Справа рук потопаючих. Чому для подолання бідності одних соціальних виплат держави недостатньо

В Україні назріла потреба змінити парадигму обговорення ризику бідності для середніх прошарків. Наявна парадигма, до якої нерідко привчають студентів соціальних наук, говорить, що політика перерозподілу здатна подолати бідність. Відповідно, серед охочих боротися з бідністю можна почути заклики до більшого перерозподілу.

Однак дані говорять, що перерозподільча політика в Україні є доволі відчутною. Частка соціальних трансфертів (наприклад, пенсії, соцвиплати – прим. ред) упродовж дванадцяти років не складала менше третини сукупного доходу пересічного українського домогосподарства (38% для 2006-2018 р.р. – рис.1). Незважаючи на війну та супровідні негаразди, за 2016-2017 р.р. частка бідного населення (тих, кому бракує коштів на їжу) скоротилася й склала 12% 2018 року.

*Побудовано за даними Держстату, 2018 р. перші два квартали.

Якщо перерозподіл є, і він суттєвий, а кількість бідних навіть скоротилася, отже соціальна політика більш-менш справляється з поставленими завданнями. Тоді чому питання ризиків бідності не втрачає гостроти в громадських дебатах? Можливо, тому що обговорення цих ризиків у контексті саме соціальної політики не вичерпує всієї складності проблеми. Контекст соціальної політики не враховує, що витрати на соціальні трансферти перетворюються на спробу заповнити бездонний колодязь. Адже приватні заощадження більшості населення так і не трансформуються у продуктивні інвестиції. Альтернативний погляд на бідність має звертати увагу саме на цей момент – чи є у людей можливість не просто отримувати соціальні трансферти, а й заощаджувати та інвестувати.  

У країні, де тіньова економіка сягає 44,8% (за даними на початок минулого року), а кількість працівників, які отримують заробітну плату «в конверті» оцінюється міністерством соціальної політики у 8 млн. осіб (а це половина зайнятого населення, якщо відштовхуватися від даних Державного комітету статистики на початок 2018 року), люди мають різного роду заощадження. Оцінити їх нелегко. Завдяки даним Національного банку відомо, що на кінець 2018 року «на руках» у населення було щонайменше 351,511 млрд. грн. і попри незначні коливання в окремі місяці, зберігалася тенденція до збільшення обігу готівки поза банківським сектором. І хоч українська економіка в цілому стабілізувалася, тобто припинився спад і з 2016 року спостерігалося помірне зростання, населення не дуже активно звертається до банківської системи. За даними вибіркового обстеження домогосподарств, в Україні приблизно третина домогосподарств, які мали фінансові можливості робити заощадження, цього не робили.

Від заощаджень до інвестицій: загороджений шлях

Сучасний інституційний порядок в Україні відмежовує середні прошарки від ефективних інвестиційних інструментів, які є легко доступними для заможніших громадян. Економіка країни нагадує вертеп, де на першому «посполитому» ярусі товчуться химерні Мужики, Хлопи й Ірод, а на другому, «сакральному», – божеські істоти, недоступні у своїй височині для простакуватих персонажів нижнього ярусу. Найпростіше це проілюструвати доступом до ринку цінних паперів, зокрема облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП).

Якась частина українців заощаджує «під матрацом» у доларах. Як правило, такі заощадження мотивовані довгостроковими планами, наприклад, купівлею квартири. Причому нерідко люди не користуються посередництвом банків для зберігання коштів, боячись їх утратити або в разі банкрутства банку отримати компенсацію в національній валюті. Якщо ж заощаджень для інвестицій у нерухомість недостатньо, чи не єдиним доступним інструментом лишається депозитний рахунок, який при невеликих сумах є радше засобом порятунку коштів від інфляції, а не інвестиційним інструментом.     

Припустимо, ви маєте 140 тис. грн., заощаджені із заробітної плати. Можна було б відкрити строковий депозитний рахунок під 14% річних (як це пропонує Ощадбанк), але з отриманих відсотків будуть вирахувані 18% податку на прибуток та 1,5% військового збору. Якщо ж ви спробували інвестувати їх в облігації внутрішньої державної позики під 15% річних, то мали би спалити минулого року лише 1,5% військового збору при супровідних витратах на відкриття та закриття рахунку (50 грн.) + 0,02409% за рік обслуговування рахунку. Натомість матимете змогу отримати купонного доходу на 4769 грн. 27 коп. більше, ніж отримали б від депозиту з такої самої суми на такий самий термін (таблиця 1).

Така дохідність робить ОВДП привабливим інструментом для населення.  Однак, послуги з інвестицій у державний борг Ощадбанк надає лише клієнтам преміум-класу, що для фізичної особи означає мати, наприклад, депозитний рахунок на суму не менше 1 млн. грн. Пересічний вкладник навіть маючи змогу зібрати такі кошти, ніколи не покладе їх до одного банку, оскільки ця сума перевищує гарантовану державою суму вп’ятеро. Натомість найзаможніші використовують це просто як перепустку до ринку цінних паперів, тим більше що витрати на відкриття та обслуговування рахунку – незначні. Подібні обмеження мають й інші банки-брокери. Наприклад, Приватбанк має порогову суму в 1 млн. грн., нижче якої не здійснює операції з купівлі ОВДП для фізичних осіб.     

Зайти на ринок державних цінних паперів можна й іншим шляхом – за посередництва інвестиційних компаній. Деякі з них створені самим банками як додатковий ресурс із залучення коштів населення — аби уникати залежності від кредитів НБУ. Так, інвестиційний фонд при OTП Банку пропонує програму ОТП Інвест+ із низькими ризиками для вкладу й досить простою процедурою укладення договору (без підтвердження джерел доходу). 90% залучених коштів програми вони інвестують саме в ОВДП. Прибутковість у даному разі – не фіксована, але порівняно з депозитами висока. Позаминулого року вона склала 16,8%. Але з інвестиційного прибутку знімаються окрім податку на нього (18%) та військового збору (1,5%) ще й додаткові платежі за відкриття та обслуговування рахунку, що при сумі з нашого прикладу означатиме при 2,8% вищій ставці лише трохи більше 800 грн. вищу прибутковість.

Таким чином наявні інституційні бар’єри позбавляють середній клас можливості отримувати прибуток на заощадження такий, який можуть отримувати вищі соціальні верстви. Що дозволено Зевсу – не дозволено бику. Існують інші пропозиції від інвестиційних компаній, які не передбачають сплати податку з купонного доходу (на відміну від ОТП Інвест+), але їхній недолік порівняно з банками – зазвичай більша кількість статей супутніх витрат, щонайменше на 2-3.

Закритий ринок цінних паперів ускладнює перетворення приватних заощаджень на інвестиції, збіднює людей, стримує приплив додаткових (і що важливо – внутрішніх) ресурсів в економіку, а також робить державу залежною від позик фінансово-промислової олігархії, що в статусі своєрідного кредитора отримує додаткові непрямі важелі впливу. Вочевидь, значна частина середньої заможності домогосподарств не заощаджує, бо не бачить каналів трансформації заощаджень в інвестиції з вигідними наслідками для себе. Якщо ж крихка стабільність буде раптом порушена, то частина цих домогосподарств може переміститися у розряд бідних і знову створити проблему для уряду, і так обтяженого потребою фінансувати високі соціальні видатки, значну частину з яких «з’їдають» субсидії на житлово-комунальні послуги.  

Не створювати інституційних можливостей для середніх прошарків вигідно розпоряджатися власними заощадженнями й зберігати бар’єри на вході до ринку цінних паперів – для уряду означає пиляти гілку, на якій він сидить: створювати і відтворювати потенційно бідних, а отже й потребу знову й знову розширювати соціальні видатки.   

Ще у жовтні минулого року Національний банк схвалив рекомендацію про необхідність емісії цільових ОВДП для широких верств. Чи не перетворяться вони на чергові «військові позики», емітовані на початку війни, які не принесли вигод своїм власникам, скерованим радше патріотичними міркуваннями, аніж розрахунком – покаже час. Але такий вектор міг би закласти підставу нового суспільного договору між середніми прошарками та державою. Побудувати соціальний консенсус видаватиметься можливим тоді, коли люди будуть інвестувати у власну країну й коли їхні заощадження працюватимуть на них самих. Демонтаж бар’єрів у доступі до ефективних інвестиційних інструментів зробить середні прошарки зацікавленими у підтримці реформаторських намірів уряду й може створити соціальну базу для остаточного підриву впливу олігархії. Дискусії про ризики бідності для середніх прошарків, таким чином, мають обговорюватися у площині інвестиційного потенціалу їхніх заощаджень. Під цим кутом зору ключовим завданням уряду є спрощення середнім прошаркам виходу на ринок цінних паперів і відкриття доступу до альтернативних та прозорих інструментів накопичень. І це  тема не соціальної політики, а насамперед – економічної й почасти – освітньої (розвитку фінансової грамотності).