У цій статті ми розглядаємо популярні, проте помилкові підходи до економічної політики, пояснюємо, що з ними не так, та розповідаємо, яка політика дійсно сприятиме економічному розвитку.
Неправильний підхід: робити те, що робили розвинені країни 50, 100 чи 150 років тому.
Що з цим не так? Прихильники цієї ідеї зазвичай посилаються на професора Еріка Райнерта, який стверджує, що країни, які розвиваються, сьогодні мають провадити ту саму політику, яку застосовували розвинені країни тоді, коли були менш розвиненими. Зазвичай така політика включає протекціонізм, обмеження міжнародної торгівлі та державну підтримку окремих галузей. Інші варіанти цієї логіки можуть звучати як «робити те саме, що робила Південна Корея (або інші азійські тигри) в 1960-х (1970-х, 1980-х рр.)», маючи на увазі створення великих державних конгломератів на кшталт чеболів.
Проте ця логіка хибна. По-перше, вона не враховує упередження того, хто вижив, тобто досвід тих країн, які застосовували подібні політики, але зазнали невдачі. По-друге, вона зосереджується лише на деяких аспектах економічної політики, не беручи до уваги всю картину. Так, прихильники протекціонізму зазвичай не враховують те, що інші країни можуть вжити заходів у відповідь, обмежити доступ до своїх ринків, а відтак значно погіршити становище країни, яка розпочала «торговельну війну». Або те, що протекціонізм приносить користь лише певним виробникам, тоді як суспільство загалом програє.
Ба більше, прихильники цього підходу «забувають», що 100 років тому в більшості європейських країн люди працювали набагато довше, ніж 8 годин на день, за дуже невеликі гроші (переважно у низькопродуктивному аграрному секторі) й зазвичай не мали пенсій чи іншого соціального захисту. Те саме стосується Південної Кореї в 1960-х роках або Китаю в 1970-х. Навряд чи українці сьогодні погодяться на такі умови.
Світ змінився, тому політика має бути адаптована до часу та специфіки країни, а також контексту, в якому вона живе. Понад те, вона має бути спрямована в майбутнє.
Неправильний підхід: наша країна унікальна, тому досвід інших країн для неї застосовувати не можна
Що з цим не так? Цей аргумент часто використовують уряди країн, що розвиваються, у відповідь на поради МВФ чи інших міжнародних організацій. Хоча кожна країна справді має певні унікальні особливості, економічні закони діють для всіх країн. А коли йдеться про таку малу відкриту економіку, як Україна, економічна наука може багато що сказати. Наприклад, друкування грошей завжди призводить до інфляції – незалежно від того, як ці надруковані гроші використовуються (на жаль, українці доволі часто відчували це на власній кишені). Монополія призводить до підвищення цін та/або зниження якості товарів чи послуг (водночас захист конкуренції та регулювання природних монополій є досить складним). Неспроможність захистити права власності призводить до вищих процентних ставок і зниження обсягу інвестицій, оскільки інвестори закладають ризик країни в ціну капіталу або шукають країни з нижчими ризиками. Фіксований обмінний курс за відсутності контролю за рухом капіталу призводить до вищої волатильності інфляції та погіршує наслідки зовнішніх економічних шоків (що також підтверджується українським досвідом).
Тому, хоча врахування поточного контексту важливе, також слід вчитися на помилках – бажано на помилках інших країн (хоча Україна має власну багату колекцію економічних помилок).
Неправильний підхід: пошук «точок зростання»/підтримка молодих галузей
Що з цим не так? На перший погляд, ідея є простою та привабливою: знайти одну галузь (або декілька), як-от виробництво автомобілів, підтримати цю галузь, і це стимулюватиме розвиток пов’язаних галузей (як-от виробництво матеріалів, запасних частин чи реклами). Однак, якщо копнути глибше, виникає безліч складних запитань. Хто обиратиме ці галузі? Якими критеріями керуватимуться ці люди чи агенції? Звідки вони знатимуть, яка галузь буде прибутковою за 10-15 років? Чому ми віддаємо перевагу виробництву автомобілів, а не, скажімо, виробництву кораблів? Ми також можемо пригадати, що Україна витратила величезні суми на підтримку та захист своєї автомобільної промисловості без відчутного ефекту.
Ми досі шукаємо панацею, яка б вилікувала економіку, не визнаючи при цьому, що «чарівної пігулки» не існує. Є лише здоровий спосіб життя, який може поступово, але певно, вирішити багато проблем.
Неправильний підхід: вільні (спеціальні) економічні зони або технопарки; податкові пільги
Що з цим не так? Це різновид описаної вище політики «точок зростання». Так, якщо приватний капітал не бажає заходити на деякі території, ми можемо запропонувати на цих територіях кращі умови (наприклад, нижчі податки). Або, якщо приватні інвестори неохоче заходять у країну, ми можемо створити в цій країні кілька оаз, де застосовуватиметься, наприклад, британське, а не вітчизняне, право, а бюрократія зведена до мінімуму (китайська модель).
В обох випадках «питання на мільйон» – чому саме приватний капітал не бажає заходити на певну територію чи в країну? Причин може бути багато: низький попит, неякісна чи недостатня робоча сила, відсутність верховенства права тощо. Без вирішення цих питань створення вільних економічних зон чи технопарків, основною перевагою яких є податкові пільги, буде лише марнуванням грошей платників податків. А якщо інвесторів відлякує бюрократія, то виникає логічне запитання: чому ми зменшуємо бюрократичні бар’єри лише на окремих територіях, а не по всій країні? Можливо тому, що деякі бюрократи воліють зберегти свої можливості для отримання ренти? Ба більше, створення «особливих територій» або надання податкових пільг знеохотить інвесторів, які прийшли в країну раніше або розмістили свої підприємства в іншому регіоні, а отже, не мали шансу скористатися цими пільгами.
Є лише два випадки, коли технопарки можна вважати прийнятним рішенням. Перший – коли їх організує місцева влада, яка таким чином конкурує з іншими регіонами за залучення бізнесу. Втім, потрібно пам’ятати, що якщо є дві чи більше територій зі спеціальним статусом, конкуренція за інвесторів між ними часто призводить до недоотримання як загальнодержавних, так і місцевих податків порівняно з ситуацією, коли «правила гри» однакові. Другий – коли технопарк організований навколо університету та має венчурне фінансування для розвитку ідей, народжених у лабораторіях цього університету (це мають бути гранти, а не податкові пільги).
В усіх інших випадках податкові пільги, надані певним галузям, територіям, товарам або фірмам, просто спотворюють ринки, знижують доходи держави та перешкоджають іншим бізнесам, які не мають на них права.
Неправильний підхід: стимулювання виробництва «вище в ланцюжку постачання»
Що з цим не так? Ті, хто стверджує, що Україна повинна виробляти «кінцеві продукти», а не сировину, зазвичай неправильно розуміють концепцію доданої вартості (спрощено, додана вартість — це ціна продукції мінус ціна інгредієнтів, використаних для виробництва). Насправді виробництво яблук чи меду може мати більшу додану вартість, ніж збирання смартфонів. Аналогічно запровадження високого експортного мита на насіння соняшника радше перерозподілило прибутки від фермерів до виробників соняшникової олії, аніж підвищило додану вартість всередині країни. Це не означає, що Україна має зосередитися виключно на сировині. Однак потрібно розуміти, що «перебування на вищому щаблі виробничого ланцюжка» не дорівнює «виробництву продукції з високою доданою вартістю».
Якщо українські виробники зможуть запропонувати кінцевий продукт, який матиме попит на ринку, – прекрасно. Проте немає нічого поганого в тому, щоб експортувати сировинні товари чи входити до глобальних ланцюжків доданої вартості, якщо такі рішення – це вільний вибір підприємців, не спотворений державною політикою.
Неправильний підхід: націленість на зниження частки ВВП, яка перерозподіляється державою (так звана «мала держава»)
Що з цим не так? Державний бюджет має балансувати численні суперечливі інтереси. Зрозуміло, що платники податків хочуть платити менше. Проте водночас вони хочуть отримувати суспільні послуги, як-от охорона здоров’я, освіта чи інфраструктура. Крім того, Україна має досить розвинену систему соціального захисту та велику частку літнього населення, яка зростатиме в наступні десятиліття. У 2021 році Україна витратила на пенсії близько 10% ВВП, на освіту – 5,8% ВВП, на охорону здоров’я – 3,8% ВВП (зведений бюджет). Загалом видатки центральної та місцевої влади у 2021 році становили понад 40% ВВП. Відтоді військові витрати України виросли та, ймовірно, ще деякий час залишатимуться високими. Тому Україна не може копіювати країни, що розвиваються, які мають молоде населення, обмежену систему соціального захисту та не мають агресивних сусідів.
Під «малою державою» в Україні слід розуміти невеликі адміністративні бар’єри для бізнесу та ефективне надання публічних послуг. Це вимагає значної роботи над розробкою нових процесів вироблення державної політики та інтервенцій. Це може бути недешево, але інвестиції в належні «технології» надання державних послуг окупляться в майбутньому.
Ще одним виміром «малої держави» є приватизація. Останніми роками Україна досягла значного прогресу в «малій приватизації», однак велика приватизація тупцює на місці. Зрозуміло, що відразу після війни приватизація не принесе великих грошей. Тож політичне керівництво та суспільство мають прийняти невеликі надходження від приватизації в обмін на більш ефективне управління державними підприємствами.
Ще однією ілюзією є те, що уряд можна замінити алгоритмами чи deux ex machina. Деякі процеси можна автоматизувати, а багато з них можна й треба оптимізувати. Однак розробка державної політики — це висококваліфікована робота, яка потребує не лише знань економіки, конкретних сфер політики й аналітичних навичок, а й стратегічного мислення, тобто вміння визначати та збалансовувати численні інтереси задля досягнення найкращого для суспільства результату.
Наразі в читача, мабуть, виникло питання: то що ж ми рекомендуємо? Відповідь – «здоровий спосіб життя». Немає швидкого шляху до економічного процвітання. Однак є певні необхідні кроки, які потрібно зробити. І чим раніше ми почнемо, тим краще. Це:
- судова реформа для забезпечення виконання законів і захисту прав власності
- реформа податкового адміністрування
- розвиток спроможності антимонопольного комітету
- реформа державної служби, спрямована на значно більше залучення стейкхолдерів до розробки політики
- встановлення чітких правил для ринків, які сьогодні монополізовані, надмірно зарегульовані чи загалом перебувають в тіні (як-от ринок енергетики чи нерухомості)
Мабуть, найважливішим елементом майбутнього зростання є якість людського капіталу. Наразі ми маємо унікальну можливість дати освіту багатьом молодим громадянам за кордоном. Проте також потрібно забезпечити кращу освіту всередині країни, використовуючи підвищений інтерес іноземних навчальних закладів до України. Можливо, ці установи чи окремі науковці готові надати доступ до своїх онлайн-курсів, бібліотек, читати лекції тощо. Урядові та українським університетам потрібно не прогавити ці можливості.
Війна призупинила багато видів діяльності й вимагає набагато більшого втручання з боку уряду, ніж зазвичай. Проте війна – це також можливість створити нові правила й «перезавантажити» суспільний договір. Цю можливість не можна змарнувати.
Застереження
Автори не є співробітниками, не консультують, не володіють акціями та не отримують фінансування від жодної компанії чи організації, яка б мала користь від цієї статті, а також жодним чином з ними не пов’язаний
