткнення інтересів неминучі. Їх не варто замовчувати, але й дозволяти їм паралізувати процес також не можна.

Румунський досвід досить показовий. Країна мала національну стратегію євроінтеграції, погоджену всіма основними політичними гравцями. У своїй книзі «Останній потяг на Захід: переосмислення вступу Румунії в ЄС» я детально описую цей період. На етапі реалізації стратегії швидко стало зрозуміло, що формального консенсусу недостатньо. Виникли серйозні проблеми, повʼязані з повільною імплементацією домовленостей із Європейською комісією та затяжними політичними суперечками щодо змісту й темпів реформ. У результаті навіть узгоджені кроки часто буксували. Колишній головний румунський переговірник із ЄС Васіле Пушкаш у нашій приватній розмові назвав цей період «втраченими роками», коли якість реформ ставала жертвою швидкості їх ухвалення. Подібні побоювання вже сьогодні можна почути й в Україні. 

Важливо також тверезо оцінювати готовність самого ЄС до змін. Союз навряд чи кардинально перебудовуватиметься лише для того, щоб прийняти Україну. Це не заперечує необхідності внутрішніх реформ у ЄС, але нагадує про очевидну річ: основний обсяг адаптації завжди припадає на країну-кандидата. ЄС, зі свого боку, готовий підтримувати ці трансформації через інструменти технічної та фінансової допомоги, однак досвід попередніх розширень показує, що розгляд фінансової підтримки як головної або єдиної мотивації членства є проблематичним. У випадку Румунії, як і в інших країнах, обіцянки значних фінансових потоків часто домінували в політичному дискурсі, тоді як менш привабливі аспекти членства — відкриття внутрішнього ринку, підвищення екологічних і споживчих стандартів, зростання регуляторних вимог — залишалися поза увагою. Саме ці елементи згодом і викликають найбільший спротив, коли вигоди від фінансових програм стають менш відчутними або умовними.

Демографічні втрати як системний виклик

Демографічний спад — іще одна проблема, яка часто залишається поза увагою дискусій про євроінтеграцію України. Війна різко прискорила відплив населення, але ця тенденція почалася значно раніше. Мільйони українців, переважно жінки та діти, перебувають за кордоном, і дослідження, зокрема в Німеччині, показують, що значна частина з них не планує повертатися найближчим часом.

Це не унікальна ситуація. Усі країни, що вступили до ЄС у 2004 році, зіткнулися з масовою еміграцією, насамперед молодих і кваліфікованих людей. Наслідки для ринку праці, соціальних систем і державного управління відчувалися роками. Для України ці ризики можуть бути ще серйознішими.

Проблема в тому, що під час глибоких реформ країна втрачає саме тих людей, які найбільше потрібні для змін. Брак кадрів стосується не лише бізнесу, а й державних інституцій. Це безпосередньо впливає на здатність розробляти та впроваджувати політики, пов’язані з європейською інтеграцією, і ефективно використовувати міжнародну допомогу.

Саме тому варто якомога раніше чесно говорити про демографічні тенденції. Питання повернення, роботи з діаспорою чи залучення нових фахівців не можна відкладати «на потім». Інакше існує ризик, що структурні проблеми підважать темп і якість реформ.

Відбудова та інтеграція: два паралельні процеси

Україна опинилася в ситуації, з якою не стикалися попередні країни-кандидати: європейська інтеграція відбувається паралельно з масштабною післявоєнною відбудовою. На відміну від таких випадків, як Хорватія, де відновлення переважно передувало вступу до ЄС, в Україні ці процеси накладаються, створюючи безпрецедентне навантаження на державні інституції та систему ухвалення рішень.

Досвід показує, що інтеграція до ЄС не завершується в день вступу. Багато змін, особливо тих, що стосуються управлінської культури й суспільних установок, потребують років. Навіть у стабільних умовах реформи часто викликають розчарування: вони здаються надто повільними, а результати — нерівномірними.

Відбудова лише посилює ці виклики. Рішення про пріоритети — що відновлювати першим і кому дістанеться фінансування — неминуче стають політично чутливими. Досвід Німеччини після об’єднання показує, що навіть добре продумані плани можуть не дати очікуваного результату, що має довгострокові економічні та соціальні наслідки.

В Україні існує ризик, що частина іноземних інвесторів зосереджуватиметься на швидкому прибутку, не думаючи про довгострокову стійкість регіонів і громад. Погано сплановані проєкти можуть мати тривалі негативні наслідки для бюджетів і розвитку. Тому контроль, прозорість і участь громадянського суспільства мають ключове значення для мінімізації ризиків.

Розвиток спроможності, особливо на місцевому рівні, може допомогти уникнути перевантаження. Партнерства між містами та подібні ініціативи вже показали свою ефективність. Хорошим прикладом є проєкт Cities4Cities, натхненний досвідом міст Центральної та Східної Європи. Він допомагає українським громадам вибудовувати довгострокові партнерства з муніципалітетами інших країн, насамперед Швеції, Німеччини, Польщі та Франції. Водночас без належної координації навіть корисні донорські програми й рекомендації можуть створювати додаткове навантаження на місцеві громади. Тому ключовими залишаються узгоджені підходи й опора на рішення, ефективність яких підтверджена попереднім досвідом.

Ветерани, травми та приховані соціальні наслідки війни

Один із найскладніших і водночас найменш обговорюваних викликів — довгострокові соціальні наслідки війни. Кількість ветеранів в Україні зростає і зростатиме далі, а можливості системи підтримки вже зараз обмежені. Візити до відповідних установ показують величезну відданість людей, але й серйозний дефіцит ресурсів.

Поза межами інституцій існує ширша проблема — готовність суспільства приймати ветеранів. Соціальні працівники наголошують: публічні слова вдячності важливі, але повсякденна реальність часто набагато складніша. Мовчання, дистанція й нерозуміння можуть бути надзвичайно болючими.

Часто очікується, що ветерани відіграватимуть активну роль у післявоєнній політиці України. Це може стати як джерелом позитивних змін, так і фактором додаткової нестабільності. У будь-якому разі це ще один елемент складної мозаїки інтересів і пріоритетів.

Крім того, війна має непрямі соціальні наслідки, про які говорять украй мало, зокрема зростання домашнього насильства. Досвід інших країн, зокрема США після війни у В’єтнамі, показує, наскільки важко з цим працювати. Україна стоїть перед вибором: або заздалегідь визнати проблему й шукати системні рішення, або зіткнутися з нею пізніше в набагато гострішій формі.

Усі ці питання не є другорядними для європейської інтеграції. Йдеться не про те, як українських ветеранів чи соціальні проблеми сприйматимуть у Європі, а про внутрішню спроможність держави працювати з чутливими темами: визначати пріоритети, пояснювати складні рішення й не допускати накопичення соціальної напруги. В процесі розширення саме такі «непомітні» чинники часто визначають рівень довіри до реформ, стійкість інституцій і готовність суспільства підтримувати довгий і непростий шлях трансформації.

Висновки

Розглянуті вище менш помітні виклики — управлінські компроміси, демографічні втрати, поєднання відбудови та інтеграції, а також соціальні наслідки війни — можуть стати вирішальними для євроінтеграції України в найближчі роки. Зокрема, зростання кількості ветеранів і масштаб психологічних травм безпосередньо впливатимуть на політичну стабільність, функціонування ринку праці та спроможність держави забезпечувати виконання нових регуляторних і соціальних зобов’язань. Якщо ці питання залишатимуться на периферії політичних дебатів, країна ризикує зіткнутися не лише з утомою від реформ і падінням довіри, а й із хронічним дефіцитом спроможності — від ефективної реінтеграції ветеранів у цивільне життя до підтримання керованості політичного процесу, що зрештою й визначає темп переговорів і якість імплементації.

Саме тому Україні потрібна широка національна стратегія — але така, що спирається не тільки на політичний консенсус, а й на системне нарощування людського капіталу для інтеграції. Досвід попередніх розширень показує: країни рухалися швидше, коли мали підготовлений пул людей, які вміють працювати з правом ЄС і практиками інституцій — і коли ця компетенція була не лише «в центрі», а й на рівні міністерств, агенцій, регіонів і громад.

Це означає інвестиції в конкретні профілі та рівні спроможності. Україні потрібні фахівці з права ЄС і переговорного процесу; люди, здатні готувати національне законодавство до узгодження з acquis; команди, які розуміють правила доступу до ринку, конкуренцію та секторальні політики (зокрема аграрні програми й механізми реалізації спільної аграрної політики); професіонали з управління фондами ЄС; дипломатичні й комунікаційні кадри, що мають відповідне знання мов. Важливо, щоб ці знання були й на нижчих рівнях публічної адміністрації, де на практиці й відбувається імплементація.

Своєю частиною такого внеску я бачу роботу над сертифікатною програмою «Європейська інтеграція» в Українському католицькому університеті, реалізація якої в 2026 році відбудеться за підтримки Фонду ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна. Ми відкрили реєстрацію для українців, які хочуть краще зрозуміти, як працює ЄС, які виклики створює процес інтеграції та майбутнього членства і які виклики, окрім формальних «галочок» у звітах, визначатимуть наш темп і результат.

Визначення пріоритетів та послідовне їх виконання — це складне, але цілком реальне завдання. Критичні голоси неминучі — їх варто чути, не дозволяючи при цьому зупинити весь процес. Шлях України до ЄС навряд чи буде рівним і швидким, але він може бути керованим, якщо зміст реформ буде підтриманий інституційною спроможністю й довірою суспільства.